Андрій та Ірина 12 років мріяли про дітей, а потім вона згадала про ту молоду вагітну жінку перед їх весіллям…

Андрій з Іриною прожили в парі 12 років. Жили окремо від батьків в невеликому будиночку за містом. Ірина працювала в дитячому садку вихователем, а Андрій їздив на заробітки. Здавалося, всього вистачало, і жінку хвилювало те, що разом стільки років живуть, а дітей немає.

Любила вона дітей, жила дитячим сміхом. Витирала сльози з очей, цілувала і притискала, як своїх, рідних, до себе. Щеміло в той момент її серце, ох, як щеміло, коли почула від лікарів, не в змозі мати дітей. Але не припиняла вірити в диво, що коли притискати до себе і своїх, а не чужих, діточок.

Об’їздили вони з Андрієм багато монастирів. Один з ченців ще тоді сказав їй, що кожна людина за свої гріхи несе покарання. Потрібна молитва і терпіння. З тих пір Ірина притихла. Згадала про один гріх дванадцятирічної давнини і запевняла себе, що саме за це несе перед Господом покарання. З того часу її почали турбувати погані сни. Часто снилась і світловолоса вагітна жінка, яка з’явилася в їх з Андрієм життя, як привид.

Ірина бачила, як руйнувалися на очах їх відносини з чоловіком. 12 років без дітей зробили тріщину в сімейному житті двох молодих людей, які, здавалося, недавно познайомилися. Ще зовсім юними полюбили одне одного. Ірина сподобалася Андрію своїм надзвичайно довгим русявим волоссям і зеленими, як морська безодня, очима. Її очі заворожували його бентежили серце голосно билося в грудях. Багато ніжних слів виникали з його вуст, і вірила Ірина тим словам і не думала, що колись вони змінять своє значення.

Одружилися вони коли дівчині виповнилося вісімнадцять. Не знала ще вона, що сімейне життя – це не солодкі вечора побачень, а початок домашніх турбот. Напередодні весілля щаслива наречена, приміряючи весільне плаття, почула на ґанку незнайомий жіночий голос, насторожив її ще відразу. Ірина виглянула з-за дверей, коли на порозі стояла з заплаканими очима вагітна жінка. Іра відчула, як ці очі пильно оглядали її зверху вниз. А потім, подивилися в її очі так глибоко з сумом, що дівчина сама відчула ту біль, з яким в голосі заговорила блондинка.

Передчуття не підвели. Незнайомка просила Ірину не виходити заміж за Андрія. Запевняла, що виношує під серцем його дитину. Ірина не вірила своїм вухам, стояла як в тумані, не відводячи погляду з опуклого живота, який виглядав на місяців сім чи навіть вісім.

– Як це могло трапитися? – Не розуміла вона. Невже Андрій зрадив її з цією жінкою? Сльози хлинули з очей. Не контролюючи себе, дівчина прокричала їй в обличчя:

– Іди! Чуєш! Геть! Я не вірю тобі! Це не його дитина. Ти брешеш! Чуєш, ти брешеш!

Незнайомка відійшла в декількох метрах від будинку, озирнулася і сказала:

– Не будеш з ним щаслива. Я все одно зроблю так, що він повернеться до мене, скільки б сил мені не довелося б до цього додати. Це його дитина, але він мені не вірить теж. І я буду чекати його і завжди прийму, якщо коли він надумає повернутися до мене. А ти, запам’ятай, що на чужому нещасті, щастя не побудуєш! І пішла геть з двору.

Ірина, не розповівши Андрію про візит Анни, таки вийшла за нього заміж, правда з сумом на душі, який ще довго їй отруював життя.

Дванадцять років – час не маленький, але і невеликий, щоб забути, а згодом осмислити помилку, яку зробив, виходячи заміж за чоловіка у якого ось-ось повинен був народитися малюк.

Неправильно зробила вона тоді, потрібно було не виходити за нього. Можливо, Господь, покарав би її безпліддям, і та дитина росла б і виховувалася з батьком. Їй хотілося повернути той день. Все могло б бути по-іншому.

І згадала Ірина один лист, адресований чоловікові від Анни, про те, що у неї народилася дівчинка. Жінка вивернула пожовклі конверти на підлогу, тривалий час зберігала як пам’ять, розгортаючи їх руками знайшла той, який шукала. Адреса знову насторожила її. І чому вона не звернула увагу ще тоді, що Анна з їхнього міста.

Ірина стала помічати, як часто став затримуватися в місті у справах її Андрій. Став холодним і байдужим останнім часом до неї. І щось вона почала розуміти. Подивилася на своє відображення в дзеркалі: бліде обличчя, запалі очі, жирне зібране в пучок волосся …

– І на що я перетворилася! – прошепотіла вона. – Дітей немає, чоловік  в постійних відрядженнях. Я одна, як і вовчиця!

І дійсно, Ірина залишилася одна. Андрій покинув її наодинці зі своїми щоденними депресіями. А потім пішов до тієї, що приходила на передодні весілля, глибоко вдивляючись з сумом в Ірінін очі.

І тепер, через 12 років, вона стала такою ж, як і покинута жінка, яка на порозі її будинку благала не виходити заміж за Андрія.

Доля внесла свої корективи в життя цих людей. Не зумівши змиритися   з таким поворотом подій, Ірина прийняла за багато снодійного. Часте безсоння давало про себе знати. У кімнаті Андрій, побачив документи, знайшов багато препаратів заспокійливих, а між таблеток – використаний тест на вагітність. Він ридав, трясучи її за плечі:

– Іра! Вставай! Іра, ти чуєш мене! Ну ж, прокидайся! Прошу! Прочитав невідправлене Іриною повідомлення телефоні, адресоване йому:

«Мій рідний! Я нікого так не любила, як тебе. Без тебе мені важко, але я змирилася. У мене скоро буде для кого жити. Частка твоєї любові тепер живе в мені …

Прочитані рядки розривали Андрєєву душу навпіл. Він не міг пробачити собі того, що накоїв. Життя для нього стало суцільним випробуванням. Згодом виявилося, в Ганниної дочки – інший батько.

Він мало не збожеволів від горя, від нездійсненності його таких безмежних мрій, мати власних дітей …

Прочитуючи те послання, Андрій шепотів, як божевільний, раз по раз дивлячись в небо: «Прости! Ірина, прости мене! »

Зрозумівши, що тепер для нього немає місця в цьому порожньому без Ірини світі, Андрій вирішив відправитися в один з чоловічих монастирів. Одне єдине, що залишилося жити в його серці – це пам’ять про дружину, і тих дванадцять років, що пролетіли, як одна мить.