– Андрію, мені здається, твоя мати збожеволіла! Та в неї просто дах поїхав! Ну яке кохання у її віці?! – сказала Алла чоловіку

– Ніно Іванівно, сьогодні в Іллі батьківські збори о шостій годині. Вам треба буде сходити до школи, бо ми з Андрієм не встигнемо.

– А, щоб ви не забули, я вам о п’ятій годині зателефоную і нагадаю. – відрапортувала невістка Алла з передпокою, одночасно підфарбовуючи губи.

– Аллочко, давайте ви самі. Я чую погано. Там так багато батьків. Усі щось пропонують, а я лише нервую, – озвалася Ніна Іванівна, вийшовши зі своєї кімнати.

– Ніно Іванівно, ну ви ж знаєте, Андрій до ночі працює, а в мене звіти. Ви все одно вдома сидите! Що в нас щоразу починається те саме… – роздратовано пирхнула Алла.

– Алло, я ж не просто так сиджу вдома. Прибирання роблю, в крамницю ходжу, обід Іллюшці готую… А мені вже шістдесят сім… – наполягала на своєму Ніна Іванівна.

– Вам зранку захотілося поскандалити? Мене дорікатимете тим, що внуку суп варите. Він у вас єдиний, між іншим!

– Андрію, ну що ти мовчиш?! Скажи щось… – Алла вже була несамовита від роздратування, коли зверталася до чоловіка.

– Мамо, ну правда. Сходи і все. Посидиш, послухаєш. Якщо скажуть гроші на щось здати, одразу пиши мені, я перекажу. Ділов… Взагалі не розумію, чого ми сперечаємося, – як завжди, спокійним голосом відповів Андрій, син Ніни Іванівни.

– Все одно. Та й не можу я сьогодні. У мене свої плани… – тихо сказала Ніна Іванівна.

– Ну, значить, займайтеся своїми планами! До всіх прийдуть батьки, а наш, як сирота буде! Дякую за зіпсований настрій! – крикнула Алла і вийшла з квартири, голосно грюкнувши дверима.

– От саме, що до всіх батьки… – сказала Ніна Іванівна і пішла до своєї кімнати.

Андрій трохи потоптався у передпокої, поправив краватку перед дзеркалом, узяв ноутбук і теж подався до виходу.

– Я пішов. Ілля, не запізнюйся, будь ласка, до школи на перший урок. – після цих слів Андрія, вхідні двері знову грюкнули.

У квартирі запанувала тиша…

Дванадцятирічний Ілля вже одягнувся, щоб іти до школи. Кілька хвилин, що залишилися до виходу, хлопчик вирішив витратити з користю – пограти в приставку.

Він сидів у навушниках і не дуже прислухався до того, що відбувалося в квартирі. А точніше, він зовсім нічого не чув…

…Нина Іванівна сиділа у своїй кімнаті на невеликому дивані і дивилася у вікно. За п’ять років, що жінка прожила в цій крихітній кімнаті, вона встигла вивчити вигляд, що відкривався з вікна.

Кут протилежного будинку, береза, кущі шипшини та невелика ділянка дитячого майданчика – все це було їй дуже знайоме.

А все тому, що більшість вільного часу вечорами та вихідними, Ніна Іванівна проводила саме так – сиділа на дивані і дивилася у вікно.

Жінку давно не залишало відчуття, що у квартирі сина їй відвели роль няньки та прислуги. Власне, так воно й було. Адже колись жінка жила зовсім інакше…

…Ніна виросла у простій родині. З дитинства була скромною та вихованою дівчинкою. Все в неї було, як у всіх: спочатку школа, потім університет, перше робоче місце за розподілом.

У чужому місті Ніна залишатися не стала. Вирішила повернутися до рідних країв.

Після повернення влаштувалася на роботу на місцевий завод. Там і зустріла майбутнього чоловіка. Молодий начальник цеху Геннадій одразу сподобався дівчині.

Вона йому теж сподобалася. За кілька місяців зіграли весілля. Потім з’явився син Андрійка.

Ніна мріяла ще про дівчинку. Однак щасливим планам не судилося збутися. Якось на завод із міста приїхала молода жінка-технолог.

Говорили, що у тривале відрядження, щоб налагодити виробничий процес на новому устаткуванні. Віра, так звали міську, справді налагодила виробничий процес. А ще, повела у Ніни чоловіка.

Спочатку жінка вірила, що чоловік повернеться до родини. Але Геннадій сам подав на розлучення, сказавши, що завжди мріяв жити у великому місті. А тут, мовляв, такий шанс…

Віра – жінка видна, з квартирою та реєстрацією у місті. Одним словом, Геннадій поїхав жити новим життям, залишивши Ніну та маленького сина.

Щоправда, аліменти завжди виплачував – належну суму, але життям сина особливо ніколи не цікавився.

Ніна Іванівна на долю особливо ніколи не скаржилася. Багато працювала, намагалася дати синові все найкраще та виховати Андрія гідною людиною.

Єдине, що не подобалося жінці, то це те, що син характером у неї пішов – такий же м’якотілий, покірливий і добрий.

Андрій подорослішав, вступив в університет. І одного разу оголосив матері, що у вихідні приведе  для знайомства свою дівчину – майбутню наречену та, відповідно, дружину.

Не можна сказати, щоб Ніна Іванівна зраділа цій події. Жінка вже звикла жити із сином, а тепер усе зводилося до того, що у найближчі кілька місяців вона залишиться одна у невеликій двокімнатній квартирі.

Ніна Іванівна благала Бога, щоб Андрію дісталася гарна дівчина, щоб у сім’ї одразу склалися добрі взаємини.

У вихідні хлопець, як і обіцяв, привів додому кохану Аллу. Ніні Іванівні невістка не дуже сподобалася. Звичайно симпатична і видна, але, аж надто спритна.

Чомусь вона уявляла сина поруч із дівчиною простіше. Проте втручатися у ситуацію не стала. Все-таки Андрій чоловік, доросла та самостійна людина. Сам повинен вирішити, з якою дружиною йому жити комфортніше.

Незабаром зіграли весілля. Спочатку Андрій та Алла тулилися на орендованій квартирі. Потім зуміли накопичити на свою «однушку». За кілька років у сім’ї з’явився первісток – Ілля.

Коли хлопчику настав час йти до школи, Алла всерйоз задалася квартирним питанням і пошуком людини, яка наглядатиме за сином.

– Андрію, може, умовити твою матір? – спитала вона якось у чоловіка.

– На що вмовити? – не одразу зрозумів Андрій.

– Ну, продати її стару двокімнатну і нашу однокімнатну квартиру. Купимо трикімнатну. У всіх буде по кімнаті, і за Іллею вона зможе наглядати.

– Адже його спочатку потрібно буде зустрічати зі школи, водити на секцію, контролювати, щоб він домашнє завдання зробив. Мене лише щойно до начальника відділу підвищили.

– Ну, не можу ж я ризикувати своєю кар’єрою. А вона все одно на пенсії. Сидить цілий день у квартирі і нічого не робить.

– Ну, можна спробувати… – невпевнено відповів Андрій.

Ніні Іванівні пропозиція дітей не сподобалася.

– Аллочко, ти розумієш, що я не хочу заважати вам. Тут, у своєму кутку, я господарка, а там буду на пташиних правах… У вас своє життя, свої інтереси. – Спершу цим вона намагалася мотивувати свою відмову.

– Ніно Іванівно, ну що ви кажете якусь нісенітницю! На яких правах… Просто переїдете, щоб допомогти синові та онукові. Яка різниця, де жити? – умовляла Алла.

– Мамо, й справді. У тебе буде своя кімната. Та й усім разом жити веселіше, – підтримав Андрій.

Після тривалих умовлянь Ніна Іванівна таки погодилася. Напрочуд швидко продалися обидві квартири. Алла на той час вже підшукала нову трикімнатну з гарним ремонтом.

– Аллочко, я б хотіла взяти з собою деякі меблі. Адже все хороше. Швейну машинку теж взяла б. Може якось найняти машину, щоб все це перевезти? – уже на етапі переїзду поцікавилась Ніна Іванівна.

– Ніно Іванівно, я вас благаю! Мені зараз взагалі не до цього! Що у вашій квартирі брати – одна старість і барахло! Та я за машину та вантажникам більше заплачу, ніж усе це коштує.

– А швейна машинка вам теж не знадобиться. Коли вам шити? Потрібно буде за онуком стежити, – відрізала Алла.

Вже в цей момент Ніна Іванівна остаточно усвідомила, що дверцята у приготовану їй пастку зачинилися. Угоду  купівлі-продажу було підписано, всі документи оформлені.

За кілька тижнів Ніна Іванівна переїхала в трикімнатну квартиру, де й оселилася разом із сином, невісткою та онуком…

Все склалося саме так, як передбачала жінка. У квартирі із родичами вона почувала себе не затишно. Жінка звикла вставати рано, але сиділа у своїй кімнаті без сніданку, щоб не розбудити решту.

Обід та вечеря – коли покличуть. У ванну б сходити, та там Аллочка розташувалася – фарбує волосся і з подружкою телефоном розмовляє.

Так і засіла Ніна Іванівна у своїй кімнаті. А потім розпочався вересень. У будні жінки відчувала себе вільніше, тому що залишалася в квартирі одна.

Але, як і передбачала, виконувала роль прибиральниці, кухарки та няньки. Вечорами, як і раніше, сиділа в кімнаті.

Останнім часом Ніна Іванівна постаріла, почала втомлюватися. У вихідні було особливо тяжко – до дітей часто приходили у гості друзі, колеги.

На жінку похилого віку ніхто не звертав особливої уваги. Щоб не сидіти в кімнаті, Ніна Іванівна почала  ходити до парку гуляти.

Якось, під час чергової прогулянки вона познайомилася із чоловіком свого віку. Павло Миколайович, так звали нового знайомого, теж страждав від самотності.

Чоловік овдовів кілька років тому, а єдина дочка жила в іншому місті з сім’єю, і батька відвідувала дуже рідко.

Якщо спочатку Ніна Іванівна і Павло Миколайович зустрічалися в парку випадково, то потім обмінялися номерами телефонів і почали зустрічатися за домовленістю.

Спілкування з Павлом Миколайовичем стало для Ніни Іванівни справжньою віддушиною.

І сьогодні у Ніни Іванівни справді були плани. Вона ніяк не розраховувала ввечері йти на батьківські збори. У Павла Миколайовича був день народження. І, звичайно, він запросив Ніну Іванівну в гості.

Жінці не хотілося викликати на себе гнів невістки. Вона зателефонувала імениннику, привітала на словах та пообіцяла прийти на годину пізніше. Павло Миколайович погодився.

Вона так і вчинила. Чесно сходила на збори, а потім вирушила у своїх справах. Вони з чоловіком пили чай, розмовляли про прожиті роки, потім вирішили прогулятися в улюбленому парку.

Додому Ніна Іванівна повернулася у гарному настрої, коли було вже близько одинадцятої вечора… У передпокої на неї накинулася невістка.

– Ніно Іванівно, ви у своєму розумі?! Чому Ілля має сидіти ввечері один? Чому ми, прийшовши з роботи, повинні нервувати і шукати вас?!

– А чого мене шукати… Подзвонили б.

– Ми дзвонили. Ви слухавку не берете.

– Справді? Аллочко, вибач. Напевно, батарея розрядилася, – спокійно відповіла Ніна Іванівна.

– Вибач?! Це все, що ви хочете сказати? Де вас взагалі носить? – ще голосніше закричала Алла.

– Аллочко, а чому ти розмовляєш зі мною в такому тоні? Я доросла і вільна людина. І маю право розпоряджатися власним часом.

– Я ж не питаю у тебе, чому ти пізно повертаєшся додому. А Ілля, до речі, вже достатньо дорослий, щоб посидіти на самоті.

Алла не чекала такої відповіді, тож застигла у ступорі. До передпокою вийшов Андрій.

– Мамо, правда. Де ти була і що це за фокуси?

– Жодних фокусів, синку. Я вам хотіла сказати, що завтра переїжджаю до свого друга Павла Миколайовича. Ми вирішили жити разом, – з усмішкою промовила Ніна Іванівна.

– Здрастуйте, припливли! – Сказала Алла і пішла до себе в кімнату.

…Наступного дня Ніна Іванівна зібрала речі. Останній раз подивилася на знайомий і до болю в очах набридлий краєвид, сумно посміхнулася і вийшла з кімнати з невеликою сумкою.

– Ніно Іванівно, схаменіться! Куди ви? Що ви робите! – обурювалася щосили Алла.

– Я вчора вам уже сказала. Переїжджаю жити до коханої людини.

– Мамо, хто він хоч такий? Може це взагалі аферист! Або мaньяк… – додав Андрій.

– Синку, коли ти в будинок привів дівчину, я її не ображала. Шануй і ти мій вибір.

З цими словами Ніна Іванівна вийшла із квартири. Внизу на неї вже чекав Павло Миколайович. Андрій та Алла дивилися на них із вікна.

– Андрію, мені здається, твоя мати збожеволіла! Та в неї просто дах поїхав! Ну яке кохання у її віці?! – сказала Алла.

– Я піду збиратися, бо на роботу запізнюся, – задумливо хмикнув Андрій.

…А Ніна Іванівна так і залишилася у Павла Миколайовича. Вперше за багато років жінка відчула себе по-справжньому щасливою. То й що, що щастя пізнє. Найголовніше, – що воно справжнє…

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.