Анжела повернулася додому раніше на кілька днів, щоб зробити чоловікові сюрприз. Але сюрприз чекав на неї

Анжела вийшла з таксі біля під’їзду свого будинку у передмісті Києва у піднесеному настрої. Грудневе повітря було морозним, але легким – сніг щойно випав, і все подвір’я здавалося чистим, як нова сторінка.

У руках вона тримала невелику валізу і пакет із подарунками: пляшку гарного бордо, яку вони з Дмитром давно хотіли скуштувати, коробка його улюбленого гіркого шоколаду та теплий шарф, зв’язаний нею у відрядженні у Празі.

Вона полетіла туди на тиждень раніше за термін, але справи завершилися швидше, і Анжела вирішила не попереджати чоловіка – нехай буде сюрприз. Він завжди казав, що любить, коли вона повертається зненацька:

– Ти вриваєшся в моє життя, як весна в березні.

Вони були одружені вісім років. Не багато й не мало – достатньо, щоб звикнути один до одного, але ще не настільки, щоб перестати дивувати.

Дмитро працював керівником відділу великої торгової компанії, часто затримувався, але Анжела знала, що він вірний. Принаймні вона вірила в це.

У них був свій ритуал: щовечора, навіть якщо воно у відрядженні, вони зідзвонювалися по відео і розповідали один одному, як пройшов день.

Вчора він виглядав стомленим, але щасливим – казав, що скучив і чекає на неї через два дні.

– Потерпи, рідний, скоро буду, – відповіла вона, посміхаючись у камеру і не видаючи, що вже купила квиток на ранковий рейс.

Ключ повернувся у замку майже безшумно. Була четверта година дня – Дмитро мав бути на роботі.

Анжела зняла чоботи в коридорі, поставила валізу і навшпиньки пройшла у вітальню, передчуваючи, як увечері прикрасить квартиру свічками, приготує вечерю і зустріне його в новій сукні. Але у вітальні вона завмерла.

На дивані, тому самому, що вони обирали разом, сиділа жінка. Молода, років двадцяти восьми, у домашньому халаті Дмитра – тому сірому, який Анжела подарувала йому на минулий Новий рік.

Халат був злегка розстебнутий, і жінка ліниво гортала журнал, закинувши ногу на ногу. На журнальному столику стояли дві філіжанки з-під кави, та порожня пляшка з-під ігристого.

Анжела відчула, як кров відхлинула від обличчя. Вона хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Жінка підвела очі й здригнулася – явно не очікувала побачити когось у квартирі.

– Ви хто? – спитала вона спокійно, але з ноткою виклику, ніби Анжела була тут чужою.

– Я дружина Дмитра, – відповіла Анжела, намагаючись, щоб голос не тремтів. – А ви?

Жінка повільно закрила журнал і встала. Халат зав’язався щільніше.

– Я… подруга. Ольга.

– Подруга, – повторила Анжела, відчуваючи, як усередині все стискається. – І давно ви… дружите?

Ольга знизала плечима.

– Кілька місяців. Він сказав, що ви у відрядженні до п’ятниці.

Анжела подивилася на халат. На сірому махровому комірі все ще висів її подарунковий ярлик із серцем. Вона сама його пришила.

У цей момент у коридорі почулися кроки. Дмитро увійшов із пакетами з магазину – мабуть, виходив за продуктами. Він завмер на порозі вітальні, побачивши дружину. Пакети поволі опустилися на підлогу.

– Анжела… ти ж… завтра мала…

Він виглядав розгубленим, але не винним. Це вразило її найбільше – ні тіні сорому, лише здивування, що план зірвався.

– Я вирішила зробити тобі сюрприз, – тихо сказала Анжела. – Мабуть, вийшло.

Ольга пройшла повз Дмитра до спальні – мабуть, одягатися. Анжела залишилася стояти посеред вітальні. Дмитро підійшов ближче, хотів обійняти, але вона відступила.

– Поговоримо, – сказав він. – Це не те, що ти думаєш.

– А що я думаю? – спитала Анжела. Голос все ще був рівним – вона сама здивувалася своїй холодності.

– Це… тимчасово. Я не хотів, щоб ти так дізналася.

– Тимчасово, – сказала вона. – Тобто, ти планував закінчити це до мого приїзду?

Він мовчав.

Ольга вийшла зі спальні вже у своєму одязі – джинси, светр, куртка у руках. Вона пройшла повз них, не дивлячись у вічі Анжелі.

– Я піду, – сказала вона Дмитру. – Подзвониш.

Двері зачинилися. У квартирі зависла тиша.

Анжела сіла на крісло навпроти дивану. Той самий диван. Вона раптом згадала, як вони з Дмитром вибирали тканину – він хотів сіру, вона темно-синю, зрештою зійшлися на бежевому.

– Скільки часу це триває? – спитала вона.

– Три місяці, – відповів він, сідаючи навпроти. – Почалося випадково, на корпоративі.

– Випадково, – кивнула Анжела. – Вона працює з тобою?

– Так. У сусідньому відділі.

– І ти приводив її сюди? В нашу квартиру?

Дмитро опустив голову.

– У неї проблеми з житлом. Винаймала кімнату, господиня вигнала. Я запропонував тимчасово…

– Тимчасово пожити в нас, – закінчила Анжела. – У нашому ліжку.

Він не заперечив.

Анжела підвелася, пройшла на кухню. Відчинила холодильник – там стояли продукти, які вона не купувала: йогурти якоїсь модної марки, котрі любить молодь, пляшка червоного. На дошці лежала нарізана ковбаса – він ніколи не різав її сам, завжди просив її.

Вона повернулася до вітальні.

– Ти знаєш, що найстрашніше? – сказала вона. – Не те, що ти зрадив. А те, що ти жив подвійним життям, так спокійно.

– Вранці проводжав мене на вокзал, увечері привів її сюди. Зідзвонювався зі мною, розповідав, як сумуєш, а вона, напевно, поряд сиділа та посміхалася.

Дмитро відвів очі.

– Я справді сумував. Це… інше.

– Інше, – повторила Анжела втретє. Вона вже починала розуміти, що це слово переслідуватиме її довго.

Вони говорили до ночі. Він перепрошував, говорив, що це помилка, що любить тільки її, що Ольга – просто спалах, криза середнього віку, втома від рутини.

Анжела слухала і розуміла: він каже правду наполовину. Він справді любить її – по-своєму. Але й Ольгу теж по-іншому. І це «по-іншому» виявилося сильнішим.

На ранок Анжела зібрала речі. Не всі – тільки найнеобхідніші, бо квартира була його ще до весілля. Вона не гримала дверима, не влаштовувала сцен. Просто сказала:

– Мені потрібен час.

Дмитро не тримав. Можливо, розумів, що має право лише просити, а не вимагати.

Вона поїхала до подруги на інший кінець міста. За тиждень Дмитро почав дзвонити, писати, надсилати квіти. Анжела відповідала чемно, але холодно.

Вона не знала, що буде далі – чи простить, чи піде назавжди. Але одне вона зрозуміла точно, – сюрприз удався. Тільки не для того, кому планувався.

А в їхній квартирі залишився сірий халат із серцем на ярличку і маленька винна пляма на бежевому дивані – нагадування про те, що навіть найтепліші будинки іноді виявляються холоднішими за грудневе повітря за вікном.

Скажіть, а ви на її місці вибачили б чоловіка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!