– Артеме, навчи свою дружину відповідати ввічливо, або просто мовчати! – Зажадала свекруха

Марина та Артем відсипалися після весільної подорожі. Повернулися вони пізно, рейс затримали, – літак, потім потяг – приїхали опівночі. Хотілося лише прийняти душ і спати. Вони так і вчинили.

У двері наполегливо дзвонили, стукали. Марина насилу розплющила очі й подивилася на годинник – сьома ранку. Хто це може бути? Вони нікому ще не дзвонили й не говорили про своє повернення.

Мама Марини взагалі була не в курсі точної дати, та й не було її у місті. У таку рань вона б не поїхала. Батько? Ні. Батько не став би так стукати, є ж телефон.

Телефони, звичайно, стоять без звуку, але пропущених немає. Чи дзвонив хтось Артему, Марина не знала, телефон – це особисте, вони відразу домовилися про це. Показав сам – добре, ні – менше знаєш. Батьки Марини у розлученні вже давно.

Тому вона й подумала про них окремо. Хто ще? Батьки Артема! Вони теж у розлученні, але з них може бути лише мати. Свекруха! Марина спробувала розбудити чоловіка, але він лише відмахувався.

– Нехай іде додому, – сказав він і повернувся на інший бік.

І що робити? Марина не дуже хотіла зустрічатися саме зараз зі свекрухою, тим більше Артем ще спить. Чого чекати від неї, вона не уявляла.

Знайомі вони були зовсім нещодавно, майже перед весіллям. Артем сам тягнув із цим. Стук раптом припинився і Марина навіть змогла заснути.

Стукали знову і наполегливо. Псувати стосунки зі свекрухою Марина не хотіла, вона спробувала знову розбудити чоловіка, але знову почула: «Нехай іде додому».

Довелося встати, накинути халат і підійти до дверей. За дверима стояла Ірина Володимирівна, мати Артема. Поруч із нею – чоловік у формі. Це ще що?

– Хто там?

– Відчиняйте, поліція.

– Ми не викликали.

– Відчиняйте!

За дверима чути було обурення свекрухи, вимогу відчинити. Марина злякалася і вирішила знову будити чоловіка.

– Артем, там поліція! Ти нічого не хочеш пояснити?

Артем схопився.

– Що? Поліція? Яка? О…

Він швидко натягнув на себе шорти та футболку, та відчинив двері.

– Це ваш син? Тепер ви переконалися, що з ним усе гаразд. Він дорослий! Наступного разу оформимо хибний виклик.

– Можна було просто розкрити замок.

– У чужій квартирі. Не маємо права.

– А якщо загроза життю? Мені син не відповідає, а я знаю, що він тут.

– Як ви знаєте? Розбирайтеся самі.

Ірина Володимирівна увійшла у квартиру.

– Скільки можна стукати?

– Ми спали! Потяг прибув пізно.

– Я все знаю! Ви були вдома о пів на дванадцяту. За цей час можна виспатися, ви молоді!

– Що? Звідки ти знаєш?

– Чай у цьому будинку буде?

Марина ввімкнула чайник.

– Чай буде, але у нас лише печиво. Ми не встигли.

– Настав час давно в магазин сходити, щоб чоловікові був свіжий хліб на сніданок!

– Потім сходимо.

– Сходиш! А поки що слухай мене! Постільну білизну міняти раз на тиждень, рушники краще щодня, їжа тільки свіжа та ніяких готових салатів із супермаркетів.

– Вологе прибирання щодня. Якщо я щось і забула, то повідомлю це пізніше. Артем звик до порядку та режиму.

– Ви забули про білизну. Труси, шкарпетки, як нам їх міняти? А митися щодня обов’язково? – Марина була з тих, хто не лізе за словом у кишеню.

Свекруха почервоніла, а Артем усміхнувся. Він ніколи не суперечив мамі, хоча її вимоги іноді доходили до абсурду. Він просто йшов.

З його батьком вона розлучилася саме через таку авторитарну поведінку, той не витримав і втік. Артем намагався матір не засмучувати.

– Артеме, навчи свою дружину відповідати ввічливо, або просто мовчати!

– Мене вже всьому навчили, додаткової освіти мені не потрібно. Хіба що інститут шляхетних дівиць, але, на жаль, це в минулому. Чай готовий. Сідайте.

– А хіба ти не готуватимеш чоловікові сніданок?

– Продуктів ще нема. Ми ж приїхали вночі.

Ірина Володимирівна нарешті пішла.

– Артеме, звідки твоя мама знає, коли ми приїхали? Ти їй дзвонив уночі?

– Може вона просто дізнавалася про потяг?

– Додому! Вона сказала, що ми приїхали додому.

– Можна просто порахувати скільки добиратися. Плюс мінус п’ять хвилин.

– Думатимемо, що це так.

Марина та Артем вийшли на роботу. Свекруха могла прийти відразу після їхнього повернення. Коли подружжя затримувалося, вона могла зателефонувати до Артема, запитати про причину затримки.

Якось свекруха прийшла до них у вихідний із пирогом. Марина пораділа, що мати Артема не говорила про білизну, пилюку, порожній холодильник. Вони спокійно пили чай.

Вона щось розповідала про сусідку, про її матір, яку та доглядала. Ірина Володимирівна засиділася до пізнього вечора.

Марині її суспільство вже набридло, але не виганятимеш же. Ймовірно, їй просто нудно вдома однієї. Але Марина запідозрила й інше.

– Я у ванну. Ви тут просто побалакайте, як мати та син.

Коли Марина вийшла, Артема вдома не було, а свекруха тримала в руках її телефон.

– Артем пішов за кавою. У мене розболілася голова, мабуть, знову тиск впав. Гарний у тебе телефон. Вирішила подивитися, хочу змінити свій на більш зручний та потужний.

– Подивилися?

– Ні. У тебе код стоїть. Кажи який.

– Вибачте, але це особисте.

– Особисте? Які секрети там у тебе можуть бути. Я у сина пароль знаю. Я ж мати!

– А я не знаю. Та й пароль завжди можна змінити.

– Він його не змінює багато років, щоб не забути.

– Оригінальний спосіб.

– Зате дуже зручно. Він навіть, коли поміняв телефон, то на новий поставив той самий. З пам’яттю у нього завжди були проблеми.

– Сам сказав?

– Просто я перевірила. Хоч би хтось повинен знати доступ до свого телефону. Раптом щось станеться.

– Якщо щось станеться, то його зламають і без мене. Я законів не порушую.

– Я ж не про такі радикальні випадки.

– От і добре. Мій телефон можна дивитися, але тільки зовні. А ось і Артем прийшов. Я поставлю чай.

– Так, мені теж чай. Каву на ніч пити шкідливо…

– Тобі не здається, що твоя мама слідкує за тобою? Вона завжди точно знає, де ти перебуваєш. Дітям встановлюють батьківський контроль, а тут – це просто додаток. Будь-який твій крок. Подивися уважно все.

– Мама у телефонах не розуміється. Ти впевнена?

– Впевнена. Вона сьогодні намагалася в мій телефон зайти.

– Ось навіщо вона відправила мене за кавою! Я ж знаю, що вона її не п’є.

Артем уважно дивився програми, звичайно частиною він ніколи не користувався, і навіть видалив деякі.

– Скільки ігор. Я ж не граю. Звідки вони?

– Бувають вбудовані.

– Але ж не стільки! Я навіть у дитинстві не грав. Не можу більше, глянь ти. Свіжий погляд.

Марина знайшла додаток лише за пів години. Артем без жалю його вилучив.

– Незабаром твоя мама захоче з’ясувати, що трапилося.

– Я ніколи не замислювався, звідки мама знає, де я був, коли прийшов. Вона мені щось про материнське чуття говорила.

– Зміни пароль, твоя мама його знає. Зміни пароль і запиши його.

– Навіщо записувати?

– Мама сказала, що в тебе з пам’яттю проблеми.

– Ні в мене все добре, я вірші на раз вчив.

– Мама стежила за тобою, і не такий вона лузер у телефонах. Все добре розуміє. Навіть додаток сховала.

– Ти впевнена?

– Ми скоро все дізнаємося. Як тільки вона зрозуміє, то обов’язково намагатиметься залізти у твій телефон. До речі, ти не хочеш змінити його? Ми могли б завтра сходити та вибрати. В нас залишилися гроші від подарунків.

– Це не обов’язково. Я звик до свого. Краще купимо кавоварку, мама завжди обмежувала мене в каві, а я її люблю. Напевно, заборонений плід солодкий.

– Чудово. Я теж люблю каву вранці…

– Ви де? Я до вас прийшла, стукаю. Мені знову викликати дільничного? Відчиняйте зараз же.

– Ми обираємо собі подарунок.

– Де? Могли б і мене запросити.

– Мамо, у тебе завжди було чуття. Скористайся ним, ми на тебе чекаємо.

Звичайно, мама Артема не приїхала до них. Зникла чуйка. Зізнатись вона в цьому не могла, подумала, що просто щось пішло не так. З’явилася Ірина Володимирівна лише ввечері, сподіваючись отримати доступ до телефону. А пароль не той!

– Мамо. Чай готовий. Можливо каву з нової машини?

– Чай. Каву на ніч пити шкідливо. Чому ти змінив пароль у телефоні? – Не витримала мама. – Щоб забути його? Записав?

– Звісно записав. У мене все в голові. Поганою пам’яттю я не страждаю.

– Про всяк випадок ти повинен мені сказати. На моєму – код за датою мого народження. А в тебе?

– Мамо, телефон – це особисте. Не треба стежити за мною.

– А ніхто й не стежить! Я мати й повинна знати все. Слідкує за тобою нехай дружина. Як у вас щодо білизни, їжі?

Марина ледве стрималася, їй було смішно. Артем просто закотив очі.

– Ірино Володимирівно, не треба контролювати наше життя. Це наша родина, наша квартира, у нас все гаразд. Ми дорослі!

– Дуже погано, що твоя квартира, а не мого сина. Я тут усе переробила б.

– Чудово! Я рада цьому.

– Чому тут радіти? Я мати, я повинна знати.

– Дуже добре. Бажаєте стежити за своєю дитиною? Вам потрібний песик, маленький. Можна слідкувати за ним. Раптом він випадково втече, а ви знатимете, де він. Це дуже просто…

– Я йду…

– Мені здається твоїй мамі потрібний добрий психолог.

– Напевно ти маєш рацію, тільки, як їй це подати.

– Треба подумати, у мене є думка.

…Ірина Володимирівна зі статним чоловіком обирали собаку. Потім все приладдя для догляду за нею. Розмовляли. Жінка й не підозрювала, що це психолог.

Він порадив їй такого самого собаку, як у нього. Багато розповідав про тварину, радив. Гуляли вони з собаками разом, а потім зненацька вирішили одружитися.

– Артем, слово честі, я не знала, що він у розлученні, і що так все буде. Я просто знайшла його випадково, за відгуками, попросила все зробити. Адже мама не погодилася б, – присягалася дружина.

– Все добре. Мама зайнята, нам від цього тільки краще. У неї життя налагодилося. Для кожного знайдеться свій психолог, якщо гарно шукати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.