– Артемко, тю-тю… Тьху! Хтось взагалі знає хоч одного великого, відомого Артема? Отож і воно. А ось Михайло – зовсім інша річ. – Ім’я яке, вслухайся: царське! Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Михайло Максимович… Потужність! – Зауважив свекор

– Ну що, Ірино, коли мені забирати вас із Мишком із лікарні? – голос чоловіка Дениса у слухавці так і променів радістю, але в мене всередині все похололо.

Я завмерла, притискаючи телефон до вуха. Мені здалося, що я не дочула. Післяпо логовий туман у голові ще не розвіявся, але це ім’я різануло по вухах.

– Якого ти там Мишка забирати зібрався? – спитала я здивовано. – Любий, ми, здається, вже обговорили, що нашого сина звуть Артемом. Ми ж ще в березні на цьому варіанті зупинилися, ти сам сказав: «Артем – це круто».

У слухавці запанувала недовга мовчанка, а потім Денис якось невпевнено простяг:

– Ну… може, все-таки Мишко? Михайло Денисович – звучить же! Ім’я сильне, царське.

– Денисе, я не розумію, звідки ти взагалі взяв цього Мишка? У нас у списках його не було! Так, все, Денисе, мені це починає набридати! – Я закипала.

– Ми з тобою обговорили все до дрібниць. Ти погодився. Я дев’ять місяців його носила, я його народ жувала, і я не збираюся зараз у лікарні розпочинати торги. Звідки раптом виліз цей «Михайло»?

– Гаразд, гаразд, не кип’ятись! Тобі зараз не можна нервувати, молоко пропаде. Відпочивай давай. То коли вас забирати з сином?

– Завтра виписка, об одинадцятій, я ж тобі сто разів казала!

– Та я просто уточнюю… Ну, до завтра, цілую вас.

Він відключився, а я ще довго сиділа, дивлячись у стіну. Він так і не назвав його Артемом. Сказав “вас із сином”.

Я почала перебирати у пам’яті всі наші суперечки. Так, зізнаюся, ім’я обрала я, наполягала, переконувала. Тому що варіанти Дениса – це був тихий жах.

Він пропонував Олесь, потім Гната. Але ж Михайла? Хоч що там, не пам’ятаю такого у наших розмовах. Точно напоумив хтось. І я навіть здогадувалась, хто саме.

Настав ранок виписки. Метушня, медсестри, останні аналізи. Моїх родичів у холі не було – мама з татом живуть за п’ятсот кілометрів, вони лише відеозв’язком плакали від щастя й обіцяли приїхати через тиждень. Єдиною з мого боку була Лєнка, найкраща подруга.

Зі сторони Дениса приїхали всі! Батьки у повному складі, його сестра Марина з чоловіком та двома гіперактивними дітьми, якась племінниця з оберемком кульок.

Шум, гамір, спалахи фотоапарата. Денис вчепився в конверт з малюком так, ніби боявся, що я його занесу назад.

Додому їхали в машині, прикрашеній блакитними бантами та написом «Їду за сином». Кульки за вікном шалено билися об скло.

У квартирі на нас уже чекало свято. Свекруха покрутилась: стіл ломився від закусок та салатів, пахло запеченою куркою. Гості голосно розмовляли, діти Марини вже гасали коридором.

Мене делікатно усунули від процесу.

– Ірочко, ти йди, приляж, погодуй, а ми тут самі, – щебетала свекруха, підштовхуючи мене у бік спальні. Я погодувала сина, він заснув, а я переодяглася в домашню сукню і вийшла до зали.

Усі вже сиділи за столом. Розлили напої по келихах – мужики потяглися до запітнілої пляшки біленької, жінки відкрили ігристе. Мені завбачливо налили склянку простої води.

Першим піднявся свекор, Сергій Михайлович.

– Ну що, дорогі, – почав він, обводячи поглядом притихлих гостей. – Насамперед хочу привітати молодих батьків.

– Ірино, Денисе… Вам, як кажуть, терпіння. Кріпіться, безсонні ночі тільки починаються. Ну а Мишкові нашому…

У мене в горлі миттєво утворилася грудка. Знову! Знову цей «Мишко». Я подалася вперед і акуратно, але дуже чітко перервала свекра:

– Не Мишкові, Сергію Михайловичу. Артему. Будь ласка, не плутайте.

Свекор затнувся. Він повільно повернув голову в мій бік, і на його обличчі промайнула дивна усмішка, яка буває у дорослих, коли дитина ляпнула дурість за столом.

– Артем? – він хмикнув і подивився на тихих родичів, ніби шукаючи підтримки. – Ні, хлопцеві нормальне ім’я потрібне. Що це за ім’я таке – Артем?

– Артемко, тю-тю… Тьху! Хтось взагалі знає хоч одного великого, відомого Артема? Отож і воно. А ось Михайло – зовсім інша річ.

– Ім’я яке, вслухайся: царське! Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Михайло Максимович… Потужність!

І тут у моїй голові все остаточно стало на свої місця. Я зрозуміла, звідки вітер дме. Тепер стало ясно, хто так старанно «обробляв» мого чоловіка, доки я в лікарні відходила від наркозу.

– Слухайте, ми з Денисом вже все вирішили, – продовжувала я. – Ми вибрали ім’я ще до терміну. Тож…

– А що це ти, Ірочко, за Дениса кажеш, рідна? – у розмову вклинився вкрадливий голос свекрухи Світлани Вікторівни.

– Мені Денис зовсім інше сказав. Він учора заїжджав до нас і сказав, що вирішив назвати сина на честь свого діда, Михайлом.

Я повільно повернула голову до Дениса. Він сидів поряд зі мною, зіщулившись.

– Ось як? – я ледве стрималася, щоб не шпурнути в нього склянку з водою. – Чоловіче рішення, значить? А спитати матір цієї дитини – не доля?

– Іро, ну чого ти починаєш… – промимрив Денис, не підводячи очей. – Мама просто запропонувала, і я подумав…

– А ти не думай за мене, Денисе! – Я не витримала і зірвалася на різкий тон. – Знаєте що? Нехай народ жує сам собі сина і називає його, як хоче!

– Хоч на честь діда, хоч на честь бабки, хоч на честь сусіда із третього під’їзду! А в сусідній кімнаті лежить Артем Денисович! Мій син! Якого я вистраждала!

Тепер усе стало зрозуміло. Михайло – це був батько Сергія Михайловича. Той самий легендарний дід, про якого в сім’ї співали дифірамби.

Хоча, за чутками, характер у нього був такий, що все село цуралося. І тепер вони вирішили воскресити свого кумира за мій рахунок.

– Слухайте, дорогі родичі, – я обвела поглядом присутніх. Обличчя Марини та її чоловіка висловлювали незручність, племінниця взагалі уткнулася в телефон, а свекри дивилися на мене, як на бунтівницю.

– Якщо чесно, я категорично проти того, щоб ви за мій рахунок закривали свої сімейні гештальти. У вас було своє життя, діти.

– Ось ви, Сергію Михайловичу… Ви, коли Дениса реєстрували, чому його Михайлом не назвали на честь батька? Га?

Свекор раптом здувся. Він кинув зляканий погляд на дружину і в серцях випалив:

– Та я хотів! Дуже хотів! Та ця… – він тицьнув пальцем у бік Світлани Вікторівни, – назвала Денисом, навіть не спитала мене.

Я мало не розреготалася. Яка іронія!

– Ось, будь ласка! – Підхопила я, відчуваючи, як абсурдність ситуації зашкалює. – Самі через це пройшли, знаєте, як це неприємно, коли за тебе все вирішують. І тепер від мене хочете того самого? Ні! Давайте якось без мене свої образи переживайте.

У спальні пролунав тонкий, вибагливий писк. Мій маленький синок відчув, що мамі потрібна підтримка.

– О, чуєте? У мене там синок прокинувся. Мій Артем, – я спеціально виділила ім’я голосом. – Вибачте, гості дорогі, спадкоємець кличе. Треба бігти!

Я встала з-за столу, відчуваючи неймовірну легкість. Мені було начхати на їхні скривджені обличчя, на те, що Світлана Вікторівна, напевно, зараз почне пошепки вимовляти Денису, яку «змію» він пригрів.

Зайшовши до дитячого, я підійшла до ліжечка.

– Ну що, Тимко? – прошепотіла я, беручи його на руки. – Відбилися ми з тобою від Михайла.

Я спочатку хотіла відправити Дениса до РАЦСу, щоб він спокійно оформив свідоцтво про народження, поки я звикатиму до домашнього ритму.

Але тепер – ні. Нізащо! А то прийде додому з «Михайлом» у документах і буде мимрити, що «так само вийшло».

Ні, дорогі мої. Завтра я сама дійду до РАЦСу. Сама заповню всі бланки й сама поставлю крапку у цьому питанні. Тому що я мати!

І називати свою дитину буду я! Немає в мене більше довіри до цієї родини! Це ж треба, що здумали, – Михайла їм подавай! Дулі з маком їм, а не Михайла! І це моє останнє слово…

А ви що скажете з цього приводу? Повинні родичі втручатися в таку делікатну справу, як вибір імені? Напишіть свою думку в коментарях!