Баба Маша на прощання сказала Поліні: – У батька є дружина – Валентина. Вона буде тобі за матір. Ти її у всьому слухайся, не переч. По дому допомагай. – Тоді вона тебе любитиме. Крім батька, у тебе нікого немає, та й іншого будинку, крім батьківського, також немає. Але Валентина Поліну так і не полюбила

Мати пішла в середу вдень і веліла дочці на вулицю не висуватись. Коли Полінка лягала спати, піч була ще теплою, а вранці будинок уже вистиг.

Матері не було, дівчинка вибралася з-під ковдри, сунула ноги у валянки та побігла на кухню. Тут нічого не змінилося.

На столі стояла закопчена каструля. У ній – Полінка пам’ятала – лежали чотири картоплини, зварені у мундирі. Дві – дівчинка з’їла ще вчора перед сном. На підлозі стояло майже відро води.

Полінка почистила дві картоплини й поснідала, посипаючи їх сіллю і запиваючи водою. З підпілля тягнуло холодом, і дівчинка знову залізла в ліжко.

Вона лежала під ковдрою і прислухалася до звуків, що долинали з вулиці. Полінка чекала, коли лясне хвіртка і прийде мати.

Вона затопить піч, і в хаті стане тепло. Мама зварить картоплі, і висипле її на стіл, а Полінка кататиме її гарячу, щоб вона швидше охолола.

Минулого разу мама принесла два пиріжки з капустою, і Полінка з’їла їх, запиваючи гарячим чаєм. Наразі немає ні пиріжків, ні чаю, а головне – за вікнами вже темніє, а мама все ще не прийшла.

Поки зовсім не стемніло, дівчинка пробралася на кухню і доїла картоплю, що залишилася, зачерпнула кухоль води та поставила на стілець поруч із ліжком.

Потім вона загорнулася в стару материну толстовку, натягла на голову каптур і знову залізла під ковдру.

За вікнами було темно, в хаті холодно. Полінка, маленька дівчинка шести років, лежала в ліжку під старою ковдрою, намагаючись зігрітися, і чекала, коли повернеться мати.

Вранці нічого не змінилося, хіба що в хаті було ще холодніше, а їсти було нічого.

Полінка притягла з коридору п’ять полін – їй довелося для цього сходити туди двічі. Потім дівчинка підтягла до печі табурет, стала на нього і кочергою відчинила заслінку. Щоправда, вийшло це не з першого разу, і на дівчинку посипалися зверху пластівці сажі та якась потерть.

Полінка не раз бачила, як мати розтоплює піч, і вона намагалася робити все так само. Спочатку поклала в піч два поліна, потім відірвала від старої газети кілька аркушів, зім’яла і встромила їх між полінами, а зверху поклала сухі соснові голки, а на них ще поліно.

Потім підпалила папір та хвою. А коли поліна зайнялися, засунула в піч ще два і зачинила заслінку.

Після цього Полінка вимила з десяток сирих картоплин, поклала їх у чавун, залила водою і, вставши на табуретку, засунула його в піч.

Дівчинка втомилася, поки все це робила, але їй здалося, що в кімнаті стало тепліше. Тепер треба було чекати, поки піч добре зігріє будинок і звариться картопля.

Колись у Поліни був тато, але вона його не пам’ятала. Він зібрав свої речі та поїхав у місто, бо мама часто йшла в гості до своїх подруг і, як казала бабуся, «заливала очі».

Поки була жива бабуся, Полінці жилося добре. У будинку завжди було чисто, тепло та пахло пирогами. Бабуся часто пекла пироги з капустою, з морквою, з ягодами.

А ще вона готувала в чавунці смачну пшоняну кашу – ставила перед Поліною тарілку, а поруч – кухоль топленого молока.

Тоді у будинку був телевізор. І Полінка дивилася мультфільми, а бабуся – кіно, яке називалося дивним словом – «серіали».

Без бабусі стало зовсім погано. Мама йшла вдень і поверталася вночі, коли вона вже спала. Вдома часто не було їжі, і дівчинка задовольнялася вареною картоплею та хлібом.

Минулої весни мама не посадила город, тож цього року навіть картоплі було замало. Куди подівся телевізор, Полінка не знала. Так надовго, як цього разу, мама ще не йшла.

У хаті стало тепло, картопля зварилася. Полінка знайшла в шафі на кухні пляшку з олією. Олії було мало – всього столова ложка, але гаряча картопля з олією – набагато смачніше, ніж холодна без усього.

Заваривши в кухлі малиновий лист, дівчинка напилась гарячого чаю, і їй стало жарко. Вона зняла материну толстовку, лягла на ліжко і заснула.

Прокинулася дівчинка від галасу. У кімнаті розмовляли сусіди – баба Маша та дід Єгор, та ще якась незнайома людина.

– Захарівно, – звернувся незнайомець до баби Маші, – ти тоді на пару днів візьми дівчинку до себе, батькові я подзвонив – він у неділю приїде.

Зараз із району слідчий та лікар прибудуть. Я їх тут зачекаю.

Баба Маша пошукала, у що вдягнути Поліну, нічого не знайшовши, одягла на неї ту саму материну толстовку, а зверху замотала старою бабусиною хусткою.

Коли вони вийшли в коридор, Полінка побачила, що біля ліжка лежить щось, прикрите двома мішками. З-під одного стирчала нога, взута в материн черевик.

Баба Маша привела Поліну до себе в будинок і наказала чоловікові затопити лазню. Вона вимила дівчинку, гарненько попарила її березовим віником, загорнула у великий рушник, посадила у передбаннику і наказала чекати. За кілька хвилин повернулася з чистим одягом.

Полінка сиділа за столом у байковій піжамі, вовняних шкарпетках. На її голові була пов’язана біла у голубеньку цяточку хустку. Перед дівчинкою стояла тарілка з борщем.

У кімнату зайшла жінка, подивилася на Поліну, й важко зітхнула.

– Ось, Маріє Захарівно, – простягла вона бабі Маші великий пакет, – деякі речі для дівчинки. Мої вже виросли. Тут і зимова курточка є. Горе яке.

– Дякую, Катю, – відповіла їй баба Маша і повернулася до Поліни, – поїла? Ходімо, я тобі в тій кімнаті включу мультфільми.

Цього дня і наступного до Марії Захарівни приходило ще кілька жінок. З уривків розмов Полінка зрозуміла, що маму знайшли замерзлу в заметі зовсім випадково. А ще – хтось подзвонив її батькові, і він незабаром приїде.

Поліна шкодувала маму і скучала за нею. Вночі вона тихенько, щоб ніхто не чув, плакала, сховавшись з головою під ковдрою.

Приїхав батько. Поліна з цікавістю дивилася на високого темноволосого чоловіка, якого вона зовсім не пам’ятала. Вона трохи побоювалася його і тому цуралася. Він теж дивився на дівчинку вивчально і тільки один раз, при знайомстві, якось незграбно погладив її по голові.

Батько не міг надовго затриматися, тож вони поїхали наступного дня. Перед від’їздом він зачинив віконниці, дошками хрест-навхрест забив вікна та двері й попросив сусідів наглядати за будинком.

Баба Маша на прощання сказала Поліні:

– У батька є дружина – Валентина. Вона буде тобі за матір. Ти її у всьому слухайся, не переч. По дому допомагай.

– Тоді вона тебе любитиме. Крім батька, у тебе нікого немає, та й іншого будинку, крім батьківського, також немає.

Але Валентина Поліну так і не полюбила. Своїх дітей жінка не мала, і вона, напевно, не знала, як це – любити дітей. Але дівчинку Валентина не ображала.

Стежила за тим, щоб вона завжди була акуратно одягнена, щоправда, нові речі купувала дуже рідко, задовольняючись тим, що віддавали їй для дівчинки колеги та знайомі.

Одразу, як батько її привіз, Валентина «поклопотала» і влаштувала дівчинку в садок. Вранці відводила, увечері після роботи забирала.

Вдома одразу починала займатися вечерею чи іншими господарськими справами, а Полінка сиділа у себе в кімнаті та дивилася у вікно, або малювала.

Батько теж не часто розмовляв із дочкою, вважав, що все, що потрібно, він для неї робить: не голодна, одягнена, взута – що ще?

Коли Поліна пішла до школи, вона теж не завдавала жодного клопоту ні батькові, ні Валентині. Навчалася нормально, – здебільшого на четвірки,- а з математики, фізики та хімії у неї були трійки.

Але вчителі казали, що дівчинка намагається, просто точні предмети їй не даються.

Зате вона була першою на уроках праці, особливо, коли дівчатка щось шили, в’язали чи вишивали. Навіть вчителька дивувалася, як спритно у неї все виходить.

Ольга Юріївна тільки покаже новий шов чи візерунок, Поліна за нею повторює, ніби вже давно все вміє та знає.

Так і жила Поліна в родині батька: років із десяти сама прибирала квартиру, могла перепрасувати гору білизни, а з тринадцяти років готувала на всю родину.

З Валентиною вони спілкувалися лише у господарських справах, але Поліні, здавалося, більшого й не треба було.

Батько був задоволений, що вдома було спокійно, жодних криз підліткового віку, якими лякали його колеги з дочками. А мовчазність і нетовариськість дочки він вважав рисою її характеру.

Після дев’ятого класу Поліна сказала, що хоче вступити в коледж та вивчитися на закрійника та кравця. Батько сходив із нею до промислово-економічного коледжу, вони подали документи, і з вересня Поліна почала навчатися.

Вона так само виконувала багато роботи вдома, але зараз ще почала шити. У Валентини була стара швейна машинка.

Поліна налагодила її, і тепер не було проблем, якщо треба було підрубати рушники, пошити нові штори, або виконати ремонт одягу. Дівчина все це робила сама.

До неї почали звертатися сусіди – кому вкоротити штани, кому постільну білизну нестандартного розміру пошити. Брала вона недорого, але ці гроші не витрачала – збирала.

Три роки пролетіли непомітно. Закінчилося навчання, Поліні виповнилося вісімнадцять років.

Несподівано для батька, дівчина заявила, що хоче повернутися до рідного села.

– Хіба тобі тут погано? Чому ти їдеш? – Запитав батько.

– Ви мене виростили, і я вам дуже вдячна. Але далі я сама.

Свій дім Поліна ледь знайшла. Її село, на відміну від багатьох інших, не занепало, а навпаки, росло – поряд кілька років тому пройшла нова дорога, з’явилися нові мешканці, збудували нові будинки.

Будинок, який раніше здавався Поліні величезним, тепер виглядав, як непоказна хатинка на тлі двоповерхових котеджів, що виросли.

Щоправда, кілька сусідніх будинків залишилися незмінними. Ось з одного боку дім баби Маші, а з іншого – діда Єгора. Цікаво, чи вони живі?

Поліна відчинила хвіртку – та скрипіла, так само як у той час, коли маленька Поліна, прислухаючись до цього скрипу, чекала на матір.

Дівчина підійнялася на ґанок. «Без інструментів у хату не потрапити», – подумала вона.

Залишивши речі на ґанку, вона пішла до будинку баби Марії. Поліна увійшла у хвіртку і побачила жінку похилого віку, яка полола клумбу з квітами.

– Здрастуйте, – сказала Поліна.

Жінка випросталась і уважно подивилася на дівчину:

– Здрастуйте, – відповіла вона. – Ви хто ж будете? Обличчя начебто знайоме.

– Маріє Захарівно, це ж я, Поліна.

– І справді, Полінка! Як на матір схожа! – Вигукнула баба Маша. – Приїхала!

– Приїхала, та тільки до хати потрапити не можу. Чи немає у вас якогось інструменту, чи ще чогось, щоб дошки відірвати? – Запитала Поліна.

– Зараз, постривай! – Сказала вона і крикнула в бік будинку: «Захар! Іди сюди!»

На ґанок вийшов хлопець років двадцяти.

– Онучок! Візьми якийсь інструмент, допоможи сусідці будинок відчинити.

За годину всі вікна та двері були відчинені, і Поліна увійшла до будинку, в якому не була дванадцять років. Ось тут, у коридорі лежала мати, коли вона востаннє бачила її, вірніше, її ноги, взуті в коричневі черевики зі збитими носами.

Ось на ліжку стьобана ковдра, під якою вона намагалася зігрітися. Відро, чавунок, закопчена каструля. Поліна наче знову повернулася на дванадцять років тому.

Вона згадала наказ баби Марії: «Поводься добре, і тебе любитимуть. Жодного іншого будинку, крім батьківського, у тебе немає».

– Як же немає? Ось він, старий, з ґанком, що покосився, але такий рідний! – подумала Поліна. – Тут я буду щаслива!

Майже тиждень вона мила, чистила, прала, фарбувала. Знайшла пічника в сусідньому селі – він прочистив трубу та налагодив піч, а Поліна її побілила. Викинула купу старого мотлоху з комори та з горища, повісила нові фіранки.

Захар допоміг їй поправити ґанок і паркан, що завалився в декількох місцях.

І весь цей час до її будинку приходили мешканці села – ті, що пам’ятали її та матір, дивувалися, що вона з міста вирішила переїхати сюди.

Батько, мабуть, не впізнав би своєї мовчазної, нетовариської доньки – з обличчя Поліни не сходила посмішка. Вона була балакуча і доброзичлива.

Місцевий тракторист зорав їй город, і хоч було вже пізно, але Поліна під керівництвом Марії Захарівни змогла дещо посадити та упорядкувати ягідні кущі.

– Нічого, цього року ти з розсадою запізнилася, а наступного посадиш усе, що потрібно, – казала баба Маша.

Закінчивши з будинком, Поліна влаштувалася на роботу – поки що не за фахом. Не було в селі ательє, де б вона могла працювати, і швейної машинки в неї не було. Тож пішла вона працювати на пошту. І не за склом сидіти, а розвозити пошту в три села.

Видали їй велосипед, і поїхала Поліна крутити педалі: до одного села – два кілометри, до іншого – три.

З першої зарплати купила собі швейну машинку, з другої оверлок. Почала шити – спочатку для дому, потім і замовники знайшлися. Звичайно, село – не місто, але потроху і в сусідніх селах про неї дізналися. Стали люди приходити.

А через пару років пошту розвозив вже інший листоноша – Поліні городу і заробітку на шитті цілком вистачало. Тим більше, що на велосипеді їй уже важко було їздити – вони із Захаром, за якого Поліна заміж вийшла, чекали на первістка.

З батьком та Валентиною Поліна спілкувалася, вони на весілля приїжджали, звали молодих до міста. Але ті відмовилися:

– Мій дім тут, – сказала Поліна. Тепер я сама собі господиня, дружина, і скоро буду мамою, – а що ще для щастя потрібне…

Ставте вподобайки, залишайте свої відгуки в коментарях, – вам не важко, а мені приємно, що оцінили мою працю.💖