– Баба з воза – кобилі легше! Люблять вони в тебе обидві на чужу шию залазити…

– Ксеніє, слухай… У тебе все одно вже є одна дитина. То, може, ти б і за Марійкою наглядала? Тобі ж що так, що так сидіти вдома, – зовсім невимушено запропонувала Ольга Василівна. – А так хоч в Оленки руки будуть не пов’язані. На роботу вийде, стане на ноги. Їй же зараз так важко…

Ксенія зависла на кілька секунд. Навіть забула про салат, який щойно акуратно нарізала. Свекруха говорила про дітей так легко, ніби йшлося про кошенят. Ось там, справді, великої різниці немає. А з дітьми…

– Ольго Василівно, це ж не так просто. Іванку всього три місяці, а Марійці вже півтора року. У мого постійно кольки, з рук не злазить, спить уривками.

– А за Машею потрібне око та око. У неї такий вік, обов’язково треба з плитою погратися, в розетку влізти, перекинути на себе щось…

– Ой, та кинь! – махнула рукою свекруха. – У мене ось між дітьми майже така сама різниця. І нічого, я ж справлялася якось. Поки Ваню годуєш, можеш за Марійкою придивлятися. Його ж де поклав, там і знайдеш, поки не бігає.

Ксенія підняла брови та прочистила горло, підібгавши губи. Глибоко в собі вона обурювалася. Видно, Ольга Василівна бачила в ній щось подібне до власності, яка чомусь відмовляється працювати. Однак невістка все ще намагалася залишатися ввічливою.

– Ольго Василівно, для мене це дуже не зручно. Я не можу.

– Ксеню, я думала, ти добра, сімейна, родичам чоловіка допомогти захочеш… – свекруха спохмурніла. – Ти ж не працюєш, нічим особливо не зайнята, мій Сашко повністю тебе забезпечує. А ось Оленці…

Ксенія відчула, що терпець ось-ось дасть тріщину. Треба було йти. Все одно доводити щось людині, яка бажає в’їхати на чужому горбі до раю, було безглуздо.

– Вибачте, але мені треба погодувати Ваню. Не могли б ви, будь ласка, доробити олів’є? – сухо попросила Ксенія і попрямувала до спальні.

– Хм. Цікава якась. Як їй потрібна допомога, так дайте. Як іншому треба допомогти, так одразу в кущі… – буркнула свекруха слідом.

Ксенія зчепила зуби. Все було якраз навпаки. Але раніше їй вдавалося обійтися відмовками, а тепер, зважаючи на все, сім’я чоловіка вирішила взятися за неї серйозно.

…Місяць тому Олена, зовиця Ксенії, розлучилася зі своїм чоловіком. Якщо вірити свекрусі, Ігор постійно хамив дружині, ставився до неї, як до прислуги, а нещодавно взагалі штовхнув у пориві сварки.

Тоді Ксенія прийняла цю новину спокійно, майже пасивно. Ну, яка їй справа до чужих стосунків?

– Я не жила б з людиною, яка підіймає на мене руку, – байдуже сказала вона свекрусі.

– Звичайно! От і я так сказала. А то сьогодні вона на ногах устояла, а завтра скронею в батарею полетить, – підхопила Ольга Василівна. – Тільки ось на що вона житиме тепер, бідолаха… Марійці ще місце в садку не виділили.

Ксенія вже тоді відчула себе якось ніяково. Начебто від неї чогось чекають.

– Ну, вона ж не одна, – невизначено сказала вона, маючи на увазі свекруху і бажаючи якнайшвидше завершити цю розмову.

– Ну, так. Допомагатимемо всі разом.

Тепер Ксенія розуміла, до чого була розмова. Її потихеньку готували до того, що вона сидітиме у декреті за двох.

Якби Ксенія була трохи наївніша, вона б, напевно, навіть погодилася. Адже ніяково відмовити людині в складній життєвій ситуації. Помилитись може будь-хто.

Ось тільки Ксенія знала, як сидіти з двома дітьми.

Коли Вані був лише місяць, Олена попросила Ксенію доглянути Марійку. Зовиці треба було з’їздити в лікарню. Звичайно, тягти з собою дитину в таку атмосферу не хотілося.

– Мало, ще підхопить там щось… – сказала тоді Олена.

Поїздка в лікарню затяглася аж до вечора. Весь цей час Ксенія бігала від однієї дитини до іншої та молилася, щоб Маша не знайшла собі пригод.

Тим часом будинок Ксенії був зовсім не пристосований під юну дослідницю. Відкриті дроти, речі, що лежать на столах, під’єднана до мережі техніка… Добре, що все обійшлося лише однією розбитою тарілкою та каракулями на шпалерах.

До вечора Ксенія була, як вичавлений лимон. Якщо зазвичай їй вдавалося трохи подрімати вдень з сином, то з Марійкою було не розслабитися. А напередодні була безсонна ніч із годуваннями щогодини…

Але найприкрішим було не це. Коли допомога знадобилася вже Ксенії, їй відмовили.

– Олено, можеш зайти в аптеку? Гроші я тобі перекину. Мені щось не добре, а Сашко буде тільки надвечір…

– Ой, Ксеню, ти вибач, але я не хочу ризикувати. Раптом у тебе вірус якийсь? Гаразд ще я, а ось Маші зайвий раз краще не хворіти.

– Ну, хоча б на дверну ручку пакет повісь, а я його заберу.

Повисла незграбна пауза. Здається, дехто вигадував відмазку.

– Я з’їздила б, але в мене машина зламалася… Ксюш, вибач, ніяк не вийде.

Ксенії це, звичайно, не сподобалося, але вона не поспішала робити висновки. Через кілька тижнів захворів кіт Ксенії. Потрібно було терміново відвезти його до ветеринара, але залишити Ваню не було на кого.

Вона знову звернулася до Олени. І знову та відмовила. Відмовила вона і наступного дня, коли кота треба було відвезти на крапельницю.

Тоді Ксенія і зрозуміла, що Олена любить брати, але не любить віддавати. Як, зрештою, і Ольга Василівна.

Свекруха тим часом не здавалася. Наступного разу вона спробувала «атакувати» Ксенію під час сімейної вечері. Мабуть, розраховувала на те, що їй ніяково буде відмовити при решті родичів.

– Світ став таким черствим… – нарікала свекруха за столом. – Хтось сидить і в вус не дме, а хтось із хліба на воду перебивається і ночами не спить, думаючи, як далі жити…

Гості, які вже розслабилися від ситної їжі та напоїв, мабуть, не надали значення словам Олени Василівни. Або подумали, що вона говорить про колишнього зятя. Але Ксенія спіймала колючий погляд свекрухи й чудово зрозуміла, в чий город прилетів камінчик.

– Так, і не посперечаєшся, – простягла вона. – Ну, на щастя, Олена не одна. Я ось все думала про її ситуацію…

– Може, ми з нею обидві вийдемо на роботу, а ви підете за нас у декрет? Га, Ольго Василівно? Якраз зможете допомогти й дочці, і мені. Я б вам навіть трохи грошима допомагала із зарплати.

Ксенія титанічними зусиллями зберігала спокій та серйозність. Олену, яка щойно вдавала найнещаснішу матір на світі, аж перекосило. Ольга Василівна зблідла і судомно стиснула край скатертини.

– Та я… я що… У мене вже сили не ті,- промимрила вона. – Для мене двоє дітей – це непосильне завдання. Це ти ось би впоралася…

Тут не витримав уже Сашко. Він знав про розбіжності дружини та матері.

– Так, мамо, давай згорнемо цю тему! Раз і назавжди, – похмуро сказав він. – Якщо Ксенія молодша, це не означає, що для неї це легко.

– Вона й так падає! Ти справлялася з нами двома, дякую тобі, але ми тверезо оцінюємо свої сили. Ми на таке не підписувалися!

Ольга Василівна підібгала губи й продовжила колупати виделкою в пюре. Вона зрозуміла, що програла. До Ксенії не виходило дотягнутися ні через думку, ні через сина.

Минуло пів року. Весь цей час свекруха тримала зв’язок виключно через Сашка. Вона припинила приїжджати у гості, і, чесно кажучи, Ксенія лише видихнула. Все одно Ольга Василівни не було поряд, коли це справді було потрібно.

Проте Ксенія й гадки не мала, що свекруха оголосила їй бойкот.

Наближався день народження Ольги Василівни. Ксенія вирішила поговорити з Сашком про подарунок. Не йти ж в гості з порожніми руками?

– Та ти постривай… – сказав він. – Ще не факт, що на нас там чекають!

– Навіть так? – Ксенія скинула брови.

– Ага. Не хотів тобі говорити, але… Загалом, ти в нашій родині тепер прямо лиходійка, – Сашко розвів руками.

З’ясувалося, що Олена все-таки знайшла роботу. А куди їй було подітися? У матері однокімнатна, та й важко їм було б ужитися разом. Як не крути, а заробляти на життя треба.

Влаштувалася Олена на пункт видачі замовлень з умовою, що в разі чого мати підмінятиме її. Марійку на той час вже взяли в садок, але ж це маленька дитина. Адаптація, постійні застуди.

Олена зовсім не соромилася звертатися до матері по допомогу. Настільки, що та проводила на підміні усі свої вихідні. А зміни там, між іншим, були не по вісім, а по дванадцять годин.

Періодично Ользі Василівні доводилося жертвувати навіть основною роботою заради допомоги доньці. При цьому вся зарплата йшла Олені, мати не брала собі ні гривні.

А потім свекрусі набридло. Виявилося, що допомагати самій не так просто. Вирішивши, що її використовують, Ольга Василівна припинила виходити на зміни, посилаючись на здоров’я.

Олена не розгубилася. Вона категорично не бачила себе у ролі трудівниці, тому… повернулася до колишнього чоловіка.

Не через кохання чи каяття, що спалахнуло, а просто тому, що він, при всіх своїх недоліках, був готовий її утримувати.

Тепер вони знову жили у звичному колообігу з криків, взаємних докорів та рідкісних перемир’їв.

– Знаєш, що найцікавіше? – посміхнувся Сашко. – Для жіночої половини моєї родини винною виявилася ти.

– Мама всім розповідає, що якби «ця егоїстка не вперлася, то Оленка стала б на ноги й ніколи не повернулася б до цього хаму».

Ксенія шумно видихнула і накрила обличчя долонею. Так, знайшли крайнього.

– Ну, може, й слава Богу, – нарешті сказала вона. – Баба з воза – кобилі легше! Люблять вони в тебе обидві на чужу шию залазити…

Сашко лише знизав плечима. Ксенії не стало легше після таких новин, але була рада, що вони з чоловіком зуміли вчасно сказати «ні». Може, колись це й коштувало їм спокою, зате врятувало їхній маленький затишний світ…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!