– Бабуля, вам в інший відділ! – Посміювалися молоді працівники з нової співробітниці. Вони й не знали, що вона купила їхню компанію…

– Ви до кого? – кинув хлопець за стійкою, не відриваючи погляду від свого смартфона.

Його модна стрижка і брендова толстовка кричали про власну важливість і повну байдужість до навколишнього світу.

Єлизавета Андріївна поправила просту, але добротну сумку на плечі. Вона навмисне одягнулася так, щоб не привертати уваги: скромна блузка, спідниця трохи нижче коліна, зручні туфлі без підборів.

Колишній директор, Григорій, сивий і втомлений від інтриг чоловік, з яким вона завершувала угоду з купівлі, посміхнувся, коли вона виклала йому свій план.

«Троянський кінь, Єлизавета Андріївно, – сказав він з повагою. – Вони проковтнуть наживку, не помітивши гачка. Вони вас ніколи не розкусять, доки не стане надто пізно».

– Я ваш новий співробітник. У відділ документації – її голос був спокійний і тихий, навмисно позбавлений владних ноток.

Хлопець нарешті підвів на неї очі. Зміряв поглядом з голови до ніг, від потертих туфель до просто покладеного сивого волосся, і в його очах майнуло відверте, неприховане глузування.

Він навіть не намагався його приховати.

– Ага, так. Сказали, що буде поповнення. Перепустку на охороні отримали?

– Так, ось.

Він ліниво тицьнув пальцем у бік турнікету, ніби вказував шлях комасі, що заблукала.

– Ваше робоче місце десь там, наприкінці зали. Розберетеся.

Єлизавета Андріївна кивнула . «Розберуся», – подумки повторила вона, проходячи в опен-спейс, що гудів, як вулик.

Вона “розбиралася” останні сорок років свого життя. Розбиралася з майже збанкрутілим бізнесом чоловіка після його раптового відходу, перетворивши його на процвітаюче підприємство.

Розбиралася зі складними інвестиціями, які збільшили її стан. Розбиралася з тим, як у шістдесят п’ять років не збожеволіти від нудьги і самотності у величезному порожньому будинку.

Купівля ІТ-компанії, – цієї процвітаючої, але, як вона відчувала, загниваючої зсередини, була найцікавішим її «розбиранням» за останній час.

Її стіл опинився у найдальшому кутку, біля дверей в архів. Старий, з подряпаною стільницею і скрипучим стільцем, він був схожий на острівець з минулого, посеред цього океану блискучих технологій.

– Освоюйтеся? – пролунав над вухом нудотно-солодкий голос. Перед нею стояла Ольга, керівник відділу маркетингу, в ідеально випрасуваному брючному костюмі кольору слонової кістки.

Від неї пахло дорогими духами та успіхом.

– Намагаюся, – м’яко посміхнулася Єлизавета Андріївна.

– Вам треба буде розібрати угоди, щодо проекту «Альтаїр» за минулий рік. Вони у архіві.

Не думаю, що це буде складно, – у її тоні прозирала поблажливість, ніби вона давала просте доручення розумово відсталому.

Ольга окинула її таким поглядом, яким дивляться на дивовижну копалину. Коли вона пішла, карбуючи крок, Єлизавета Андріївна почула тихий смішок за спиною.

– Зовсім у нашого головного дах поїхав. Незабаром динозаврів на роботу брати почнуть.

Єлизавета Андріївна вдала, що не чує. Їй треба було озирнутися.

Вона попрямувала у бік відділу розробки, зупинившись біля скляної стіни переговорки, де кілька молодих людей щось затято обговорювали.

– Жінко, ви щось шукаєте? – гукнув її хлопець, виходячи з-за столу.

Стас, провідний розробник. Майбутня зірка компанії, як було написано у його характеристиці. Характеристика, яку він, очевидно, писав собі сам.

– Так, любий, я шукаю архів.

Стас усміхнувся і обернувся до колег, які з цікавістю спостерігали за сценою, як за безплатним цирком.

– Бабулю, вам, на мою думку, взагалі в інший відділ. Архів – це туди, – він невиразно махнув рукою у бік її столу.

– А тут ми ділом зайняті. Серйозним. Таким, що вам і не снилося.

Натовп за його спиною тихо пирснув зі сміху. Єлизавета Андріївна відчула, як усередині підіймається холодна, спокійна лють.

Вона дивилася на їх самовдоволені обличчя, на дорогий годинник на руці Стаса. Все це було куплено на її гроші.

– Дякую, – відповіла вона. – Тепер я точно знаю, куди йти.

Архів виявився маленькою задушливою кімнатою без вікон. Єлизавета Андріївна взялася до роботи. Тека  “Альтаїр” знайшлася швидко.

Вона методично перебирала папери. Угоди, додатки, акти. На папері все виглядало бездоганно. Але її наметане око чіплялося за деталі.

Суми в актах для підрядника «Кібер-Системи» були заокруглені до рівних тисяч – ознака лінощів або спроби приховати реальні розрахунки.

Формулювання виконаних робіт були розмиті: «консультаційні послуги», «аналітична підтримка», «оптимізація процесів». Класичні прийоми для виведення коштів, знайомі їй з дев’яностих.

За кілька годин двері рипнули. У отворі з’явилася дівчина зі зляканими очима.

– Здрастуйте. Я Олена, з бухгалтерії. Ольга сказала, ви тут… Вам, мабуть, важко без доступу до електронної бази? Я можу показати.

У голосі дівчини не було ані краплі поблажливості.

– Дякую, Оленко. Було б дуже ласкаво з твого боку.

– Та що ви мені не складно. Просто вони… ну… не завжди розуміють, що не всі народилися з планшетом у руках, – затнулась Олена, почервонівши.

Поки Олена розумно пояснювала інтерфейс програми, Єлизавета Андріївна думала, що в будь-якому болоті знайдеться чисте джерело. Не встигла Олена піти, як у дверях з’явився Стас.

–  Так, мені потрібна угода з «Кібер-Системами». Терміново.

Він говорив так, ніби наказував прислузі.

– Доброго дня, – спокійно відповіла Єлизавета Андріївна. – Я саме вивчаю ці документи. Дайте мені хвилину.

– Хвилинку? Я не маю хвилини. У мене зідзвін через п’ять. Чому це досі не оцифровано? Чим ви тут взагалі займаєтесь?

Його зарозумілість була його слабким місцем. Він був впевнений, що ніхто, а тим більше ця стара, не посміє і не зможе перевірити його роботу.

– Я працюю тут перший день, – сказала вона. – І намагаюся виправити те, що не було зроблено до мене.

– Мені все одно! – він зробив крок до столу і безцеремонно вихопив потрібну йому теку. – Вічно від вас, стариканів, одні проблеми.

Він вийшов, грюкнувши дверима. Єлизавета Андріївна не дивилася йому у слід. Вона вже побачила достатньо.

Вона дістала телефон та набрала номер свого особистого юриста.

– Аркадій, добрий день. Перевірте, будь ласка, одну компанію. “Кібер-Системи”. Мені здається там дуже цікаві власники.

Наступного ранку телефон завібрував.

– Єлизавето Андріївно, ви мали рацію. “Кібер-Системи” – смочок. Зареєстрована на якогось громадянина Петрова. Двоюрідного брата вашого провідного розробника Станіслава. Класична схема.

– Дякую, Аркадію. Це все, що я хотіла знати.

Апогей трапився по обіді. Весь офіс зігнали на щотижневу нараду. Ольга, сяючи, розповідала про успіхи.

– Ой, здається, я забула роздрукувати звіт про конверсію. Єлизавета, –  її голос, посилений мікрофоном, пролунав отруйно. – Будьте ласкаві, принесіть папку Q4 з архіву. Тільки постарайтеся не заблукати.

По залі прокотився смішок. Єлизавета Андріївна мовчки встала. Точка неповернення була пройдена. Вона повернулася за кілька хвилин. Стас стояв поруч із Ольгою, і вони про щось шепотіли.

– А ось і наша рятівниця! – голосно оголосив Стас. – Треба бути спритнішою. Час – гроші! Особливо наші гроші.

І це слово «наші» стало останньою краплею!

Єлизавета Андріївна випросталась. Сутулість зникла. Погляд став твердим.

– Ви маєте рацію, Станіславе. Час – гроші. Особливо гроші, виведені через фірму Кібер-Системи. Вам не здається, що цей проєкт був набагато прибутковішим для вас особисто, ніж для компанії?

Обличчя Стаса змінилося. Посмішка сповзла.

– Я… я не розумію, про що ви.

– Невже? Тоді, може, ви поясните всім присутнім ваші родинні зв’язки з паном Петровим?

У переговорній повисла дзвінка тиша. Ольга спробувала врятувати становище.

– Вибачте, яке відношення ця співробітниця має до наших фінансових питань?

Єлизавета Андріївна навіть не удостоїла її поглядом. Вона повільно обійшла стіл і стала на чолі.

– Ставлення я маю найпряміше!  Дозвольте представитися. Єлизавета Андріївна Воронова. Новий власник цієї компанії.

Якби в кімнаті вибухнула бомба, ефект був би слабшим.

– Станіславе, – продовжила вона холодним тоном. – Ви звільнені! Мої юристи зв’яжуться з вами та вашим братом. Я б рекомендувала вам не залишати місто.

Стас обм’як і мовчки опустився на стілець.

– Вас, Ольго, теж звільнено. За профнепридатність та створення у колективі нездорової атмосфери.

Ольга спалахнула.

– Та як ви смієте!

– Я смію, – відрізала Єлизавета Андріївна. – У вас година на збори. Охорона проводить.

Це стосується всіх, хто вважає, що вік є привідом для глузування! Молода людина з ресепшена і пара людей з відділу розробки – на вихід! – Вона вказала в їх бік.

У кімнаті запанував жах.

– Найближчими днями в компанії розпочнеться повний аудит.

Її погляд знайшов у дальньому кінці кімнати злякане обличчя Олени.

– Олено, підійдіть, будь ласка.

Олена, тремтячи, підійшла до столу.

– За два дні мого перебування тут, ви виявились єдиним співробітником, який проявив не лише професіоналізм, а й елементарну людяність.

Я формую новий відділ внутрішнього контролю та хочу, щоб ви стали частиною моєї команди. Ми обговоримо вашу нову роль та навчання завтра.

Олена в шоці роззявила рота, не в змозі вимовити жодного слова.

– Ви впораєтеся, – твердо сказала Єлизавета Андріївна. – А тепер поверніться на свої місця. Усі, крім звільнених. Робочий день продовжується.

Вона розвернулась і вийшла, залишивши за спиною зруйнований світ, побудований на зарозумілості. Вона не відчувала тріумфу.

Тільки холодне задоволення, як після добре зробленої роботи. Щоб збудувати міцний будинок, потрібно спочатку розчистити майданчик від гнилі та сміття.

І вона щойно взялася за генеральне прибирання…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.