Бабуся скаржиться всім родичам, що ніхто з «потенційних наречених» її «золотого хлопчика» не оцінив. Безсовісні! Ніхто й не натякне їй, недолугій старій, що її “золотий хлопчик” – фальшивка без проби…

– Ти взагалі розумієш, що несеш? – голос чоловіка дзвенів у слухавці. – Спочатку ти кажеш, що все безплатно, що грошей ніяких не треба, а тепер я маю кидати всі справи та мчати за якимись пігулками?!

– Колю, ну навіщо ти так? – Оля тихенько вислизнула в коридор. – Лікар сказав, що основні препарати є, але цей конкретний сироп закінчився.

– Ну, буває так! Це ж лікарня, а не п’ятизірковий готель. Сашкові він потрібен прямо зараз, щоб кашель прибрати…

– Потрібно їй! – передражнив чоловік. – Ти знаєш, де я зараз? Я на іншому кінці міста, у мене об’єкт, люди працюють!

– Ти думаєш, я можу просто розвернутися та поїхати по аптеках колесити, бо ти там щось не додивилася?

– Що я мала додивитися? – Образилася Оля. – Я звідки знаю, що є в лікарні, а чого немає?

– Коротше, викручуйся сама, – відрізав Микола. – Ти завжди створюєш проблеми на порожньому місці. Сама лягла в лікарню, сама й розв’язуй свої проблеми! Я не маю часу на це!

Пролунали короткі гудки. Оля сиділа на краю вузької лікарняної канапи й дивилася на сплячого сина: бліді щічки, важке дихання, маленькі кулачки стиснуті під підборіддям.

Три дні в інфекційному відділенні вимотали її більше, ніж рік декрету. У палату завітала санітарка тітка Віра.

– Олю, ти чого така бліда? – спитала вона. – Знову твій благовірний нерви мотає?

Оля витерла сльозу тильною стороною долоні та шморгнула носом.

– Та ось рецепт виписали… А Коля сказав, що не приїде. Що в нього робота, об’єкт… Каже, я сама винна, що ліків немає.

Тітка Віра важко зітхнула і підійшла ближче.

– Ох, мужики нині… Як діти малі, тільки бороди ростуть. Дай сюди папірець свій.

– Тітко Віро, ви що? Вам же не можна йти з поста.

– Та гаразд, – махнула рукою санітарка. – Через дорогу аптека цілодобова, я миттю. Біжу, поки обходу немає. Ти тільки Сашка не кидай. Гроші є?

– Так, на карті трохи лишилося… Дякую вам. Я не знаю, що б я робила. Просто… просто сил нема вже вислуховувати ці претензії.

– Терпи, люба, – зітхнула жінка, ховаючи рецепт у кишеню. – Або не терпи. Тут вже сама вирішуй. Але дитину лікувати треба!

За сорок хвилин заповітний сироп стояв на тумбочці. Оля почувала себе паршиво – у неї вже стало звичкою ховати проблеми, загладжувати кути та викручуватися, аби вдома було тихо.

Минуло ще два дні. Сашу виписали, Оля почувала себе так, ніби по ній проїхав каток, але радість від повернення додому перекривала все. Вона зателефонувала Миколі вранці, в день виписки.

– Колю, нас виписують о дванадцятій. Забереш? Сашко ще слабенький, а на вулиці вітер крижаний.

– Оль, ти знущаєшся? – гаркнув благовірний. – Я з хлопцями на природі! Ми ще тиждень тому домовлялися, що цими вихідними виберемося на шашлики. Я на озері, далеко від міста!

– Яка природа, Колю? Ти не міг перенести? – заволала Ольга.

– Ніхто під тебе не підлаштовуватиметься. Сідай на таксі та їдь. Грошей немає? Мамі своїй подзвони, нехай вона тебе зустріне, якщо ти така безпорадна. Все, я зайнятий, у мене м’ясо пригорає.

Оля стояла біля воріт лікарні з важкою сумкою та сонним Сашком на руках. У результаті поїхала до мами – та жила ближче до лікарні, і там на Олю чекав гарячий суп, чисте ліжко і хоч якесь співчуття.

– Олю, ну як же так? – мама хитала головою. — Дитина після крапельниць, а він на шашликах. Хіба ж так можна?

– Мам, не починай, будь ласка… Він працює багато, втомлюється. Напевно, йому справді потрібне було це розвантаження…

– Яке розвантаження, доню? – мама сіла навпроти. – У нього був син у лікарні! Як можна дитя проміняти на шабаш із друзями?!

– Ми поїдемо додому ввечері, – Оля відвела очі. – Коля обіцяв повернутися раніше…

Вечір настав швидко. Додому вони добиралися автобусом, бо Микола перестав відповідати на дзвінки.

Оля ледве доповзла до квартири – в одній руці торба, в іншій – син. Пішки підійматися сходами чотирирічний Сашко відмовився.

– Фу, мамо, чим це пахне? – малюк зморщив носик, щойно вони переступили поріг.

Оля клацнула вимикачем у передпокої й завмерла. У ніс вдарив різкий запах скислої їжі та брудної білизни.

У коридорі валялися кросівки, кинуті прямо посеред проходу. На тумбочці – гора чеків, порожні упаковки від чипсів та брудні склянки. І вінчали «композицію» мішки зі сміттям, під якими натекла якась брудна калюжа.

– Коля? – Покликала Оля.

Вона пройшла на кухню і ледь не знепритомніла. Раковина була забита посудом до крана. Пательня із залишками засохлої яєчні стояла прямо на плиті, вкрита тонкою плівкою жиру. На столі порожні пляшки, крихти, якісь липкі плями.

– Боже мій… – прошепотіла вона. – Він що тут робив?

Сашко побіг у кімнату й одразу повернувся.

– Мамо, там мої іграшки всі розкидані! І татові шкарпетки на дивані!

Оля зайшла до зали. Всюди були розкидані речі. Коля, мабуть, шукав чистий одяг і просто вивалив усе з шафи на крісло. На килимі виднілися сліди від брудного взуття.

Квартира, яку Оля вилизувала перед лікарнею, перетворилася на хлів..

Двері у ванну були прочинені. Там красувалася гора брудної білизни, яка вже не поміщалася в кошик і вивалилася на підлогу.

– Я вдома! — пролунав голос у передпокої.

Коля увійшов, злегка погойдуючись.

– О, приїхали? А чого пики такі кислі?

– Миколо, що це? – Оля вказала рукою на кухню. – Що тут трапилося за п’ять днів?

Чоловік байдуже заглянув на кухню і знизав плечима.

– Посуд. Ну то й що? Я працював, мені ніколи було його мити. Ти приїхала – ось і помиєш. Справ на п’ять хвилин.

– На п’ять хвилин? – Оля розлютилася. – Колю, я з лікарні приїхала! У мене дитина на руках, у якої ще температура надвечір може підійнятися! Я мала прийти в чистий будинок і лягти відпочивати, а не натирати твої пательні!

– Ой, почалося… – Микола скривився і пройшов до зали, плюхнувшись на диван просто в джинсах. – Знову ця платівка. “Я втомилася, я в лікарні”.

Ти там лежала, Олю! Нічого не робила! Тебе там годували, лікарі дивилися за дитиною. А я гарував!

– Гарував? На шашликах ти гарував сьогодні? Санітарка в аптеку бігала по ліки, бо ти часу на нас не знайшов! Не соромно тобі?

– А що ти мене дорікаєш цими ліками? – Коля почервонів і різко схопився. – Я тобі одразу сказав: грошей немає на твої примхи!

– І взагалі, це твій обов’язок стежити за порядком. Я мужик, я здобувач, я приходжу додому – тут має бути чисто!

– А ти приїхала від матусі, пузо там набила і тепер мені тут скандали закочуєш?

– Ти навіть за собою не прибрав! – вигукнула Оля. – Ти доросла людина! Як тобі не соромно перед сином?

– Не кричи при дитині! – гаркнув Микола. – Сама його лякаєш своїм вереском. Іди геть, ділом займися. Сашку викупай, речі випери. А то роздула трагедію через три тарілки!

Оля дивилася на нього і не впізнавала. Де той чоловік, за якого вона виходила заміж? Дбайливий, люблячий, уважний…

– Я не буду зараз нічого мити, – тихо сказала вона. – Я викупаю сина і ляжу спати. Посуд мий сам!

Микола посміхнувся, дістав телефон і почав швидко друкувати.

– Ну-ну. Подивимося, що бабуся скаже на твою поведінку. Ти ж у нас королева, так?

Оля завмерла.

– До чого тут твоя бабуся?

– До того ж! Я вже їй написав. Нехай знає, яка ти «господиня». Поїхала до батьків, замість того щоб додому бігти та затишок створювати.

– Сама винна, що я злий. Сама винна, що ліків на вас не вистачило. Нормальні жінки все встигають!

Оля мовчки підхопила Сашка і повела його до дитячої. А потім годину майже відтирала ванну, щоб викупати дитину, потім прала його речі, потім сміття виносила, підлогу відмивала.

А потім таки не витримала і почала мити посуд, бо запах стояв нестерпний. Микола тим часом лежав на дивані. Він навіть не підійшов до сина, якого кілька днів не бачив.

Близько десятої вечора задзвонив телефон Олі. На екрані висвітлилося: «Бабуся Ніна». Оля зітхнула та дзвінок прийняла.

– Алло, бабусю Ніно? Доброго вечора.

– Який він добрий, Олю! Микола мені таке розповідає, що в мене тиск піднявся. Ти що ж це твориш, люба?

– Що я творю? – Запитала Оля.

– Чоловік із роботи прийшов, голодний, втомився, а ти йому скандали з порога! – заголосила бабуся. – Коля каже, ти в лікарні відпочивала, а тепер удома палець об палець не вдариш.

Посуд мити відмовилася! Це що ж, він сам повинен тарілками гриміти?

– Бабуся Ніно, я щойно з лікарні з Сашком…

– Не перебивай старших! – відрізала та. – Лікарня – не виправдання лінощів. Ми свого часу в полі народ жували й за годину вже за косу бралися. А ви, нинішні, трохи що – непритомніє.

– Коля сказав, що ти до матері поїхала, замість чоловіка зустріти. Це ж неповага! Ти зрозумій, Олю, мужик – він як вогонь, його треба підтримувати. А якщо ти така горда, то він швидко знайде, де йому спокій забезпечать.

– Ви бачили, що тут у квартирі діється? Він за п’ять днів жодного разу за собою не прибрав!

– І правильно! – Видала бабуся. – Домашні справи – це для підкаблучників. Мій дід, царство йому небесне, ніколи не знав, де у нас віник стоїть. І жили душа в душу.

– А ти сама винна: ​​спочатку чоловіка додому відправила одного, ліками якимось замучила, тепер ще й вимагаєш чогось. Будь скромніша, Олю. І перепроси перед Колею!

– Перепросити? За те, що я дитину лікувала? За те, що зараз за ним бруд прибираю?

– За свій довгий язик перепроси, – відрізала стара. – Все, кладу слухавку, мені краплі пити час через ваші чвари. Пам’ятай, сім’я – це терпіння. Твоє терпіння, а не його!

– Ну що, отримала наганяй? – гукнув чоловік із кімнати. – Знатимеш, як скаржитися. Бабуся правду каже: ти сама у всьому винна. І взагалі, чого ти там копаєшся? Жерти хочу, зметикуй щось.

Оля кинулася у вітальню – Коля так само лежав на дивані.

– Завтра вранці я їду до мами! Зовсім!

Коля завмер, а потім зареготав.

– Ой, злякала! Кому ти потрібна з причепом? Посидиш два дні у своєї матусі, та тебе швидко виставить назад. Іди вечерю готуй, скаржниця!

Оля не стала сперечатися. Просто пройшла у спальню й почала збирати сумку. Коля з’явився у дверях через десять хвилин.

– Чуєш, Оль, годі цирк влаштовувати. Я ж пожартував. Ну, крикнув трохи, з ким не буває? Втомився я, зрозумій.

– Дай мені спокій! Дай зібратись.

– Та ти з голоду ноги простягнеш! – знову скипів він. – Я тобі ні гривні не дам! Сама на свої пігулки будеш заробляти!

– Нічого, – Оля випросталась і подивилася йому прямо в очі. – Якось викручусь. У мене в цьому є великий досвід. Завдяки тобі.

Виїжджали вночі — Ольга вирішила не чекати до ранку.

Оля подала на розлучення попри шквал дзвінків від бабусі Ніни, та погрози Миколи залишити її без грошей.

Майже одразу вона вийшла на роботу, Сашко пішов у садок. А Коля все перебирає «дружин» разом із бабусею – чомусь жодна довше за місяць у його квартирі не затрималася.

Бабуся скаржиться всім родичам, що ніхто з «потенційних наречених» її «золотого хлопчика» не оцінив. Безсовісні! Ніхто й не натякне їй, недолугій старій, що її “золотий хлопчик” – фальшивка без проби…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!