Бабуся сказала, що я все правильно зробила: – Яким би добрим не був Едік, але все життя тягнути за собою його матір — ворогові не побажаєш

– Едіка з собою візьми, будемо раді його бачити, — додала бабуся, запросивши мене на вечерю.
– Ми розлучилися.

– Чому? Такий гарний хлопець. Чемний, порядний, гарний, високий.

Плюсів у Едіка було багато, це безперечно: чесний, відкритий, із почуттям гумору, щедрий, добрий… Мінус теж був.

Я думала, що він просто живе у квартирі матері, а виявилося, що житло орендоване. Одна кімната, та кухня-вітальня. Едік на кухні живе, там його диван, шафа, стіл із комп’ютером.

Як я думала? Житимемо разом, спочатку квартиру винайматимемо, потім одружимося, іпотеку візьмемо. Про майбутнє в Едіка питала, наші плани, як він запевняв, збігалися.

Тільки він про один момент довго замовчував — що маму не покине, і вона житиме з нами, або він все її життя оплачуватиме їй житло.

Мамі Едіка я відразу не сподобалася. Хіба це дивно? Живе жінка, все у неї стабільно, син під боком, жити є де, син платить. А тут я! Зрозуміло, що рано чи пізно відбудуться зміни.

Коли я завела розмову, що настав час перейти від слів до справи, Едік відразу ж запросив мене жити з ним на кухні.

Мабуть, вираз мого обличчя був дуже промовистим, раз він одразу ж додав, що тоді треба знайти повноцінну двійку, чи дві однокімнатні по сусідству.

Це означало, жити або з його матір’ю, або мати її у сусідах! Жінці сорок шість років, у такому віці цілком можна взяти іпотеку, хоч якісь квадратні метри купити. Запитала, як так вийшло, що вони не мають житла.

– Житло було у бабусі, але вона продала квартиру, мамі нічого не сказала, перед фактом поставила. Куди гроші поділа, не знаю, мама із бабусею спілкуватися перестали.

Її не стало через два роки, успадковувати не було чого. Думаю, її обдурили, — сказав Едік!

А ще, з його слів, стало зрозуміло, що маму він не покине за жодних обставин. Мені хотілося власної родини: я, Едік, та наші діти. А не ось це все, і ще плюс його мати!

Я поїхала додому, там довго думала, та вирішила, що нам треба розлучитися. Мені не дуже зрозуміло, чому Едік має оплачувати оренду житла для молодої матері, яка не має інвалідності, й має роботу?

Проблем була б купа! Побралися б ми, іпотеку взяли, я б у декрет пішла, та лапу смоктала, адже утримання нашої родини під час декрету практично лягло б на плечі Едіка! До всього цього, ще ноша у вигляді оренди житла для матері.

Едік мене зрозумів. Сказав, що сподівався на моє розуміння, але якщо ні, то хай буде ні. Запропонував залишитись друзями.

Бабуся сказала, що я все правильно зробила:
– Яким би добрим не був Едік, але все життя тягнути за собою його матір — ворогові не побажаєш!
А ви як вважаєте, слушно я вчинила?