Бабуся свого часу залишила мене без квартири, а тепер просить допомоги, адже вона старенька

Бабуся по маминій лінії десять років тому вчинила дуже підло, а я за підсумком залишилася безхатченко без житла. На всі мої претензії було сказано, що я сама винна.

Тепер бабуся згадала, що має онуку, і просить моєї допомоги, мотивуючи тим, що вона вже старенька. Жодного бажання їй допомагати в мене немає.

Мене виховувала одна мама, ми мешкали в окремій двокімнатній квартирі, яка дісталася їй у спадок від другого чоловіка. Я не пам’ятаю його, він пішов з життя, коли я була ще мала. Але я точно знала, що він мені не був рідним батьком, а хто ним був я досі не знаю, і вже не дізнаюсь, бо спитати нема в кого.

Мама з бабусею майже не спілкувалася, бо ту не влаштовувало, як мама розпорядилася своїм життям. Особливо дратувало бабусю, що мама випивала.

До мого дев’ятого класу мама ще якось трималася, пила лише у вихідні, а з понеділка до п’ятниці ми жили нормально. Але потім вона скотилась.

Я не знаю, що послужило спусковим гачком. Начебто все було як завжди, але мама стала пити все частіше. У незрозумілому стані вешталася вулицями, водилася з різними підозрілими особами.

Ми з нею стали дуже часто і дуже сильно сваритися. Мені було соромно, що в мене така мама, яка ганьбить мене на все місто. Як і на що я виживала, навіть згадувати не хочеться.

Після одинадцятого класу я зібрала речі та поїхала вступати на інший кінець країни, хотілося бути якомога далі від цієї людини. Юнацький максималізм давав про себе знати.

Бабуся за ці два роки, що мама пила, жодного разу нас не відвідала, не зателефонувала, а коли я до неї приходила, не відчиняла двері, хоч я знала, що вона вдома. Усією своєю поведінкою вона показувала, що не хоче мати з нами нічого спільного.

Я приїхала потім додому лише один раз – після першого курсу. Мама запустила квартиру, сама виглядала, як остання, хоча вона примудрялася десь працювати.

Мене від побаченого викручувало. Ми з мамою знову посварилися, та так, що я до закінчення університету більше вдома не з’являлася. Дзвонила іноді, але мама дуже рідко брала слухавку, часто губила телефони, змінювала номери. Останній номер її я так і не дізналася.

А коли я повернулася до батьківського будинку, виявилося, що він вже ніякий мені не будинок. І мами у мене, виявляється, вже три роки нема, пішла з життя, поховали давно.

Про це мені розповіли сусідки. Мені навіть ніхто не написав, не подзвонив, повідомити що мати не стало. Виявилося, що ніхто цього не робив, бо про це обіцяла подбати бабуся.

Коли я прийшла до неї, вона довго не відчиняла двері, а потім зволила зі мною поспілкуватися. Щоправда, тільки на сходах у квартиру мене не пустили.

– Ну, і чого тобі дзвонити? Ти до матері не їздила, не дзвонила, начхати тобі на неї було.

– Але про те, що її не стало можна було сказати? Це ж не по-людськи!

– Кидати залежну матір одну – ось це не по-людськи!

Нагадувати бабусі про те, що вона зі своєю дочкою, яка пила, теж щось не дуже воліла спілкуватися, я не стала, у неї все одно знайшлася б відмовка.

Запитала про квартиру, адже якщо мами немає, то вона мала б відійти мені.

– А це бачила? – Бабуся скрутила у мене перед носом дулю. – Це моя квартира. Ти у спадок не вступила, тож усе тепер – проґавила.

– Але ж я там прописана!

– Тю! Вже давно не прописана. Комуналку не платила, за квартирою не стежила – я тебе по суду виписала давно.

Я так розгубилася, що запитала, що ж мені тепер робити. Бабуся сказала, що це не її проблеми, можу робити все, що захочу, хоч стопами матері йти. На квартиру я можу не розраховувати, там вже живуть люди, до себе бабуся теж не пустила.

Мені було дуже складно перший рік, але якось почало все налагоджуватися. Тепер вже все взагалі добре: я одружена, є двоє дітей, у нас із чоловіком своя квартира, все добре.

Два тижні тому пролунав дзвінок від бабусі. Ми до цього не спілкувалися з тієї самої зустрічі. Навіть не знаю, де вона мій номер взяла, хоча містечко у нас невелике, можна й знайти.

Дзвонила вона не просто так. Після всієї вступної частини, що стільки років минуло, час вже спілкуватися нормально, а вона навіть правнуків жодного разу не бачила, бабуся перейшла до справи.

Вона вже старенька, їй потрібна моя допомога, коли до лікарні відвезти, коли прибратися, коли купити продуктів. Та й пенсія в неї не велика.

– А як же прибуток від здачі квартири? – не втрималася я.

– Так вона вже пів року закрита стоїть. Там у сусідів зверху пожежа була, і моя квартира теж постраждала. Ремонт робити треба, а в мене грошей немає, – сумним тоном розповіла бабуся.

Зрозуміло. Бабуся залишилася без додаткових грошей до пенсії та згадала про мене. Раптово!

Я відмовилася їй допомагати, у мене немає жодних споріднених почуттів до цієї людини. Бабуся погрожувала позбавити мене спадщини, але мені від неї нічого не треба.

Того, що було моїм за законом, вона мене позбавила, зараз я маю тільки те, що ми з чоловіком заробили, іншого не треба.