– Бабуся, ти багато їсти! – Сказала онука за столом. Я віддала їй свою порцію і більше у них не їла

Я сховалася від власної внучки за стелажем з крупами й стояла там, поки вони не пішли. Люба йшла попереду, тягла Регіну за рукав куртки й щось розповідала на ходу.

А я притулилася до полиці та уткнулася поглядом у цінник на перловку. Стояла, доки вони не завернули за ріг. Дожилася…

Мені шістдесят два роки. Руки міцні, тридцять років ставили штативи та тримали важкі рами. А я стою між крупами та макаронами та боюся, що семирічна дівчинка мене побачить.

Минув рік із того обіду. Цілий рік я ходжу іншими маршрутами, купую хліб в іншому магазині, переходжу вулицю, коли бачу попереду когось, схожого на Регіну.

А ось не вбереглася. Вони зайшли в мою крамницю, в ту, куди я стала ходити спеціально, бо вона далі від їхнього будинку…

Потрібно, напевно, розповісти, як ми до цього дійшли. Не для того, щоб поскаржитися, я не з тих. Просто думки ходять по колу. Вночі лежу без сну, прокручую й прокручую, але ніяк не можу зрозуміти, хто винен?

Та й чи винен взагалі хтось?
***
Чоловік покинув мене, коли Юхимові було одинадцять. Колеги привезли додому його речі: термос, бутерброд у фользі, газету з кросвордом, наполовину розгаданим.

Я працювала фотографом. Весілля, випускні портрети, на документи. Тридцять років знімала чужі обличчя і звикла помічати дрібниці: зморшку біля рота, нервові пальці, погляд повз об’єктив. Чуже бачила завжди, а своє, що вдієш, – прогледіла.

Юхим виріс мовчуном, весь у батька. Такий же великий, такий же незграбний у розмовах, кашляне, відведе очі та скаже:

– Мамо, ну ти чого?

Цією фразою він потім відповідав на все – і радісне, і погане.

Регіну він привіз із Дніпра. Вона працювала флористом, складала букети та оформляла вітрини. Руки її завжди пахли зеленню.

Міцна, присадкувата, з коротким волоссям, перефарбованим у темний, і з кирпатим носом у ластовинні. Щось дитяче було в її обличчі, але очі дивилися по-дорослому, оцінювально.

Ходила вічно в куртці з кишенями й щось діставала: серветки, антисептик, гумку для волосся.

– Так, гаразд, – любила говорити вона.

І одразу було зрозуміло, хто в хаті вирішує.

Перші роки ми жили добре. Були не подругами, але й не недругами. Коли народилася Люба, я приходила допомагати.

– Мамо, ти б відпочила, – казав іноді Юхим.

– Відпочиватиму потім, – відмахувалася я.

Здавалося, так і має бути. Бабуся поряд, бабуся потрібна. Ось тільки невістка потихеньку відсторонювала мене від онуки.

– Я сама, – раз у раз говорила вона.

А я не чула. Я дивилася на Любу, на перші її кроки, на бантики, на кашу на підборідді. І не бачила, що невістка почувається зайвою у власному будинку. Що я, бажаючи допомогти, перехопила у неї й дитину, і побут.
***
Недільні обіди почалися, коли Любі виповнилося три. Юхим запропонував, Регіна не заперечувала. Принаймні вголос. Я приходила до дванадцятої, з собою приносила пиріг чи запіканку. Спочатку все було нормально.

Але з кожним роком щось змінювалося, повільно, непомітно. Спочатку Регіна припинила ставити мій пиріг у центр столу, а відсувала його до краю.

Потім почала розкладати порції сама.

– Сідайте, все готове, – казала Регіна.

Раніше я могла підвестися і підкласти собі. А тепер порція була відміряна, і встати, означало порушити лад.

До речі, порції у Регіни були рівні, акуратні, кожному рівно стільки, скільки вона вважала за потрібне. Любі з гіркою, Юхимові повну тарілку, а мені менше. Не мало, ні, але менше.

Я помічала, звичайно, око наметане. Але що тут казати? Регіно, ти мені супу недолила. Чи що? Смішно навіть уявити таке.

Потім, через місяці, я зрозумію, що Регіна не була злою. Вона втомилася. Втомилася від мене, від моїх порад, які я давала без запиту.

Від моєї присутності, яка займала надто багато місця. Але тоді я цього не розуміла. Тоді я просто відчувала, що за столом мені вже не раді, і щонеділі їхала туди через силу.
***
Той обід я запам’ятала по хвилинах. Кожен кадр надрукувався. Був жовтень. Я прийшла з капустяним пирогом, тісто на кефірі, як робила ще мама.

На порозі Регіна взяла в мене пакет, сказала своє звичайне “так, гаразд” і повернулася до кухні. Не дивлячись.

Юхим сидів у кімнаті, порпався в телефоні. Люба бігала між кухнею та коридором у сукні з кишеньками. Кіски стирчали вбік, на щоці виднівся слід від фломастера.

Ми їли. Я взяла другий шматок пирога, свого, капустяного. І тут Люба підняла на мене очі та сказала просто, без паузи:

– Бабуся, ти багато їсти.

Ось і все. Чотири слова, і за столом стало тихо. Тільки кран капав на кухні рівномірно, наполегливо.

Юхим кашлянув. Не сказав нічого, кашлянув і потягнувся за хлібом. Регіна дивилася у свою тарілку, колупала виделкою картоплю. Не обсмикнула, не сказала щось на кшталт «Люба, так не можна».

Люба чекала. Дивилася на мене, кліпаючи очима.

– Їж, сонечко, – сказала я і поклала свій шматок пирога їй на тарілку.

Усміхнулася краєчком губ. Так я завжди усміхаюся, коли треба тримати обличчя. Потім потихеньку зібралася і вийшла.

Надворі я зупинилася біля під’їзду. Ноги не слухали. Пальці стискали ручку пакета так, що стало боляче. Я ковтала жовтневе, сире повітря, але не могла зробити й кроку.

Потім поволі пішла до зупинки.
***
Наступної неділі я не прийшла. Подзвонила Юхимові:

– Тиск зашкалює, не прийду.

– Гаразд, мамо, одужуй, – відповів він і повісив слухавку.

Легко і швидко, ніби йому полегшало. За тиждень я знову не прийшла і цього разу не дзвонила.

Юхим заїхав до мене за десять днів. Сів у кухні, взяв зі столу яблуко і почав крутити в руках. Подивився на порожню холодну плиту.

– Мамо, ну ти чого?

Я стояла біля вікна і перебирала рушники, хоча перебирати було нічого, вони лежали рівним стосом з минулого тижня. Руки шукали заняття, бо без діла він побачив би, як вони тремтять.

– Все добре, – сказала я. – Просто втомилася трохи.

– Регіна каже, ти можеш приходити, – сказав він, дивлячись на яблуко. – Коли захочеш.

Регіна каже… Не «ми сумуємо», не «Люба питає», а «Регіна каже, ти можеш». Немов перепустку видає.

– Так-так, – кивнула я. – Я скоро до вас зайду.

Він поїхав, а я вимила склянку, з якої він пив, витерла і поставила в шафку, на полицю до решти.

Якось сусідка Валя запитала:

– Агато, а чого ти до сина не ходиш?

– Хай молоді живуть, Валю. Я там зайва, сама знаєш.

Валя сміялася, але дивилася з примруженням, – не вірила.

А я почала змінювати маршрути. На набережну більше не ходила взагалі. Бачила попереду когось у куртці з кишенями та повертала в провулок. Шістдесят два роки мені, між іншим, не п’ятнадцять. А я ховалась.
***
Зрозуміла я не одразу. Не того дня, коли Люба сказала ті слова, не через місяць, коли перестала ходити до сина. Зрозуміла взимку перед Новим роком, коли розбирала старі знімки в студії.

На одному знімку була сім’я: мати, батько та дівчинка років п’яти. Звичайний портрет, таких сотні я робила. Дівчинка сиділа в матері на колінах, і обличчя в неї було схоже. Той самий нахил голови, ті ж підібгані губи. Невелика копія.

І я зрозуміла, що Люба теж копіювала матір. Шестирічна дитина не могла від себе сказати «ти багато їси», вона просто повторила, що чула не раз.

Може, Регіна говорила подрузі телефоном, може, раз у раз кидала Юхимові за вечерею. Може, думала вголос, не помічаючи, що дочка поряд.

Але справа була не лише у Регіні, а й у Юхимові. У його кашлі за столом. У яблуку, яке він крутив. У його «мам, ну ти чого», яке означало: не змушуй мене обирати, бо я вже вибрав.

І річ була в мені. У моїх пирогах, які я несла щонеділі, не питаючи, чи хтось їх хоче. У моїх руках, які хапали Любу, перевдягали, годували, робили все інше.

Я не давала Регіні відчути себе матір’ю. І була впевнена, що бабуся потрібна за визначенням.

Регіна роками терпіла. А коли її роздратування передалося через дитину, я образилася і пішла. Не поговорила, не спитала. Просто пішла тихо, акуратно. Посунулася, як мій пиріг до стінки, і почала чекати, що покличуть назад.

А мене не кликали. Тому що я так переконливо вдала, що все добре, що мені повірили.
***
І ось знову магазин. Стелаж із гречкою, запах хліба від пекарні, жовте світло ламп. Люба вже інша, без кісок, з хвостиком, підбільшала.

Розповідає щось про школу, а Регіна слухає та посміхається. Широко, відкрито. Я такої її посмішки жодного разу не бачила.

Я стояла за стелажем, і руки самі вчепилися за ручку кошика. Вони пішли. Не помітили. Або, що гірше, помітили та не підійшли.

Вдома я довго сиділа, потім знехотя повечеряла. А після вечері раптом зрозуміла, що втратила не обід та не місце за столом.

Я втратила Любу, її кіски, які стали хвостиками, фломастер на щоці, її «бабуся, розкажи». Втратила неділю та набережну.

І втратила я це сама, бо обрала піти, а не залишитись і поговорити. Ну що ж. Пиріг я більше не печу. Нема для кого.

Іноді відкриваю мамин зошит із рецептами та читаю вголос: «Борошно просіяти двічі, тісто не перемішувати, дати піднятися». Все просто.

Втім, все просто, коли знаєш, що треба робити. А я не знаю! Можливо хтось дасть слушну пораду?

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!