– Бабуся, вона завжди бабуся, – а онуки не чужі, сусідські. Ось і будинок дістанеться не чужим людям…

Дарія з цвинтаря йшла одна, остання. Вона б і ще залишилася, але сусідка кликала, поминати час, люди чекають.

Поминальний стіл був накрити у їдальні. Родичі, діти, знайомі, колеги покійного. Гарні слова говорили про її Петра, до сліз.

…Як давно все починалося. Закохалася п’ятнадцятирічна дівчинка у веселого сусіда тракториста. Намагалася, щоб звернув увагу.

– Мала ти ще, підростеш, тоді заміж візьму.

А потім він несподівано одружився. Ох і переживала тоді Дашка, тільки виду не показувала. Після школи в училище вступила і повернулася до села. Робоче місце тоді їй знайшлося у шкільній їдальні.

Роботи ніби й небагато, але відповідальність велика. Від меню не відступиш, перевірки. Вона не сумувала, їй все подобалося.

А тут ще слух пішов селом, що у Петра дружина поїхала, двох дітей залишила на нього. Захотілося їй не просто міського та багатого життя, а саме за кордоном. І знайшла такого.

Діти маленькі, першому три, другому ще року немає. Батьки Петра з дітьми йому допомагають, він страждає, а діти ще не розуміють нічого.

У Даші відбою від наречених не було. Красуня була. А вона, як дізналася, що Петро вільний, усіх відшила. Мати лаялася, батько за голову хапався, а вона з його дітьми гуляла.

– Краще за Петра з дітьми заміж, ніж за гультяя.

Петро не хотів звалювати своїх дітей на неї, навіть соромно було. Колись обіцяв одружитися, хоч і жартував, але тепер у нього двоє дітей. Та й різниця між ними дванадцять років.

Але Даша свого досягла. Стала матір’ю для синів Петра. Добре жили, діти до Даші одразу звикли, мамою почали звати.

Тільки спільних дітей не виходило, а потім Даша дізналася, що не зможе їх мати. Змирилася. Час минав, освіту дітям дали, одружили. Онуки влітку гостювали, доки не підросли.

А потім у всіх свої справи виникли, свої проблеми в сім’ях. Батьки відійшли на останній план. На той час уже й батьків Петра в живих не було, і Даша своїх поховала.

Продали їхні ділянки, будинки вже старі були. У своєму будинку ремонт зробили добрий, лазню нову поставили.

Живуть та радіють один одному. Діти далеко, онуки виросли, але можна й правнуків чекати. Тільки ось чи приїдуть, чи привезуть їх.

Несподівано Петру погано стало. Опритомнів у лікарні, інс.ульт, але добре, що швидко допомогу надали. Даша дітям зателефонувала, просила приїхати, батько просив.

Прохання передала, а відповіді не почула. Справлялися самі. Петро переживав. Діти дзвонили рідко, раз на місяць, пояснювали це дорогим тарифом.

А приїжджати? Бензин дорогий, краще за ці гроші щось корисне зробити. Провідати батьків – це просто пустощі, користі ніякої.

Переживала і Дарія, але більше за Петра турбувалася. Сама дзвонила дітям, але вони багато не розмовляли та приїхати не обіцяли.

– Тепер вони приїдуть лише в одному випадку, – сумно сказав тоді Петро. – Проживемо, Дашо. Від них догляду не чекаю. Один за одного треба триматися.

Вони трималися. Петро намагався допомагати, не здавався, але вік брав своє. Хвороба начебто й відступила, але… Напад трапився вранці, швидка їхала довго, – не встигли. Не дожив до вісімдесяти всього місяць.

…Дарія поверталася додому із сусідкою. Сини та онуки пішли, так і не дочекавшись поки розійдуться гості. Дар’я сплатила, подякувала і пішла. Марія її чекала на ґанку. Пішли разом, мовчки.

– Якщо що, то заходь до мене. Народу в тебе багато. Всіх твій Петро зібрав, тільки побачити не встиг. Хоча… мабуть, він усе бачить, – сказала Марія, коли вони підійшли до хати. – Піду я.

Дарія увійшла у свій будинок. Сини, саме так вона і вважала завжди, сиділи за столом. Вони про щось розмовляли, але з появою Дар’ї замовкли. Даша хотіла їм сказати, вірніше спитати, чому не приїжджали, але старший заговорив першим.

– Батька не повернути, вік. Нічого не вдієш. Нам мотатися сюди-туди ніколи й дуже дорого. Вирішимо все відразу.

– У тебе, Дар’є Михайлівно, будинок батьків є, а цей ми продамо, ми ж спадкоємці батька. Тобі багато й не треба, а в нас проблеми.

– Дар’я Михайлівна? А колись мамою була.

– Ти ж сама знаєш, що нам не мати. Будинок батько будував, ще до весілля з тобою, ми про все дізнавалися. Давно нам це відомо. Нам він належить, його дітям.

– А мені куди? Будинок батьків ми давно продали й ремонт тут зробили.

– Продали? А чому ми нічого не знали?

– А ви питали? Якщо я вам не мати, то справами батька могли б цікавитись. Будинок його батьків, а точніше те, що залишилося від нього, теж продали. Давно.

– Це не змінює справу. Будинок ми продаватимемо. Пів року в тебе є, хотілося б раніше, але закон. Доведеться чекати, але ми знайдемо покупця. Він практично вже є і готовий заселиться. Чим швидше ти знайдеш житло, тим краще для тебе.

– У мене реєстрація тут і довічне проживання.

– Доведеться виписатися.

– Зі свого будинку?

– Тут тільки твої речі.

– Помиляєтесь! Мав рацію батько. Він останнім часом на вас і не чекав. Знав, що приїдете лише в одному випадку – за спадщиною. Дім мій, дарча давно зроблена. Як тільки ви забули батька, так він і вирішив.

– Що? Виходить все дарма? Що нам робити із покупцем? Скоро сезон, ми обіцяли, що навесні він в’їде!

– У чужий будинок? Ви швидко всім розпорядилися.

– Сьогодні я піду до сусідки, а вранці ви повинні поїхати.

– Ні, ми поїдемо зараз же!

– Добре. Не затримуватиму. Тільки кілька слів. На мій похорон не приїжджайте. Я вже написала заповіт, вас у ньому немає. Не треба псувати гроші та час.

– Мамо, але ж так не можна!

– Мамо? Знову мама. Не мати я вам! Колись була, але ви самі вирішили по іншому.

Дар’я заплакала і пішла до спальні, вона чула, як гості збиралися, розмовляли, як тихо зачинилися двері. Ніхто не попрощався. Їй шістдесят сім. Немає поряд коханої людини.

Пролунав стукіт у двері, сусідка прийшла.

– Твої поїхали? Вигляд у них був гірший, ніж на похороні батька. А ти не хвилюйся, забудь. Ти жила з коханою людиною. Вважай, що його діти були додатком до нього. Виросли та показали себе.

– Мати така ж була. В неї пішли. І бабка така сама. Не поважали рідню, а батьків і поготів. Ти ж усіх знала. Пам’ятаєш бабусю Клаву? Так її звали Клавка Ціпок.

– Вона своїм ціпком могла будь-кого тицьнути, хоч перехожого, хоч матір рідну. Так що добре, що все так обійшлося. Живи, Петро зрадіє зверху за тебе. Весна, а в тебе розсади нема. Непорядок.

– Ти мусиш підтримувати все тут, як Петро раніше робив. Тобі буде легше. Я поділюся розсадою. Ми повинні одна одну підтримувати. Мені також було важко.

– Дякую тобі, Маріє. Ти сама мене підтримала.

Вони пили чай у кухні, в тиші. Позаду і попереду у них роки сусідського життя. Діти Павла мачуху так і не згадають. А сусідка Марія її ніколи не залишить.

Дві бабусі поряд. Правнуки Марії, коли були маленькі, думали, що у них дві бабусі: Маша і Даша. Бабуся, вона завжди бабуся, – а онуки не чужі, сусідські. Ось і будинок дістанеться не чужим людям…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Дарія? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!