– Бабуся Зіна сказала, що я “причеп”! Що в неї є справжній онук Кирило, а я так, чужий! І що подарунки дістаються лише рідним, а не якимось там підкидькам

Світлана застигла на місці, коли побачила Тимофія на лавці біля під’їзду. Син сидів, стиснувшись у грудочку, футболка була порвана на плечі, а джинси забруднені землею.

Вона підійшла ближче, присіла поряд. Пахло вогкістю від недавнього дощу, а з відчиненого вікна третього поверху долинала гучна музика.

– Що трапилося? – спитала Світлана, обіймаючи хлопчика за плечі.

Тимофій схлипнув, втер носа рукавом.

– Бабуся Зіна сказала, що я “причеп”! Що в неї є справжній онук Кирило, а я так, чужий! І що подарунки дістаються лише рідним, а не якимось там підкидькам.

Усередині Свєти все перевернулося. Вона міцно притиснула сина до себе, відчувши, як його тіло здригається від ридання. Мимо пройшов мужик з пакетами, покосився на них, але пішов далі.

– Поїхали до діда Вані та баби Тані, гаразд? – тихо сказала Світлана, підводячись. – Там тебе пиріжками пригостять, а дід покаже свої саморобки.

Тимофій кивнув, витираючи сльози. Світлана завела машину, двигун завівся не відразу, і вони виїхали з двору, прямуючи на Осокорки, де у двоповерховому будинку жили її батьки.

Світлана познайомилася з Ігорем два з половиною роки тому на корпоративі будівельної компанії, де вона працювала бухгалтером.

Свято відбувалося у ресторані на Голосіївському, гриміла музика, народ танцював та відзначав завершення великого об’єкта.

Ігор прийшов із бригадою зварювальників. Високий, широкоплечий, з короткою стрижкою та відкритою посмішкою.

Світлана помітила, як він допоміг офіціанту донести важку тацю з напоями, хоча міг просто пройти повз.

За столом вони опинилися поряд. Ігор розповідав кумедні історії з будівництва, смішив усе застілля, а потім несподівано спитав:

– Може, сходимо кудись? Тільки без цього натовпу, в спокійне місце. Я ось знаю кафешку чудову, там пироги божественні.

Світлана засумнівалася. Після розлучення з першим чоловіком минуло всього пів року, довіряти мужикам розхотілося геть-чисто.

Але щось в ньому було – може, ця щирість в очах, або те, як він розмовляв з молодшим братом Максимом, який теж працював на тій же будові.

За вісім місяців вони розписалися.

Свекруха Зінаїда Федорівна вибір сина не схвалила з першого ж дня.

Жила вона в трикімнатній хрущовці, раніше була завучем у школі й вважала, що розуміється на людях найкраще.

Перша зустріч відбулася у ресторані на ювілеї Зінаїди Федорівни.

Було тридцять гостей, столи ломилися від закусок, грала жива музика.

– Бач, яку красуню притяг, – голосно промовила Зінаїда Федорівна, оглядаючи Світлану з голови до ніг. – Із причепом ще. Ігорю, ти б спочатку з Оленкою із сусіднього під’їзду поспілкувався.

– В неї доньці скоро двадцять, розумниця, красуня, в університеті навчається. Ось із ким нормальну сім’ю створити можна, а не з цією…

Вона махнула рукою у бік Свєти, ніби відмахуючись від настирливої ​​мухи.

Ігор скривився, поклав руку Свєті на плече.

– Мамо, годі!

Зінаїда Федорівна скривилася.

– Вже командує тобою. Ех, Ігорьок, Ігорьок …

Світлана промовчала тоді, хоча всередині все кипіло. Вона розуміла – будь-яка суперечка зіпсує вечір остаточно.

Тому просто натягла посмішку і намагалася триматися якомога далі від свекрухи весь вечір.

Згодом відносини між ними стали хоча б нейтральними. Зустрічалися на святах.

Зінаїда Федорівна готувала холодець, запікала м’ясо, ставила на стіл банки з варенням та солоними огірками.

Іноді дзвонила Ігореві дізнатися, як у нього справи – чи не застудився, чи нормально харчується, чи не багато працює.

Про Світлану і Тимофія ніколи не питала, ніби їх взагалі не було в природі.

Рідко Світлана залишала сина з бабусею Зіною. Та не відмовлялася, але щоразу зітхала так важко, наче її просили перетягнути мішок цементу на п’ятий поверх без ліфта.

Але тиждень тому сталося те, що все остаточно зіпсувало. Зінаїда Федорівна запросила їх на сімейне чаювання.

Прийшли Ігор із братом Максимом, його дружина Ірина із сином Кирилом – ровесником Тимофія. Світлана спекла шарлотку, Ірина принесла торт із кондитерської.

У квартирі пахло пирогами та чимось домашнім, затишним. Діти грали у вітальні, дорослі сиділи на кухні, пили чай, розмовляли про всяку нісенітницю.

Потім Зінаїда Федорівна встала, пішла до кімнати та повернулася з великою коробкою.

– Кирюша, іди сюди, сонечко моє! – Покликала вона онука.

Хлопчик підбіг, очі спалахнули. Зінаїда Федорівна урочисто вручила йому дорогий конструктор – Світлана бачила такий у крамниці, він коштував тисячі півтори.

– Ось, тримай, любий мій онучку. Справжній подарунок для справжнього онука.

Кирило застрибав від радості, Ірина засміялася, подякувала свекрусі.

А Тимофій стояв осторонь, дивлячись на коробку, і Світлана бачила, як у нього здригнулися губи.

– А мені? – тихо спитав він.

Зінаїда Федорівна обернулася до нього, схрестила руки на грудях.

– А тобі поки що нічого. В мене гроші з неба не падають, зрозумів? Подарунки рідним онукам роблю, а не всім поспіль.

Тимофій опустив голову. Світлана схопилася, вже відкрила рота, але Ігор перехопив її погляд, похитав головою – мовляв, не зараз, потім поговоримо.

Вона стиснула кулаки, але промовчала. Решту вечора сиділа, як на голках, а Тимофій пішов у куток і більше не грав.

А сьогодні Зінаїда Федорівна домовилася забрати Тимофія зі школи, погуляти з ним, купити морозиво. Світлана погодилася, думала – може, свекруха одумається, зрозуміє, що перегнула.

Але вийшло інакше. Світлана довезла сина до своїх батьків. Мама зустріла їх у дверях, у фартуху, руки в муці – пекла щось.

Батько Іван сидів у гаражі, щось паяв, і коли Тимофій вбіг туди, дід обійняв онука, поплескав по спині.

– За годину заїду, – сказала вона мамі, цілуючи сина в верхівку. – Справи треба вирішити.

Мама кивнула, нічого не спитавши. Вона завжди відчувала, коли краще помовчати.

Світлана поїхала до свекрухи. Сонце вже хилилося до заходу, небо стало помаранчевим. Вона підійнялася на п’ятий поверх пішки, дихаючи тяжко і відчуваючи, як калатає серце.

Подзвонила у двері. За нею почулися голоси, сміх. Зінаїда Федорівна відчинила у домашньому халаті, тримаючи в руці келих із якимось напоєм.

– А, це ти, – сказала вона, явно незадоволена. – Чого з’явилася?

Світлана зайшла всередину, не питаючи дозволу. У вітальні сиділи Максим з Іриною, Кирило дивився мультики по телевізору.

– Нам треба поговорити, – спокійно сказала Світлана.

– Ну, так кажи, – пирхнула Зінаїда Федорівна, ставлячи келих на стіл. – Чого стала, як бовван?

Світлана повернулася до Максима та Ірини.

– Можете вийти на хвилинку? Це особиста розмова.

Ті переглянулись, але кивнули, та повели Кирила на кухню.

Зінаїда Федорівна схрестила руки на грудях, виставила підборіддя.

– Ну й що ти мені тут утнути зібралася?

– Як ви наважилися говорити моєму синові такі речі? – Світлана намагалася тримати голос рівним, але всередині все вирувало. – Називати його “підкидьком”, “причепом”? Говорити, що він чужий?

– А ким він мені доводиться, дозвольте спитати? – Огризнулася Зінаїда Федорівна. – Ігор його навіть не всиновлював. Яка між нами спорідненість? Та ніякої!

– Ось у Максима Кирило – рідний онук, ось йому я все й купую. А вашому … ну, не зобов’язана я на нього свою пенсію витрачати!

– Ігор його виховує, як рідного! – Не витримала Світлана. – Тимофій його татом називає!

– Ну то й що? Це не робить хлопця моїм онуком! Я своїх кревних на чужих дітей розмінювати не збираюся!

Світлана розвернулася, пройшла у вітальню, де на полиці стояли подарунки, які вони з Ігорем дарували свекрусі на свята: дорогий електрочайник, набір посуду, плед.

Вона взяла чайник, повернулася до передпокою.

– Ось, забираю свій подарунок назад. Якщо ми не рідня, то навіщо вам від нас щось приймати?

Зінаїда Федорівна здивувалася.

– Ти що твориш?

Світлана поклала чайник у пакет, повернулася за посудом.

– І це забираю, і плед, – все, що ми вам дарували. Раз ми чужі, то нічого й речі наші в себе тримати!

Вона склала все в пакет, і пішла до передпокою.

– Ми з Тимофієм більше не турбуватимемо вас. Живіть спокійно зі своїми рідними онуками.

Зінаїда Федорівна стояла, роззявивши рота. Максим з Іриною виглянули з кухні, дивилися на те, що відбувалося.

Світлана розвернулася, вийшла на майданчик, грюкнувши дверима. Спускалася сходами швидко, навіть не оглядаючись.

Ігор дізнався про все увечері, коли прийшов із роботи. Світлана розповіла все, як є, не приховуючи деталей. Чоловік спочатку мовчав, потім сів на диван, потер обличчя руками.

– Вона реально так сказала Тимкові?

– Реально. І не лише сьогодні. Пам’ятаєш, минулого тижня оказію із подарунком?

Ігор зітхнув, взяв телефон, набрав номер матері. Світлана чула тільки частину розмови, але цього їй вистачило.

– Мамо, ти вважаєш Тимофія чужим? Тоді слухай: якщо він чужий, значить, і я для тебе чужий! Бо він мій син. Все, крапка! Поки не вибачишся перед ним і перед Світланою, можеш нас не чекати.

Він вимкнувся, кинув телефон на диван.

– Досить, – сказав він стомлено. – Набридло терпіти її витівки! Тимофій – наш син! Крапка!

Світлана обійняла його, відчувши величезне полегшення.

У вихідні вони втрьох поїхали в парк. Тимофій катався на атракціонах, їв солодку вату і сміявся так, як давно не сміявся.

Ігор купив йому велику іграшку – плюшевого ведмедя, зростом, майже з хлопчика.

– Це тобі, синку, – сказав він, присівши навпочіпки поруч із Тимофієм. – Просто так. Тому що ти наш улюблений син.

Тимофій обійняв ведмедя, потім обійняв батька, потім маму. Світлана відчула, як до горла підкотила грудка.

Вони йшли по парку втрьох, тримаючись за руки, а Тимофій тягнув за собою ще й ведмедя, та балакав про нові гірки та гойдалки.

І Світлана зрозуміла, – ось воно, щастя! Маленьке, просте, справжнє. Коли твоя родина поряд, коли тебе розуміють та підтримують. Решта – не має значення. Бо кожному дістанеться за справи свої…

Як вам вчинок “бабусі”? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.