– Бабусю! А де ж твоя подружка Марія Василівна? За тиждень жодного разу не зайшла. З нею нічого не сталося? – Занепокоїлася я. Бабуся подивилася на мене з подивом: – Так вона вже понад рік у будинку для літніх людей живе. – І схаменулась. – А, то ти ж нічого не знаєш! То слухай…

Цей дивовижний випадок із життя мені розповіла моя бабуся, яку я часто відвідую у селі. Якось ми довго не бачилися – я два роки працювала за кордоном і коли повернулася додому, то насамперед поїхала до своєї коханої бабусі.

Я вже кілька днів гостювала у селі, коли раптом помітила, що ще жодного разу не бачила Марію Василівну – бабусину сусідку з хати навпроти. Мені завжди подобалася ця чуйна жінка похилого віку, велика трудівниця.

– Бабусю! А де ж твоя подружка Марія Василівна? За тиждень жодного разу не зайшла. З нею нічого не сталося? – Занепокоїлася я.

Бабуся подивилася на мене з подивом:

– Так вона вже понад рік у будинку для літніх людей живе. – І схаменулась. – А, то ти ж нічого не знаєш! То слухай!

І бабуся розповіла мені цю історію.

Як я вже згадувала, баба Марія завжди працювала, не покладаючи рук. Ніхто з односельців жодного разу не бачив її без діла – то на грядках порається, то в саду.

То корову з череди зустрічає, то пироги пече – пригостить пів села, то з двома відрами черешні рано-вранці на автобус біжить.

Свіжі овочі та фрукти, зелень, курячі яйця, хустки з козячого пуху, сметану – все поспіль возила Марія Василівна в районний центр і продавала на ринку, і кожну гривню дбайливо складала в жерстяну бляшанку з-під печива.

Не для себе складала – самій їй багато не треба – для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни та для внучки Сашеньки. Син із дружиною жили в місті за три години їзди, відвідували матір регулярно.

З городом чи живністю не допомагали, зате за сільськими харчами приїжджали справно. Бувало так, що багажник машини наб’ють, аж колеса просідають.

Роки йшли й стала Марія Василівна потихеньку старіти, хворіти – то спину прихопить, то ноги крутить, то натруджені руки в суглобах зводить, то тиск зашкалює.

Поступово почала вона всю животину переводити, на городі залишила собі пару грядок, а на решті ділянки дозволила сусідам картоплю садити.

Син Валера в гості навідувався все рідше, а його дружина Зінаїда, і зовсім приїжджати не стала – взяти більше з сільської матусі нічого.

Коли у баби Марії почав різко падати зір – вона злякалася, зателефонувала сину, попросила її міським лікарям показати. Приїхав Валера, забрав матір.

Зіна цій події не дуже була рада – бачити свекруху, але знаку не подала, запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження.

У поліклініці провели цілий день, потім в аптеку заїхали за ліками – повертатися в село було вже пізно.

Невістка, дізнавшись, що баба Марія залишиться на ніч, уже не приховувала своє роздратування, пішла на кухню вечерю готувати – так посудом задзвеніла, ледь барабанні перетинки не луснули.

В цей час до них на хвилинку зазирнула літня сусідка, побачила гостю – зраділа:

– Маріє Василівно! Давно вас тут не було! Надовго приїхали? Вже завтра їдете? А ходімо до мене – чайку поп’ємо, та посидимо.

Провівши матір до сусідки, Валера заглянув на кухню до дружини:

– Зін, я поки матері немає, поговорити з тобою хотів.

Але, судячи з голосу, ця розмова Зінаїді вже заздалегідь не подобалася.

– Мати зовсім здала, – почав чоловік, – у лікарні були, так болячок знайшли цілий букет, ноги каже, так болять, що ледве ходить…

– Так вона не молоденька, щоб наввипередки бігати. Що ти хотів – це старість!

– Ось і я про те саме! – радісно підхопив Валерій. – Квартира у нас трикімнатна, Сашка із чоловіком у столиці живуть, сюди навряд чи повернуться…

– Стривай! Куди ти хилиш? – Зінка навіть різати моркву припинила. – Ти хочеш сюди її взяти, чи що? Ти зовсім очманів? Квартира трикімнатна, і що?

– Але ж не в будинок для людей похилого віку її? – Валера дивувався. – Між іншим, у цій квартирі кілька кімнат з мамчиної черешні та полуниці складені, якою вона щоліта торгувала!

– Ти дорікатимеш мені ще й цим?! – розлютилася дружина. – Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному синові та внучці!

– Жорстока ти баба, Зіна! – сумно зітхнув чоловік. – Думав, заберемо матір – будемо жити не тужити – у неї будинок, який добротний міцний, на віки! Ціну хорошу дадуть – можна машину поміняти, до Туреччини на відпочинок з’їздити.

– Та хай вона подавиться своїм будинком! – закричала Зінаїда. – На тиждень за кордон зганяємо, а потім я років десять буду горщики за нею тягати! Рабиню Ізауру знайшов!?

– Та ти що таке кажеш, недолуга! – розлютився Валера і раптом побачив на порозі Марію Василівну.
У кухні стало так тихо, ніби всі навколо оглухли.

– Мамо, ти давно тут стоїш? – промимрив син.

– Та я щойно увійшла, – лагідно посміхнулася мати. – Окуляри візьму – ми там із Катею альбом дивимося.

– Так, я зовсім забула, синку, я ж попередити вас збиралася. Я тут через місяць у будинок для людей похилого віку переїжджаю – ти мені вже з дрібничками допоможи.

Валерій не міг вимовити жодного слова. Зате його друга половина заметушилася:

– Так допоможе звичайно, і я приїду з ним, все, що треба завантажимо, все перевеземо. От і правильно вирішили, зі своїми ровесниками веселіше жити, ніж одній.

Районний будинок для людей похилого віку, куди дбайливий син із дружиною привезли Марію Василівну, викликав у Валерія суперечливі почуття.

Ну так – персонал чудовий, директор – людина добродушна, душевна, відразу видно – до людей похилого віку тут ставляться з турботою і теплом.

Проте сама будівля притулку давно вимагала ремонту. Лінолеум у коридорах весь у лисинах, з вікон дме, в кімнаті відпочинку, крім зламаного телевізора та старих крісел, нічого немає.

Кімнатка у Марії Василівни виявилася маленька, сира, ліжко продавлене, стільці розхитані, але мати навіть знаку не подала, що її пригнічує така обстановка.

– Нічого, мамо, – сказав Валерій, – я тобі тут такий ремонт зроблю – всі заздрити будуть, у відпустку піду і зроблю. Ну, давай не нудьгуй, скоро відвідаємо, чекай у гості.

Про свою обіцянку Валерій згадав лише за пів року, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським будинком, зараз літо – саме час продати.

Директор нічим не дорікнув рідкісним гостям, дуже тепло розповідав про Марію Василівну.

– Ви, перш ніж на другий поверх підійматися, зайдіть у кімнату відпочинку – може ваша бабуся там із подружками телевізор дивиться. Ходімо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Озирнувшись навкруги, син навіть свиснув:

– О, та у вас тут красу навели! Диван і нові крісла, телевізор на всю стіну, квіточки скрізь – краса! У копієчку ремонт обійшовся?

– Вашій мамі дякую! – посміхнувся директор.

– Мамі? – Валерій похитав головою. – Вона тут до чого?

– Так уся ця краса на її гроші куплена.

– Звідки у бабки такі гроші? – розсміялася Зінка, а потім раптом охнула. – Валеро! Це ж вона будинок наш продала…

Марія Василівна зі спокійною усмішкою дивилася на розгніваних родичів, які навперебій звинувачували її в егоїзмі.

– А що ви так переполошилися? Я ж не вашу хату продала, а свою. Маю право! Мені тут добре, тепло, весело, от і захотілося щось подарувати добрим людям, – баба Марія з хитринкою подивилася на червону від злості Зінаїду.

– Адже краще дім продати та народ порадувати, ніж ним подавитися, правда Зіно? Зіна опустила очі в підлогу і вискочила надвір, згадуючи свекруху “не злим тихим словом”.

А Марії було байдуже, – за що боролися, недолугі! Вона тішилася, що змінити вже нічого не можна було. Як постелилися…

Ось така історія трапилася! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!