– Бабусю, ти чого ревеш? – Антон увірвався до кімнати, та побачив бабусю на підлозі серед розкиданих паперів. – Квартиру відсудили, Антоне! – Галина Петрівна стискала у руках судове рішення. – Все! Нас виселяють

– Бабусю, ти чого ревеш? – Антон увірвався до кімнати, та побачив бабусю на підлозі серед розкиданих паперів.

– Квартиру відсудили, Антоне! – Галина Петрівна стискала у руках судове рішення. – Все! Нас виселяють!

– Як відсудили? Якого… Ти ж тут зареєстрована п’ятдесят років!

– Кажуть, я продала її якомусь Семенову три роки тому. А я його в очі не бачила, присягаюся!

Антон вихопив папір із її рук. Читав, хмурячись все більше.

– Тут же твій підпис!

– Це не мій! Бачиш, літери криві? Я рівно пишу! – Галина Петрівна схопилася, тицьнула пальцем у документ. – Його підробили!

– Стривай, бабусю… А нотаріус? Завіряв же хтось?

– Завіряв! Якась Смирнова. Тільки її контора, виявляється, три роки тому зачинилась. А сама вона, кажуть, поїхала невідомо, куди. Ось суддя і сказав – якщо документи в порядку, значить квартира не моя.

– В порядку?! Та це ж шахрайство чистої води! – Антон жбурнув папери на стіл. – Бабулю, ти адвоката наймала?

– Наймала, – Галина Петрівна витерла сльози пеленою сукні. – Тільки він, мабуть, із ними заодно був. Все хитав головою, погоджувався. А потім сказав: «Нічого не вдієш, Галино Петрівно, суд вирішив». І змився.

– Гроші хоч одержала за квартиру? Раз продала нібито?

– Ні гривні! Кажуть, я їх уже отримала три роки тому. Де вони? Може, я їх з’їла? Чи в подушку зашила?

Антон стиснув кулаки.

– Значить, так… Квартиру забрали, грошей не дали. А жити де будеш?

– Не знаю, любий. Сусідка Ніна пропонувала до себе поки що пожити. Але там у неї троє онуків малих. Я їм тільки заважатиму.

– Та яке заважати! Це ж твій дім! Ти все життя тут прожила!

– Був мій, Антоне. Тепер, мабуть, чужий. За тиждень пристави прийдуть виселяти.

– Послухай, бабусю, як це взагалі сталося? – Антон сів поруч на продавлений диван. – Ти ж завжди була обережна.

Галина Петрівна важко зітхнула, зім’яла мокру хустку.

– Пам’ятаєш, три роки тому у мене із серцем погано стало? Лежала у лікарні майже місяць.

– Ну, пам’ятаю. І що?

– А в лікарні одна жінка, Людка її звали, все довкола мене крутилася. То води принесе, то подушку зіб’є. Така дбайлива, просто як рідна.

– Говорила, що у неї син юрист, може допомогти з пенсією, щоб оформити якомога більше. Я їй паспорт показала, документи на квартиру… Думала, він справді допоможе.

– Бабу, ти що?! Паспорт віддала?

– Не віддала! Вона сфотографувала лише. Сказала, що для консультації потрібно. А потім виписали мене, і я про неї забула. Номер вона мені не лишила, більше не з’являлася.

– Значить, вона все налагодила…

– Мабуть, так. Тільки доведи тепер. Суддя мені каже:

– А де свідки, що ви її не знали? А чому ви їй документи показували? Я мовчу, мов риба. Що скажеш?

– А цей Семенов, новий господар, він хоч раз приходив?

– Жодного разу. Повістку надіслав тільки та й усе. Говорять, він взагалі в іншому місті живе. Квартиру продавати збирається. За півтора мільйона хоче виставити.

Антон завмер.

– За півтора?! Та вона зараз не менше, ніж два з половиною коштує!

– Саме так. А мені жодної гривні.

– Знаєш що, бабусю, – Антон різко підвівся, – ходімо до цього Семенова. Сам із ним поговорю.

– Куди ходімо? Він же у Черкасах!

– Тоді дзвонитимемо. Адреса є?

Галина Петрівна порилась у папці, дістала зім’ятий аркуш.

– Ось телефон записаний.

Антон набрав номер. Гудки. Раз, два, три… Скинули.

– Не бере гад, – процідив він крізь зуби. – Гаразд, напишу повідомлення.

Набрав:

– Семенов, ви відсудили квартиру у літньої жінки через підробку. Поверніть документи, поки не пізно.

Відповідь надійшла за хвилину:

– Все законно. Звертайтеся до суду.

– Отак ось! – Антон показав екран бабусі. – Нахабно ж!

– Антошко, любий, може, правда кинути? Втомилася я боротися. Голова вже не варить, все плутаю.

– Ти що? Кинути?! Це ж твій дім! Дідусь тут жив, мама росла! Я тут дитинство провів! І здамося якомусь шахраю?

У двері подзвонили. Галина Петрівна здригнулася.

– Хто там?

– Судові пристави! Відчиняйте!

Антон відчинив двері. На порозі стояло двоє чоловіків у формі.

– Галина Петрівна Соколова? Покажіть документи.

– Навіщо вам?

– Виконавчий лист на виселення. Через сім днів звільніть житлоплощу.

– Через сім?! Ви з глузду з’їхали?! Куди я за сім днів подінусь?!

– Це не наші проблеми. Є рішення суду. Ось опис майна підпишіть.

– Який опис?! Це моє майно!

– Було ваше. Тепер власник інший. Підписуйте, не тягніть час.

Галина Петрівна схопилася за серце. Антон підхопив її.

– Бабуль! Ти як?

– Погано мені… Антоне, води дай…

Один із приставів хмикнув:

– Театр тут не розводьте. Бачили ми таких акторок. Давайте швидше, ми маємо ще п’ять адрес.

– Ви взагалі люди, чи ні? – Вибухнув Антон. – Не бачите, жінці погано!

– Бачимо. Але є закон.

– Стійте! – Антон перегородив пристав шлях до виходу. – Дайте документи подивитися нормально!

– Будь ласка, – один із них простяг папку. – Тільки швидко.

Антон гарячково гортав сторінки. Договір купівлі-продажу… Дата – п’ятнадцяте березня. Він завмер.

– Бабу, а ти точно пам’ятаєш, коли в лікарні лежала?

– З десятого березня по двадцять третє. Пам’ятаю, бо якраз племінницю хотіла на восьме у гості покликати, та не вийшло.

– А в реанімації коли була?

– З чотирнадцятого до сімнадцятого. Після опер ації.

Антон тицьнув пальцем у договір.

– Дивіться! П’ятнадцяте березня! Вона у реанімації була! Непритомна! Як вона могла квартиру продати?

Пристави переглянулись.

– Це питання не до нас. Суд ухвалив рішення.

– Та пішов ваш суд! – гаркнув Антон. – Я маю медичні документи! Зараз дістану!

Він кинувся до шафи, почав витягувати старі папки. Руки тремтіли.

– Ось! Дивіться! Витяг з лікарні! Чотирнадцятого числа операція, потім три дні у реанімації! Під крапельницями! А договір – від п’ятнадцятого! Як?

Пристави насупилися, взяли виписку.

– Справді… Нестикуваннячко.

– Нестикуваннячко?! Це ж прямий доказ підробки!

– Юначе, ми не слідчі. Зверніться до прокуратури.

– Та ви знущаєтесь? За тиждень нас виселяють, а ви про прокуратуру!

Галина Петрівна, оговтавшись, схопила Антона за руку.

– Антоне, подзвони цьому Семенову! Покажи йому документи! Може, він не знав!

– Не знав, ага? Зараз дізнається!

Антон знову набрав номер. На цей раз взяли.

– Слухаю, – пролунав спокійний чоловічий голос.

– Семенов? Я внук Соколової. У мене для вас новина – ваш договір фальшивка. Моя бабуся п’ятнадцятого березня була в реанімації непритомна.

– Є медичні документи. Якщо не відмовитеся від позову, я піду в прокуратуру та викличу телебачення. Скандал на всю країну влаштую.

Пауза. Довга, тягуча пауза.

– Які документи? – голос насторожився.

– Медичний витяг! З печатками, підписами лікарів! Хочете, надішлю фото?

– Надсилайте.

Антон сфотографував витяг, відправив. Чекали мовчки. Навіть пристави завмерли.

За п’ять хвилин телефон задзвонив.

– Це непорозуміння, – голос Семенова був уже іншим, нервовим. – Я сам купив цю квартиру через агенцію. Мені сказали, що все чисто.

– Отже, вас теж обдурили?

– Схоже… Слухайте, я не хочу проблем. Заберу позов.

– І гроші повернете?

– Я заплатив агенції мільйон. З мене які гроші?

– А нам яка справа? Розбирайтеся з агенцією!

– Гаразд, гаразд… Давайте так: я відкликаю позов, квартира залишається вашою. Але з агенцією ви самі знаєтеся.

Антон глянув на бабусю. Та кивнула, схлипуючи.

– Іде. Але швидко.

Через три тижні Галина Петрівна сиділа на тому самому дивані, перебираючи нові документи. Семенов слово дотримав – позов відкликав. Квартира знову офіційно її.

– Бабусю, чай будеш? – Антон увійшов із двома кухлями.

– Буду, любий. Дякую тобі… Якби не ти, сиділа б я зараз у Ніни на розкладачці.

– Та гаразд! Справедливість перемогла, й це головне.

– Справедливість, – гірко посміхнулася Галина Петрівна. – Квартиру повернули, а гроші? Агенція зчинилася. Людка зникла. Нотаріус липовий. Кого тепер шукати?

– Заяву в поліцію подали. Шукатимуть.

– Шукатимуть… Та хто їх шукатиме? Справ у них тисячі таких. Забудуть за тиждень.

Антон поставив кухлі на стіл, сів поруч.

– Знаєш, бабусю, я тут подумав… Семенов втратив мільйон. Ми трохи квартири не втратили. А шахраї десь гуляють, мабуть, вже нових жертв шукають.

– І що тепер?

– Тепер? – Антон дістав телефон, відкрив нотатки. – Тепер я створив групу в інтернеті. Називається “Обережно, квартирні аферисти”. Вже триста людей підписалося. Усі пишуть свої історії. Схеми викриваємо, прізвища публікуємо.

Галина Петрівна недовірливо подивилась на екран.

– І який з цього сенс?

– Сенс? Вчора жінка написала – впізнала в описі ту саму Людку! Фото надіслала. Я вже передав його в поліцію. Може, хоч її зловлять.

– Невже?

– Бабулю, ми квартиру відстояли. Тепер інших захищатимемо. Щоб ніхто більше так не страждав.

Галина Петрівна міцно стиснула його руку.

– Молодець, Антошка. Дідусь твій пишався б тобою.

Антон обійняв її за плечі. За вікном спалахнули ліхтарі. Стара квартира, що пахла лавандою та пирогами, знову була їхньою домівкою.

– Знаєш, що головне? – тихо сказала вона. – Не гроші. Дім головне. І те, що ти поряд…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!