— Бачиш он ту сумку? Збирай свої речі й рушай на вокзал. — Куди це, на вокзал? — ледь вимовила Віра, відчуваючи, як стискається серце. — Туди, звідки приїхала. У своє село. Там у матері хата стоїть, дах є, город є. Живи і радій, — пролунало у відповідь, холодно й безжально

Велика сумка, тієї об’ємної форми, з якою зазвичай їздять на гуртові ринки, стояла біля батареї у коридорі. Віра тільки-но повісила свій робочий халат на гачок, коли помітила, що вона не просто лежить, а щільно набита і ретельно застібнута.

У той момент із кімнати вийшла Лідія Аркадіївна, стала в дверному отворі й, схрестивши руки на грудях, прямо заявила: — Бачиш он ту сумку? Збирай свої речі й рушай на вокзал.

— Куди це, на вокзал? — ледь вимовила Віра, відчуваючи, як стискається серце. — Туди, звідки приїхала. У своє село. Там у матері хата стоїть, дах є, город є. Живи і радій, — пролунало у відповідь, холодно й безжально. Віра притулилася плечем до одвірка. Пальці ще пахли фарбою, під нігтями поблискував золотий пил від вчорашньої партії розписаних куль.

— Лідіє Аркадіївно, я зовсім не розумію. Ми ж вранці цілком нормально спілкувалися. — Вранці я ще не ухвалила рішення, а вдень усе обміркувала. Фабрику твою закрили? Закрили. Зарплату тобі вже четвертий місяць не платять? Не платять. То хто ти тепер у цьому домі? Зайвий рот.

— Я вже чотири місяці не сиджу склавши руки. Беруся за будь-яку роботу: розписую сувеніри вдома, виконую замовлення. У спільний бюджет я приношу стільки ж, скільки й раніше. — Приносиш копійки, а поводишся так, наче мільйони на рахунку, — свекруха неквапливо рушила вглиб коридору, її голос ставав усе жорсткішим. — Це, до речі, трикімнатна квартира. Моя. Вона оформлена виключно на мене, ще до вашого весілля. Я тебе сюди пустила з чистої доброти душевної, а ти вже почуваєшся тут справжньою хазяйкою, свої полички чіпляєш, а ці банки з фарбами в коморі – це взагалі що таке?

— Ми з Ігорем чоловік і дружина. — І що? Одружився і одружився. Одружитися — це не квартиру нажити. Віра присіла навпочіпки й потягнула за блискавку. Сумка була набита так щільно, що речі лежали грудкою, наче їх запхали туди ногою.

На самому верху Віра побачила байковий халат у дрібний квітковий принт – точно не її. Нижче лежала розтягнута кофта кольору цегли, також чужа. Далі вона витягувала якісь в’язані клапті, старий, пожовклий рушник, пом’ятий чохол від прасувальної дошки та пакет зі стоптаними чиїмись капцями.

— Лідіє Аркадіївно, тут немає жодної моєї речі! — голосно вигукнула Віра. — Твоє, твоє, — відмахнулася свекруха, — все можна носити. — Але ж це ваші халати, ваша кофта, яку ви ще позаторік на дачу возили. Де ж мої речі? — Відчуття несправедливості душило її.

— А твої речі, моя мила, куплені тут, у цій квартирі, і виключно на гроші мого сина, — Лідія Аркадіївна промовила це спокійно, майже безбарвно, наче зачитувала офіційне оголошення. — Зимове пальто купував Ігор. Чоботи — теж він. Швейну машинку ви брали разом. Тож усе залишається тут. Ти почула? — Та пальто я купувала за премію, яку отримала за новорічну серію! У мене є підтвердження переказу! — Віра відчувала, як її голос тремтить від обурення. — О, та в неї ще й чек знайшовся! Дивись, яка юристка! — саркастично кинула свекруха.

Віра повільно підвелася, відчуваючи, як затекли ноги. Вона переступила з однієї на іншу, намагаючись опанувати себе. — А як щодо моїх пензлів? Набір колонкових, у тому дерев’яному пеналі. Їх мені подарувала Роза Марківна, коли йшла на пенсію.

Такі просто так не купиш! — Ті твої палички з шерстю? Десь у коморі валяються. Знайду — вишлю. — Я сама їх заберу! — Нічого ти сама не забереш! — відрізала Лідія Аркадіївна, її тон не терпів заперечень. — Забирай цю сумку і негайно йди. Ключі — на полицю.

У цю напружену тишу раптом ввірвався клацанням замок вхідних дверей. Це повернувся Ігор. Він мовчки поставив свою робочу сумку на підлогу й стягнув кепку. Вже третій рік він проводив у кабіні баштового крана на будівництві, і вітер постійно червонив його очі. — Що тут у вас відбувається? — запитав він, відчуваючи напругу.

— Твоя мати виставляє мене за двері! — Вигукнула Віра, дивлячись на чоловіка. — Просто зараз! Із сумкою чужого ганчір’я! Ігор подивився на сумку, потім на матір, потім знову на сумку. — Мамо, ну ти чого? — Я чого? Я все правильно роблю. Ти подумай сам, сину: вона без роботи, ти один тягнеш, я ще й пенсію докладаю. Нам удвох буде легше. Через пів року повернеться, якщо порозумнішає.

— Ігоре, — Віра повернулася до чоловіка, не вірячи своїм вухам. — Ти чуєш, що вона каже? Мене виганяють з дому! Він потер щетину на підборідді, відвів погляд до вішалки. — Віро, ну… може, і справді так краще. Поживеш у матері, свіже повітря, тиша. Відпочинеш від міста. А я тим часом назбираю грошей, потім щось придумаємо.

— Ти серйозно? — розпачливо запитала Віра. — Так буде краще для нас, — сказав він, уникаючи її погляду. — Для нас двох. Зараз важко, а потім усе налагодиться. — Для нас двох — це для кого? Для тебе і мене, чи для тебе і твоєї матері? — Не починай! — Я ще навіть і не починала.

Лідія Аркадіївна задоволено зітхнула, як людина, яка продумала все до дрібниць і досягла бажаного. — От і чудово. Віро, потяг о дев’ятнадцятій сорок, я дивилася розклад. До вокзалу хвилин двадцять маршруткою. — Ви навіть розклад перевірили. — Я завжди все перевіряю. Комендантом у гуртожитку двадцять два роки відпрацювала, у мене був залізний порядок. Хто не платить — той не живе.

Віра взяла куртку. Сумку вона теж взяла — не тому, що їй потрібні були ті старі халати, а тому, що залишити її тут означало б погодитися з усім. — Ключі! — нагадала свекруха, її голос був гострий, як лезо. Віра поклала зв’язку на полицю для взуття. Метал негучно брязнув об лаковане дерево.

— Ігоре, — промовила вона від дверей, її голос був спокійний, але пронизливий. — Я вклала в цей ремонт гроші від продажу бабусиної кімнати. Чотириста тисяч гривень. Новий кухонний гарнітур, вікна, двері, ванна… — Ну і що тепер? — Я рада, що ти це пам’ятаєш. І твоя мати теж.

***

Катя відчинила двері в халаті, накинутому поверх спортивних штанів, і одразу відступила, пропускаючи подругу. — Заходь. Тапок немає, Нінка їх усі на майданчик потягла.

Кімната була крихітною, вісімнадцять квадратних метрів, колишня прохідна закритого скляного цеху. Катя жила там із донькою вже другий рік, відтоді як цех зупинив роботу. — Я на тиждень, — сказала Віра, ледь стримуючи сльози. — Потім щось придумаю.

— Живи, скільки треба, — відгукнулася Катя. — Тільки одразу попереджаю: гаряча вода буває через раз, і Нінка прокидається о шостій ранку.

— Переживу, — Віра кивнула, її очі затримались на клітчастій сумці, що стояла біля входу.

Катя помітила її погляд. — Це ще що?

— Подарунок від свекрухи, — гірко посміхнулась Віра. — Таке собі придане, тільки навпаки.

Розстебнувши блискавку, Віра висипала вміст на підлогу. Старі халати, якась кофта, чохол для подушки, зношені капці, обрізки тканини. На самому дні лежав спільний зошит у клейончастій обкладинці. Катя підняла його, здивовано дивлячись на подругу.

— А це що таке? — запитала вона.

— Не знаю, — Віра знизала плечима. — Точно не моє.

Вони відкрили зошит разом. Сторінки були розкреслені акуратним, розбірливим почерком, з датами і сумами. Катя провела пальцем по рядках, її брови здивовано поповзли вгору.

— Слухай, Віро, тут таке… — почала вона читати. — “Квітень. Вірі — ліки, чотириста двадцять гривень. Травень. Вірі — колготки, триста гривень. Червень. Віра з’їла половину курки, сто вісімдесят гривень”. Вона що, твоїх курок рахувала?

— Схоже, рахувала все, — з гіркотою промовила Віра.

— Це ж за шість років! — Катя не могла повірити. — “Листопад: Віра користувалася пральною машиною чотири рази, електрика, двісті гривень. Січень: Віра милася довго”.

— Дай мені, — Віра забрала зошит і перегорнула до кінця. На останній сторінці, під жирною рискою, красувалася остаточна сума, яку вона нібито заборгувала цьому дому. Сума була вражаючою у своїй скрупульозності.

— Оце, Віро, — сказала Катя, похитуючи головою, — треба в рамку і на стіну повісити.

— Ні, Катю, — відказала Віра, — це треба в шафу покласти і більше ніколи не чіпати.

— А навіщо?

— А щоб, коли та людина, яка рахувала мої колготки, раптом скаже, що я щось у неї вкрала, у мене був її почерк.

Катя зі свистом видихнула повітря. — Я думала, ти зараз заплачеш, а ти, бачу, вже документи збираєш.

— Я ще заплачу, Катю. Дай мені тиждень.

Тиждень минув у важкому, майже несвідомому стані. Віра майже не виходила з кімнати, спала по десять годин, але все одно відчувала себе розбитою. Їла через силу, а телефон перевіряла тричі на день.

На другий день прийшло повідомлення від Ігоря: “Як доїхала?” Вона не відповіла. На четвертий: “Мати каже, ти в подруги. Не ганьби мене перед сусідами”. І нарешті, на шостий день: “Пензлі твої викинули, вони ж старі були”.

Саме після цього повідомлення Віра просто опустилася на підлогу і так просиділа до самого вечора. Світ наче померк, забравши останнє, що було її.

— Ну все, годі, Віро, — сказала Катя, повернувшись із нічної зміни в цілодобовій пекарні, куди влаштувалася мити дека. Вона подивилась на знесилену подругу. — Годі, кажу. Я вже тиждень на тебе дивлюся.

— Дивись далі, — тихо прохрипіла Віра.

— Не буду! У мене Нінці нові черевики потрібні, у мене борг за світло вже дев’ять тисяч гривень, у мене цех за стіною стоїть мертвий, і я туди щовечора ходжу, наче на кладовище. Ми з тобою зараз сидимо в одній глибокій ямі, Віро, тільки ти сидиш і виєш, а я сиджу і злюся!

— І що твоя злість дає?

— Поки що нічого, — Катя сіла навпроти на табурет. — Але я хоча б думаю. Скажи мені краще, Віро: що ти такого вмієш, чого в цьому місті більше ніхто не вміє?

Віра підняла на неї втомлені очі. — Розписувати скляну кулю за одинадцять хвилин. З багатошаровим промальовуванням, золотом і матуванням.

— А я, — продовжувала Катя, — вмію матувати піскоструєм і різати по склу. А Наум Ілліч, пам’ятаєш його? Йому вже вісімдесят один, але він вміє видувати на горілці і варити скло, а вже третій рік сидить у чотирьох стінах і бурчить на телевізор.

Віра знову підняла голову, відчуваючи, що Катя веде до чогось важливого. — До чого ти ведеш?

— До того, що цех за стіною стоїть пустий, а піч там ще дихає, — Катя подивилася на неї з вогником в очах. — Директор — Петро Данилович, ти його знаєш. Він готовий здати нам куток за копійки, аби хтось там топив і охороняв.

— Катю, щоб усе це запустити, потрібні гроші! — Віра розуміла, що це неможливо.

— У мене є чотирнадцять тисяч гривень, — твердо сказала Катя. — Це все, що маю.

— А в мене двадцять дві тисячі. І швейна машинка, яка залишилася в тій квартирі.

— Про машинку забудь, — відмахнулася Катя. — Що ще є?

— Голова, — з гіркою усмішкою відповіла Віра. — І вісімсот тридцять ескізів, які фабрика не прийняла за десять років. Бо художня рада вирішила, що покупцеві потрібна червона куля з білою смужкою.

— Покажи!

Віра дістала папку зі своєї клітчастої сумки — єдину річ, яку встигла забрати. Катя розклала аркуші просто на підлозі, потім сіла навколішки, розглядаючи малюнки з неприхованим захопленням.

— Віро, а ось це що — скляна куля, а всередині ціле місто?

— Це зимова серія. Куля-ліхтарик. Підсвітка від гірлянди, розпис у два шари: зовні силуети, зсередини — світло.

— А це?

— Іменні. Куля з чиїмось будинком. Фотографуєш будинок людини — переносиш на скло.

Катя підняла погляд, її очі випромінювали подив. — Скільки таке може коштувати?

— Може, тисячі три гривень. Може, й чотири.

Катя довго дивилася на подругу. — Віро, чому ти це весь час у папці носила?

— Бо мені казали, що це нікому не потрібно.

— Хто казав?

— Художня рада. Свекруха. Чоловік. По черзі.

— А ти сама собі що говорила?

Віра ледь помітно усміхнулася. — Я собі казала: помовч, Віро, тебе годують.

***

Наступним кроком вони вирушили до юриста — Софії Юхимівни, яка колись оформляла Каті розлучення. Жінка зустріла їх у своєму кабінеті, склавши долоні на столі.

— Отже, Віро, — почала Софія Юхимівна. — Квартира оформлена на свекруху ще до вашого шлюбу. Ви там не мали реєстрації. Гроші від продажу вашої спадкової кімнати вносилися готівкою. А чеки на будівельні матеріали — на чиє ім’я вони були?

— На ім’я чоловіка, — відповіла Віра, відчуваючи, як у неї опускаються руки.

— Тоді я вам чесно скажу: судитися, звичайно, можна, але це щонайменше два роки нервів і дуже примарні шанси на успіх. Інша справа — ваші особисті речі. Їх не мають права утримувати. Пишемо офіційну вимогу, надсилаємо рекомендованим листом, копію — дільничному. Зазвичай, після цього речі повертають.

— А зошит? — запитала Катя. — Та, з підрахунком колготок?

— Тетрадка — чудова річ. Не для суду, ні, а для розуміння, — Софія Юхимівна легенько усміхнулася. — Віро, ви зрозумійте головне. Вам цю долю ніхто не винен. Вам повернуть пальто і чоботи. А все решта вам доведеться будувати самій.

Лише через дванадцять днів Вірі повернули речі. Ігор привіз їх сам, лишив три великі пакунки біля прохідної і зателефонував з вулиці: «Спускайся. Я тут».

Віра повільно зійшла вниз. Він стояв біля пакетів, міцно тримаючи руки в кишенях.

«Мати просто шаленіє, — тихо сказав Ігор. — Дільничний її вже відвідував».

«Я знаю», — коротко відповіла Віра, дивлячись йому просто у вічі.

«Навіщо ти так вчинила?» — запитав він.

«Мені потрібні мої чоботи, Ігоре. Зима ж наближається». Він переступив з ноги на ногу, ніби шукаючи зручнішої позиції.

«Ти могла б просто попросити», — прошепотів він.

«Я просила. Мені відписали, що мої пензлі викинули, мовляв, старі вони вже».

Ігор знову замовк, потім невпевнено почав: «Віро, ну, давай нормально. Приїжджай, поговоримо. Мати ж заспокоїться».

«Ти кличеш мене назад? У те саме пекло?» — її голос пролунав різко, болем.

«Я ж кажу: приїжджай, просто поговоримо». Віра ледь помітно зітхнула, усвідомлюючи марність цієї розмови.

«Це зовсім не одне й те саме, Ігоре. Покликати додому й запросити на розмову — не одне й те саме».

Він нервово озирнувся.

«І що ж ти хочеш? Щоб я з матір’ю посварився? Вона ж мене сама виховувала».

«Я хочу, щоб ти хоча б раз у своєму житті сказав їй “ні”». Ігор мовчав, дивлячись у порожнечу. Десь на десять секунд. А потім видав: «Так буде краще для нас обох, Віро».

«Ти це вже казав. Тоді, у коридорі».

«І повторю ще раз».

«Гаразд, — сказала Віра, відчуваючи повну відстороненість. — Тоді візьми ці пакети й постав он туди, біля дверей. Мені важко їх нести». Він мовчки виконав її прохання. Вона кинула коротке «дякую» і пішла нагору. Ігор не зрушив з місця, аж поки двері за нею не зачинилися.

***

Минуло два дні, і вони втрьох стояли в холодному кутку колишнього цеху. Наум Ілліч, якому був уже 81 рік, обійшов піч, стукаючи по цегляній кладці кісточкою пальця.

«Жива, — задоволено промовив він. — Трохи підлатаємо, пальник замінимо, шамот оновимо — і запрацює. А де ми скляну трубку братимемо?»

«Я телефонувала в Нікольськ, — відповіла Віра. — Вони відвантажують від 20 кілограмів».

«А гроші є на це?» — запитав старий майстер, дивлячись поверх окулярів.

«Є 36 000 гривень», — сказала Віра.

«Це ж мізер», — скривився Наум Ілліч.

«Це — тільки початок», — впевнено мовила Катя.

Старий знову подивився на них, вже з повною серйозністю.

«Дівчата, ви хоч розумієте, у що вплутуєтесь? Я на цій фабриці 47 років відпрацював. Її ж закрили не тому, що ми лінувалися. Просто китайська куля коштує всього 180 гривень!»

«А наша куля коштуватиме 3 000 гривень, — незворушно відповіла Віра. — Навіть 4 000 гривень».

«І хто ж її купуватиме за такі гроші?» — здивувався Наум Ілліч.

«Той, кому потрібна не просто куля, а спогад. Науме Іллічу, ви могли б видути кулю з пласкою гранню? Щоб на ній можна було малювати, ніби на медальйоні?» Старий майстер помовчав. Потім зняв окуляри, ретельно протер їх і знову надів.

«Звісно, зможу. Я й не таке колись умів, тільки ніхто не просив».

***

Перший рік видався неймовірно складним. Вони топили піч щоночі, адже нічний тариф був значно дешевшим, і спали по черзі на трьох зсунутих докупи стільцях. Катя вставала ще до світанку, мила дека в пекарні до шостої ранку, а потім поспішала до цеху.

Віра малювала доти, доки руки просто відмовлялися тримати пензля. Вона купила нові, синтетичні, дешеві пензлі — і навчилася працювати ними не гірше, ніж старими.

Наприкінці листопада вони виставили першу партію — сорок куль — на міському ярмарку. За три дні продали шість штук.

«Шість, — констатувала Катя того вечора. — За цілих три дні. Лише шість куль».

«Це означає, що є шість людей, яким це справді потрібне, — спокійно сказала Віра. — Наша справа — знайти решту».

«А де їх шукати?» — запитала Катя.

«Там, де вже знають, як продавати».

Віра обійшла дев’ять сувенірних магазинів і чотири готелі. У восьми магазинах їй рішуче відмовили. У дев’ятому погодилися взяти десять куль під реалізацію. А в готелі «Північна» управителька, Жанна Тихонівна, довго крутила кулю в руках, а потім раптом запитала: «А чи могли б ви створити сто вісімдесят таких куль із зображенням нашого готелю?»

«І до якого числа це потрібно?» — уточнила Віра, ледве стримуючи дихання.

«До двадцятого грудня».

«Так, зможемо».

Віра вийшла на вулицю, пройшла якихось двадцять кроків і просто сіла на бордюр — ноги відмовлялися йти далі від хвилювання. Потім зателефонувала Каті.

«Сто вісімдесят штук».

«Чого сто вісімдесят?» — здивувалася та.

«Замовлення. Від готелю. Кулі з їхньою будівлею на пласкій грані».

У слухавці запала тиша.

«Віронько. У нас всього три дні на ескіз, а на все інше — лише вісімнадцять!»

«Я знаю, Катю».

«Ми ж вісімнадцять днів зовсім не спатимемо?»

«Ми спатимемо по чотири години, — твердо сказала Віра. — Наум Ілліч буде на пальнику, ти — на піскоструї, а я — розписуватиму. Ніну відвеземо до твоєї тітки».

Вони здали замовлення дев’ятнадцятого грудня. Жанна Тихонівна розплатилася і того ж дня звільнилася з готелю. За місяць вона сама прийшла до них і сказала: «Мені п’ятдесят чотири, і мені вже до смерті остогидло рахувати чужі рушники. Я вмію продавати. Візьмете мене до себе?»

«У нас поки нічим платити», — відповіла Віра.

«Я почекаю три місяці. А потім братиму відсоток».

Перший справжній результат прийшов наприкінці того ж грудня: вони закрили рік із чистим прибутком у 430 000 гривень. Розділили гроші на чотирьох, виплатили борги за електрику, купили Ніні нові черевики і другу склодувну горілку.

На другий рік до них приєдналися ще п’ятеро людей. Дві дівчини з закритого цеху, хлопець-зварювальник, який зробив їм зручні стійки для сушки, і, що найголовніше, Роза Марківна — та сама наставниця, якій було вже 76 років. Вона прийшла і просто сказала: «Чула я, що ти робиш те, чого я тебе вчила».

«Роблю, Розо Марківно», — відповіла Віра.

«Покажи мені».

Віра дістала кулі. Стара жінка мовчки розглядала їх, потім взяла одну в руки, повернула до світла і сказала: «Правий нижній кут трохи не дотягнула. Але все інше — чудово. Дуже гарно, Віронько». І тоді Віра заплакала — вперше з того самого дня в коридорі, коли її вигнали з дому.

***

Ігор зателефонував наприкінці другої зими. На екрані світився незнайомий номер.

«Віро, це я». Я впізнала його голос, хоча майже два роки його не чула.

«Слухаю тебе, Ігоре», — спокійно відповіла я, намагаючись не видати жодної емоції.

«Мені тут мати розповідала, що ти на ноги встала. Їй сусідка розказала, що в тебе майстерня якась, іграшки ці», — він говорив якось невпевнено, наче шукав правильні слова.

«Майстерня», — підтвердила я.

«Слухай…» — Ігор зам’явся, ніби щось йому заважало вимовити. — «Мені б позичити. Тисяч двадцять. Я віддам, чесно кажучи, зараз просто чорна смуга якась». Якась дивна, невдала смуга, за його словами, в яку він «трохи вгруз». Він обіцяв повернути за місяць.

«Ігоре, ми з тобою не розлучені лише тому, що в обох руки не доходили. Я тобі не дружина і не банк», — твердо сказала я. У відповідь пролунало його розчароване: «Тобто не даси?»

«Не дам», — відповіла я, не коливаючись.

«Я так і знав, — з гіркотою промовив він. — Мати, виявляється, мала рацію — ти завжди тільки про себе думала».

«Ігоре», — звернулася я до нього, відчуваючи, як гнів повільно підіймається всередині.

«Що?» — різко відповів він.

«Коли мене, знаєш, викидали з дому з сумкою, повною чужих халатів, я тоді не думала про себе. Я чекала, що ти скажеш: “Мамо, припини”. А ти сказав зовсім інше. От з того самого дня я й почала думати виключно про себе. І, як бачиш, вийшло зовсім непогано». Він, не промовивши більше ні слова, просто кинув слухавку.

До третьої зими наша майстерня займала вже весь колишній цех. Це була не просто майстерня, а справжній світ магії скла та фарб. Команда зросла до одинадцяти майстрів, у нас працювали дві печі та чотири спеціальні пальники, а міцні договори з великою мережею готелів забезпечували постійні замовлення. Наші прикраси роз’їжджалися по всій Україні, навіть до Львова та Дніпра.

У центрі міста ми відкрили свою маленьку, але затишну крамничку, і по суботах я проводила майстер-класи з розпису, на які записувалися за місяць наперед. Петро Данилович, колишній директор, продав нам цей цех, розбивши суму на частини, аби було легше.

А Наум Ілліч, якому вже виповнилося вісімдесят чотири, терпляче навчав двох молодих хлопців, бурчачи, що “молодь дихає неправильно”. Катя з Ніною вже давно перебралися у свою власну двокімнатну квартиру, а Жанна Тихонівна тепер була постійно в роз’їздах, об’їжджаючи виставки та повертаючись із новими оберемками замовлень.

У грудні, відстоявши цілий день на ярмарку, я заїхала до супермаркету біля свого будинку. Взяла візок і попрямувала до м’ясного відділу. Біля кас, поруч з апаратом, що видавав іграшки, стояла жінка в брудному бордовому пуховику, який, здавалося, бачив кращі часи. Вона тримала перед собою складені долоні й тихо шепотіла до перехожих: «Люди добрі, допоможіть, хто чим може…»

Я зупинилася метрів за п’ять. Це була Лідія Аркадіївна. Вона ніби зменшилася, обличчя обплило, а підборіддя нервово тремтіло. Свекруха ще не помітила мене. Але потім її погляд зустрівся з моїм, і я одразу зрозуміла – вона впізнала мене.

«Віра… Вірочко», — прошепотіла вона, а її голос ледь чутно затремтів.

«Здрастуйте, Лідіє Аркадіївно», — відповіла я, зберігаючи дистанцію.

«Ти… ти, значить, тут живеш?» — її голос був наповнений подивом.

«Так, тут», — підтвердила я. Свекруха зробила два кроки вперед, човгаючи фетровими капцями по мокрій плитці.

«А я, бачиш, як. Ти не думай, я не завжди. Це тільки іноді, коли вже зовсім. У нас біда, Вірочко. Велика, нещадна біда».

«Яка біда?» — запитала я, відчуваючи дивну суміш цікавості й неприємного очікування.

«Ігор… Мій Ігорю, — прошепотіла вона, ковтаючи слова, — він же пити почав. Дуже сильно. З роботи вигнали, з крана зняли, сказали — не можна такого до важелів пускати. А потім той телефон… і гра, Вірочко. Це прокляте казино, в телефоні. Спочатку по тисячі, потім по десять тисяч, а тоді кредит взяв, потім другий…»

«Далі», — майже наказово промовила я.

«Далі квартиру продали. Нашу трикімнатну. За п’ять мільйонів двісті тисяч гривень віддали, а лишилося тільки на однокімнатну десь у Броварах, хвилин сорок від Києва. Там вікна просто на теплотрасу виходять, і ліфт не працює. А я на п’ятому, Вірочко, з моїми хворими ногами».

«А гроші?» — мій голос був безбарвним.

«А гроші… він їх за одинадцять днів. Уяви собі, Вірочко, за одинадцять днів! Я йому кажу: “Ігоре, це ж дім, це ж стіни!” А він відповідає: “Мамо, відстань, я зараз відіграюсь”».

«Відігрався?» — з іронією запитала я.

«Куди там, — Лідія Аркадіївна схлипнула. — Він тепер вдома лежить. Моя пенсія — двадцять одна тисяча, з них вісім іде на комуналку, а решту він знаходить і забирає. От я й стою. Мені, знаєш, вже не соромно. Соромно буває, коли ти ситий». Повз пройшла жінка з візком, озирнулася і пішла далі.

«Вірочко», — свекруха підступила ближче, і її голос став тонким, благальним. — «Ти ж була така добра. Прости мені, а? Я тоді… це ж не зі зла. Я за сина переживала. У мене характер такий, я комендантом все життя, я по-іншому й говорити не вмію».

«Пам’ятаю, як ви розмовляли», — тихо відповіла я.

«Ну, була я різка, була. Та хіба ж життя мене не било? Я його сама виховувала, в чотирьох стінах, без чоловіка, на мізерну зарплату! Ти хоч знаєш, що це таке?»

«Знаю, Лідіє Аркадіївно. Я дуже добре знаю, що таке стояти на вокзалі в листопаді, тримаючи в руках торбу з чужими халатами». Лідія Аркадіївна замовкла. Її губи ворушилися, але жодного звуку не було чути.

«А ще ви мені туди зошит поклали, — сказала Віра вже тихіше. — Той, у клейончастій обкладинці. Де були розписані мої колготки і половина курки. Я його досі зберігаю».

«Який зошит?» — прошепотіла свекруха.

«Квітень: Вірі ліки, чотириста двадцять гривень. Червень: Віра з’їла половину курки, сто вісімдесят. Січень: Віра довго користувалася пральною машиною, двісті гривень за електрику».

«Я… я вже й не пам’ятаю такого», — прошепотіла свекруха.

«А я пам’ятаю. І, знаєте, багато чого пам’ятаю. Як ви заздалегідь дивилися розклад потягів. Як Ігор тоді сказав, що так буде краще для нас обох. І як я потім цілий тиждень не могла піднятися з підлоги в Катіній кімнаті».

«Так ти ж… ти ж піднялася!» — свекруха раптом пожвавішала, в її очах майнуло щось метушливе. — «Мені ж розповідали! У тебе свій цех, крамниця на Каштановій, машина! Значить, усе врешті добре вийшло! Значить, і зла ніякого не було!»

«От тут, Лідіє Аркадіївно, давайте зупинимося», — перебила її я.

«На чому?» — здивовано запитала вона.

«На тому моменті, де ви намагаєтеся приписати собі заслуги за моє життя». Свекруха підібгала губи.

«Я не приписую. Я просто кажу, що…»

«Ви просто кажете, що раз я вижила, то топити мене було не так уже й страшно. І за це треба бути вам вдячною».

Жінка замовкла зовсім. Я відвернулася і пішла вздовж полиць. Взяла візок, а потім зняла з гачка велику картату сумку — достеменно таку, як та, що колись стояла біля батареї, — і обережно поклала її на дно візка.

Потім Віра повільно рушила між полицями, наповнюючи візок. Гречка, рис, макарони, олія, цукор, борошно, чай, дві упаковки яєць, курка, тушкованка, сир, сир, три пакети молока тривалого зберігання, вівсяне печиво, цибуля, картопля, морква й кілька яблук. І звісно, пральний порошок, мило, зубна паста – все, що потрібно для дому.

Біля каси Віра розплатилася банківською карткою, сама акуратно склала продукти у велику картату сумку. Вона вийшла дуже важка – мабуть, добрих двадцять п’ять кілограмів.

Лідія Аркадіївна, яка досі стояла біля виходу, дивилася на це все з неприхованим подивом. Її обличчя виражало повне нерозуміння.

— Вірочко… — нарешті тихо промовила свекруха, несміливо зробивши крок назустріч.

— Ходімо на вулицю, Лідіє Аркадіївно, — спокійно відповіла Віра. — Там сходи, я вам допоможу винести.

Віра винесла важку сумку на вулицю, поставила її на сухий шматочок асфальту під навісом і розправила плечі. Погляд її був прямим і рішучим.

— Вірочко, моя рідненька, я ж знала, завжди казала, що ти добра душа! — защебетала свекруха, кидаючись до неї. — Я Ігорю стільки разів повторювала: ми обоє були дурнями, Віра ж у нас золота була…

— Лідіє Аркадіївно, — перервала її Віра, не даючи договорити.

— Що таке?

— Це не милостиня.

Жінка миттєво збилася з пантелику. Слова застрягли у горлі.

— А… а що ж це тоді? — прошепотіла вона.

— Це плата за урок, — Віра говорила спокійно, але кожне слово пронизувало до кісток. — Той урок, що ви мені дали тоді, у передпокої. Я його довго і болісно засвоювала, це коштувало мені багато сил, але я його вивчила. Вважайте, що я розрахувалася. І навіть з відсотками, бо ж ви завжди любили рахувати з відсотками. Ви мені викинули ганчір’я, а я вам — продукти.

— Який ще урок? — Лідія Аркадіївна ніяк не могла зрозуміти.

— Охоче поясню, якщо вже питаєте, — Віра ледь помітно посміхнулася. — Перший урок: ніхто не мусить тебе любити тільки за те, що ти зручна. Я мила підлогу, прала, мовчала і віддавала всі гроші до спільного кошика, а натомість мене оцінили в стару картату сумку з вашим поношеним одягом. Отже, виходить, не треба було заробляти любов, а треба було будувати власне життя.

— Віро… — почала було свекруха, але Віра продовжувала.

— Другий урок: коли хтось каже «так буде краще для нас», завжди питай, хто входить у це «нас». Ігор говорив «для нас», а мав на увазі лише себе і вас. Я усвідомила це тоді, на вокзалі. І відтоді ніколи більше не дозволяла нікому говорити від мого імені, використовуючи множину.

— Та він же твій чоловік був… — ледь чутно вимовила Лідія Аркадіївна.

— І найдорожчий, третій урок, — голос Віри став ще тихішим, але твердим, — свої права не треба випрошувати, їх треба оформлювати. Усе, що я тепер маю, офіційно зареєстроване на моє ім’я і чітко прописане в усіх документах. Майстерня, обладнання, навіть частки у нашому підприємстві – усе. Тоді юрист сказала мені: «Ваше старе життя вам ніхто не поверне, вам доведеться будувати нове». І я збудувала. В нас працює одинадцять людей, є дві печі, власна майстерня, ми проводимо курси. Жодного квадратного метра, який хтось міг би відібрати, просто звіривши розклад поїздів.

Лідія Аркадіївна так і стояла, вчепившись у ручку сумки.

— То ти мені докоряєш, значить?

— Я вам дякую, — спокійно сказала Віра. — Ви хіба не зрозуміли? Якби ви мене тоді не виставили, я б досі сиділа у вашій трикімнатній, мила ваш паркет, слухала, яка я нечупара, і носила б у папці вісімсот ескізів, які нікому не потрібні. Мене підняла з колін ваша черствість і його безхребетність. Вдвох ви спрацювали краще за будь-якого наставника.

— А Ігор? — тихо запитала свекруха. — Ти йому не допоможеш?

— Ні.

— Чому?

— Тому що допомогти можна тому, хто тоне. А той, хто продав квартиру, в якій жила його власна мати, і за одинадцять днів спустив гроші в телефон, — він не тоне. Він живе так, як сам обрав. Це його право.

— Він же твій чоловік!

— Це ваш син, — відрізала Віра. — Ви його виховували сама, ви мені це сто разів казали. От і виховуйте далі. Я в цьому брати участь не буду.

— Жорстока ти стала.

— Я стала дорослою. Різниця є, хоч на слух і схоже.

Свекруха нахилилася, взялася за ручки обома руками і спробувала підняти сумку. Вона не зрушила з місця.

— Важко, — поскаржилася вона.

— Важко, — погодилася Віра. — Візьміть візок біля входу, їх там залишають. Доїдете до зупинки, далі автобусом.

— Ти мене не підвезеш?

— Ні.

— Чому?

— Бо я знаю, чим закінчуються поїздки в один бік.

Лідія Аркадіївна постояла ще трохи. Потім підійшла до візків, перевалила в один із них картату сумку і повільно, шаркаючи по мокрому асфальту, потягла його до зупинки.

Віра недовго дивилася їй услід. Потім витягла телефон.

— Катю, це я. Я звільнилася.

— Ти чого така?

— Зустріла колишню свекруху. Біля магазину. Просила милостиню.

У слухавці запала тиша.

— І що ти?

— Купила їй продуктів. Велику сумку.

— Віро, ти серйозно?

— Цілком. Тільки я їй сказала, що це не милостиня.

— А що ж?

— Плата за урок, — сказала Віра. — Катю, слухай. Завтра приїжджає замовник з Києва, треба затвердити серію. І ще Роза Марківна просила стіл їй пересунути до печі, у неї руки мерзнуть.

— Пересунемо. Ти додому?

— У цех. У мене там вісімдесят куль сохнуть.

— Віро. Ти нормально себе почуваєш?

Віра відчинила машину, сіла, поклала долоні на кермо.

— Я відчуваю себе жінкою, у якої є ключі від власних дверей, — сказала вона. — Краще не буває.