– Багато ти розумієш, жінко! Я сам спадком розпоряджатимусь, твої поради мені не потрібні

Михайло отримав спадщину від батьків. Єдиний син, ділити ні з ким не треба. Горе втрати змінилося радістю збагачення.

Все життя працював на заводі, хоч і майстер цеху, але далі не просувався, боявся відповідальності. А тут раптом переклинило, захотів своєю справою зайнятися. План склав.

– Мишко, навіщо тобі це? Все життя працював, а на шостому десятку раптом тебе осяяло. – відмовляла Тамара, його дружина.

– Працюй, а якщо не вирішив куди гроші витратити, то в банку їм буде надійніше. Та ти ще й не продав нічого.

– Квартиру можна здавати, дачу теж, охочі знайдуться. Щомісяця – додатковий дохід. А можна дітям віддати гроші, у них іпотеки. Внесуть, все їм буде легше.

– Багато ти розумієш, жінко! Я сам спадком розпоряджатимусь, твої поради мені не потрібні.

Тамара махнула рукою та зв’язуватися не стала. Звичайно, їй було трохи прикро, – сім’я, а він сам вирішує. Заспокоїлася, зрештою, спадщина не її. Вона б дітям допомогла, але…

Михайло продав квартиру батьків, дачу із доглянутою ділянкою, старий автомобіль батька. Гроші вторгував хороші.

Свою машину поміняв на нову, бо бізнесмен же повинен виглядати належним чином. Звільнився та зайнявся своєю справою.

Магазин запчастин йому здавався ідеальним вкладенням, але щось пішло не так. То постачальник обдурить, то запчастини не ті.

Доходи виросли швидко, а впали ще швидше. Неліквід лежав мертвим вантажем. Довелося залізти в кредит, сподіваючись на успіх.

Але успіх не прийшов, – три роки мук та закриття. Грошей із розпродажу вистачило на погашення кредиту. Добре, що вистачило.

Треба продовжувати працювати на чужого дядька. На колишнє місце Михайла не взяли, місце зайняте, лише простим робітником, звідки він і починав.

На це чоловік не погодився. Став шукати, але у такому віці важко. То графік не підходить, то зарплата. Сидів пів року, іноді працював.

І тут щастя привалило! Це так Михайло вважав. Несподівано пішов із життя дядько Тамари. Дітей він не мав, тільки чотири сестри, серед яких і мати Тамари.

Тамара улюблена племінниця, з дитинства дядько з нею, як з донькою. Постійно на зв’язку, постійно у гості, допомога у будь-який момент.

З усіх численних племінників він вибрав її. Три сестри матері обурювалися, могла б і їм частина дістатись у грошовому еквіваленті, але нічого не вдієш.

Вони живуть далеко, будинок їм без потреби, а про решту вони й не довідалися. Не стала Тамара розповідати їм про великий рахунок у банку.

– Заслужила, дочко. Дядько тебе дуже любив. Дружин у нього було п’ять, але спадкоємців після себе не залишив. Буває.

– Мамо, тобі потрібна допомога? Я тобі грошей перекажу.

– У мене є все, а це твоє. Юра мені ще за життя переказав. Царство йому небесне.

– Мамо, він мені листа залишив, просив підтримувати тебе. А чому він із твоїми сестрами не особливо добре спілкувався?

– Це давня історія. Коротко… Ми ж із ним молодші, а сестри нас завжди вчили життя. Навчили навіть гроші витрачати, які ми самі заробляли.

– Посварилися всі сильно на святі, батьків наших уже не було в живих. Ми з ним поряд майже жили, а вони до столиці подалися.

– Нас звали, але ми тут звикли. От і розкололася родина на дві частини. Вони там – ми тут. Може й інакше все було б, якби жили всі поруч.

Тамара вступила у спадок, Михайло пожвавішав. Будинок був добрий, великий, а головне дорогий. На хорошому місці, ділянка комфортабельна. Він і сам не раз бував там.

Почав пошуки схожої нерухомості, здивувався, як зросли ціни. Коли він свою спадщину продавав, то все було менше, ніж вартість цього будинку.

– Тамаро, заживемо! Потрібно терміново виставляти на продаж. Грошей вторгуємо більше. Адже у мене бізнес не пішов через фінанси, мало їх було. Просто мало.

– Я не продаватиму будинок.

– Як це не будеш? Треба!

– Як ти там казав про свою спадщину? Сам буду розпоряджатися? Розпорядився? Ну ось, а це моя спадщина, пам’ять про дядька. Ми з мамою вирішили туди їздити у вихідні.

– Як це ви вирішили? А мене чому не спитали?

– Ти ж мене не питав.

– І що? Визнаю, не мав рації. А ти не роби помилок. Уявляєш, які доходи на нас чекають.

– Не уявляю й уявляти не хочу. Будинок мій.

– Змирись з моєю пропозицією… Якщо ти не погодишся, то я подам на розлучення. Будемо смішити людей у ​​нашому віці? Думаю, що це нікому з нас не треба.

– Хочеш смішити – сміши. Спадщина моя, і моя справа, що з нею робити. Викинути все на вітер я не дозволю!

Михайло подав на розлучення, думав налякати дружину, а вона погодилася.

– І куди ти підеш?

– У мене є будинок, і половина цієї квартири моя.

– Ти ділитимеш її, продаватимеш, а куди піду я?

– Ділити не буду, свої частки я подарую дітям. А вони хай вирішують, що з ними робити. Вони мають іпотеки. Прощавай, Мишко. Працюй, – до пенсії ще далеко.

Мишко знав тільки про будинок, про рахунок у банку від дядька дружини йому було невідомо. Зовсім би луснув від жадібності, опудало…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайким!