Батько від першого шлюбу мав доньку Марину. Я її бачила лише один раз, на її весіллі, куди тато взяв мене із собою. Марина була вродливою нареченою, ми з нею встигли поговорити, і вона мені сподобалася

Батько від першого шлюбу мав доньку Марину. Я її бачила лише один раз, на її весіллі, куди тато взяв мене із собою. Марина була вродливою нареченою, ми з нею встигли поговорити, і вона мені сподобалася.

Але потім ми так і не потоваришували. Мабуть, кожен був дуже зайнятий своїми справами: Марина – сімейними турботами, я – вступом до інституту.

Роки йшли, я теж вийшла заміж, виховувала дітей, батьки старіли, хворіли. Мами не стало. А коли батько після чергової операції зліг остаточно, він почав розмову про Марину.

Виявляється, він раніше їздив потай від нас до неї в гості, допомагав грошима. Але якось вони посварилися і з того часу не спілкувалися.

Якось тато попросив:
– Тетянко, зараз у соцмережах можна відшукати будь-кого. Знайди Марину. Хочу перед тим, як піду з життя з нею примиритися.
– Тату, ну що ти таке кажеш? – підбадьорювала я батька, хоча з тривогою помічала, як він танув на очах.

Соціальні мережі – велика річ, знайшла я Марину, написала про те, що батько переніс кілька операцій, що вже рік не встає і хоче побачитися з нею, та й ми всі будемо раді її приїзду. Повідомила їй адресу, залишила номер телефону.

Незабаром Марина зателефонувала:
– Не сподівайся, що я приїду і доглядатиму батька. І грошей від мене не чекай. Він тебе виховував, годував, одягав, ось доглядай за ним і не скаржся. А я бачити його не хочу.

Мене ніби облили окропом. Адже я і не заїкалася про допомогу, просто запросила побачитися з батьком. Може, востаннє. Батькові я не наважилася сказати правду.

А йому ставало дедалі гірше. Список пігулок та уколів зростав, а біль не йшов. Він майже не спав, я також. Плюс наш сільський будиночок, господарство, город великий. Чоловік та діти допомагали мені, як могли. Загалом важко було. Ми з сил вибивалися.

Батько все питав про Марину. Я дзвонила, але вона скидала дзвінки. Незабаром тата не стало. Він пішов з життя буквально у мене на руках. Немає нічого болючішого, коли бачиш, що рідна людина вмирає, а зробити нічого не можеш.
Марині повідомила, але вона на похорон не приїхала.

Сумний клопіт, церемонія прощання, сльози. Все крутилося сумною каруселлю. Я дуже любила батька і ще довго плакала, коли потрапляли до рук речі, пов’язані з ним. Але час минав, нескінченні сільські турботи не давали зневіритися від горя.

З того часу, як ми з чоловіком стали жити з батьками, ми багато чого зробили: паркан та ворота нові, дах оновили, зробили нове опалення, воду та газ провели, ванну кімнату обладнали, кондиціонер поставили. Батьківський будинок перетворювався з кожним роком.

І раптом приїхала Марина. Я думала, вона захотіла піти на могилу батька. Але ні, вона вирішила заявити про свої права на спадщину.
– Маю право, я його рідна дочка, – сказала вона.

− Звичайно, рідна, хто сперечається. Тільки чому ж ти про це не пам’ятала, коли батька треба було по лікарнях возити, чергувати цілодобово в палаті, доглядати, коли він став зовсім безпорадним? – Запитала я.

Документи на спадщину Марина відразу поспішила подати. Тільки ось вона не знала про дарчу, яку батько зробив на мене, коли вже знав яким буде кінець.

Приголомшила я Марину. Та розлютилася, почала загрожувати, сказала, що приїде зі своїми людьми та нам доведеться віддати батьківський дім їй.

Найцікавіше, що Марина має три квартири: та, яку вони з чоловіком купили, та, що залишилася після її матері й та, яку переписали на чоловіка його батьки.

Звісно, довести та зробити вона нічого не змогла. А ми продовжуємо жити у нашому улюбленому будиночку, в який ми вклали не лише гроші, а й душу. І точно знаємо, що батьківську хату нікому не віддамо!