– Батько вимагає тест на батьківство перед складання заповіту! А мені вже сорок років! Як вам такий поворот? – Навіть спілкуватися більше не хочу…

Віктор Петрович налив собі чай і уважно подивився на дружину та сина, які сиділи за кухонним столом. Після похорону старого друга Михайла він багато думав про заповіти, спадщину та юридичні тонкощі.

– Людочко, Андрійку, – почав він урочисто, – мені вже шістдесят сім, настав час серйозні рішення приймати.

– Які рішення? – поцікавився Андрій, накладаючи собі в кухоль цукор.

– Заповіт хочу скласти. По-людськи справедливо.

– Та й правильно, – кивнула Людмила. – Давно настав час.

– Саме так. І щоб усе було по-справедливому, ми з Андрієм зробимо ДНК-тест.

Повисла тиша. Андрій повільно підняв голову, а Людмила завмерла з кухлем в руках.

– Що зробимо? – перепитав син.

– ДНК-тест на батьківство. Проста формальність.

– Тату, ти серйозно?

– Абсолютно серйозно.

Людмила поставила кухоль на стіл так різко, що чай розплескався.

– Вітю, ти у своєму розумі? – спитала вона тихо.

– При здоровому глузді й твердій пам’яті. Тому хочу все оформити правильно.

– Правильно? – зблідла жінка. – Ти називаєш це “правильно”?

– Мало що буває в житті.

– Що буває? – холодно спитав Андрій.

– Усяке буває. Помилки, непорозуміння.

– Які помилки? Які непорозуміння?

– Синку, не бери близько до серця. Це суто технічне питання.

– Технічне? – повторила Людмила з недовірою. – Вітю, ти взагалі розумієш, що ти зараз кажеш?

– Розумію. Говорю про те, що хочу бути впевненим, що залишаю спадщину рідному синові.

– А в чому ти не впевнений? – спитав Андрій.

– Ні в чому конкретно. Просто хочу документальне підтвердження.

– Документальне підтвердження чого? Що я твій син?

– Так, саме цього.

Андрій повільно встав із-за столу.

– Тату, а тобі не здається, що це образа?

– Яка образа? Звичайна процедура.

– Звичайна? – Втрутилася Людмила. – Для кого звичайна?

– Для людей, які хочуть бути впевненими у фактах.

– У яких фактах, Вітю? Про що ти говориш?

– Про те, що сорок років тому могла статися помилка.

– Яка помилка?

– У тому, хто є батьком дитини.

Людмила зблідла ще сильніше.

– Ти що, з глузду з’їхав?

– Людо, не нервуй! Я просто хочу виключити усі сумніви.

– А в тебе на старості років з’явилися сумніви, що Андрій не твій син?

– У мене є бажання мати юридичні гарантії.

– Гарантії від кого? Від мене?

– Не від тебе. А загалом. Будь-яке може бути.

Андрій слухав батьків і не міг повірити, що він чує. Сорок років життя, і раптом батько сумнівається, що він син.

– Тату, – сказав він повільно, – якщо маєш сумніви, то про що нам взагалі говорити?

– Не про сумніви йдеться, а про порядок! Я бізнесмен, звик все документувати.

– Сім’ю теж документуєш?

– Коли справа стосується спадщини, тим паче чималої, – так.

– Зрозуміло.

Людмила встала і почала збирати посуд, хоч чай ще не допили.

– Мамо, – сказав Андрій, – залиш. Я сам приберу.

– Нічого, синку. Я звикла.

– Людо, – спробував заспокоїти її чоловік, – ну що ти так реагуєш? Подумаєш, аналіз здати.

– Подумаєш? – обернулася вона. – Вітю, ти хоч розумієш, що від нас вимагаєш?

– Вимагаю елементарної процедури.

– Елементарної? Ти вимагаєш доказів, що я тобі не зраджувала!

– Не вимагаю доказів. Просто прошу підтвердження.

– А в чому різниця?

– У тому, що підтвердження – це нормально, а звинувачення – ні.

– Яке підтвердження? Я є матір’ю твого сина! Він з’явився на світ у лікарні, куди ти сам мене відвозив!

– Народжувала, так. А зачала коли?

Людмила впустила тарілку. Та розбилася з дзвоном.

– Що ти сказав?

– Сказав те, що подумав.

– Вітю! – Вигукнула дружина. – Ти чуєш себе?

– Чую. І говорю розумні речі.

– Розумні? Ти звинувачуєш мене у зраді!

– Не звинувачую. Допускаю можливість.

– У мене не було нікого!

– Звідки я знаю?

– Звідти, що я твоя дружина! І була вірна тобі все життя!

– Була чи не була, покаже тест.

Андрій не витримав:

– Тату, припини! Ти принижуєш маму!

– Не принижую. З’ясовую правду.

– Яку правду? Про що?

– Про те, чи я справді твій батько.

– А як виявиться, що не ти?

– Тоді спадщину отримає хтось інший.

– Хто інший?

– Родичі. Сестра моя, племінники. Або піде на благодійність.

– А я? – з усмішкою спитав Андрій.

– А ти нічого. Якщо виявишся не моїм сином.

– Зрозуміло, – сказав Андрій і подався до виходу.

– Куди йдеш?

– Додому. Думати над твоєю пропозицією.

– Андрюша, не ображайся!

– Я не ображаюся, тату. Просто здивований.

– Чому здивований? – спитав Віктор, як ні в чому не бувало.

– Тому, що дожив до сорока років, не знаючи, хто мій батько.

Як син пішов, подружжя залишилося наодинці. Людмила мовчки прибирала уламки розбитої тарілки, а Віктор читав газету, вдаючи, що нічого не сталося.

– Вітю,- сказала вона нарешті,- ти хоч розумієш, що ти накоїв?

– Що я накоїв?

– Ти розтоптав сорок п’ять років нашого шлюбу!

– Нічого я не топтав. Просто хочу бути впевненим у фактах.

Людмила сіла на стілець і затулила обличчя руками.

– Господи, що з тобою сталося?

– Зі мною нічого не стало. Я став обережнішим.

– А якщо результат тесту підтвердить, що Андрій твій син?

– Тоді все буде гаразд.

– А що зі мною буде?

– А що з тобою має бути?

– Ти ж мене в зраді підозрюєш!

– Не підозрюю. Перевіряю.

– А якщо перевірка покаже, що зради не було?

– Виходить, не було.

– І ти перепросиш?

– За що перепрошувати?

– За те, що мене принизив підозрами!

– Я тебе не принижував. Я ухвалив ділове рішення.

– У сім’ї немає ділових рішень!

– Буває. Коли справа стосується грошей.

– А кохання? Довіра? Повага?

– Це окремо. А гроші окремо.

– Не можна окремо! Сім’я – це єдине ціле!

– Сім’я – це сім’я. А гроші – це гроші.

Людмила встала і подивилася на чоловіка.

– Знаєш що, Вітю?

– Що?

– Роби свій тест. Перевіряй, що хочеш.

– От і добре. Я радий, що ти зрозуміла.

– Я зрозуміла не те, що ти думаєш.

– А що?

– Зрозуміла, що прожила все життя з чужою людиною!

– Чому з чужою?

– Тому що рідна людина не могла б придумати таке приниження.

– Людочко, не драматизуй!

– Я не драматизую. А хіба моє слово для тебе нічого не значить?

– Значить. Але хочеться підтвердження.

– Від кого? Від медицини?

– Від науки.

– Тобто, ти більше довіряєш лабораторії, ніж мені?

– Не більше. По іншому.

– Як по іншому?

– Наука об’єктивна. А люди можуть помилятися.

– Або брехати?

– Можуть і брехати.

– Значить, я брехуха?

– Я цього не сказав.

– Але припускаєш таку можливість.

– Допускаю різні можливості.

– Включаючи зраду.

– Включно з різними варіантами розвитку подій, які відбулися більш як сорок років тому.

Людмила повільно зняла обручку і поклала її на стіл.

– Що ти робиш? – здивувався Віктор.

– Звільняю тебе від сумнівів.

– Яких сумнівів?

– Від усіх. Більше тобі не доведеться гадати, чи вірна я тобі, чи ні.

– Людочко, не викаблучуйся!

– Я не викаблучуюся. Приймаю ділове рішення, як і ти.

– Яке рішення?

– Подаю на розлучення.

– Чому?

– За неповагу! За приниження! За те, що ти розтоптав все наше життя!

– Нічого я не топтав!

– Розтоптав! Однією пропозицією зробити тест.

– Це просто формальність!

– Для тебе формальність. Для мене – кінець сім’ї!

– Людо, ти сильно перебільшуєш!

– Не перебільшую. Я просто зрозуміла, що ми з тобою різні люди.

– Чим ми різні?

– Для мене сім’я – це довіра. Для тебе – бізнес-проєкт.

Віктор зрозумів, що дружина серйозно налаштована. Але відступати не збирався.

– Людо, давай будемо розумними.

– Я буду розумною. Тому й розлучаюся.

– Через один аналіз?

– Через те, що цей аналіз означає.

Через три місяці Віктор сидів один у порожній квартирі, на столі лежали папери з результатами ДНК-тесту, що підтверджували його батьківство.

Андрій спілкувався з ним тільки телефоном і то за потребою, а Людмила взагалі припинила відповідати на дзвінки, поїхавши на свою малу батьківщину.

Він досяг «юридичної чистоти», але втратив сім’ю – і зрозумів, що це була найбільша помилка в його житті. Та вже нічого виправити не можливо, – слово ж не горобець…

Що ви скажете про витівки батька? Як би ви вчинили на місці дружини? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.