Батько вирішив одружитися…

Мати Жанни пішла із життя п’ять років тому. Їй було лише сорок вісім. Серце зупинилося, коли вона поливала фіалки на кухні. Батькові тоді було п’ятдесят п’ять.

Він не плакав, не кричав. Просто сидів у кріслі дружини та дивився на її фотографію. Дивився так, наче міг силою думки оживити кохану.

Того дня Жанна втратила не лише матір. Вона по суті втратила й батька. Він залишався поряд, у тій же квартирі, але це був уже не він, а його фізичний двійник. Привид, замкнений у коконі горя.

Перший рік був дуже важким. У свої двадцять три Жанні довелося бути для батька і дочкою, і доглядальницею, і психологом. Вона варила борщ, який він не їв, прала його сорочки, які він не одягав, і говорила, говорила, говорила, намагаючись витягнути його з безодні, в яку він провалився.

А батько мовчав. Іноді відповідав однозначно. І кожна його відповідь була, як ляпас по руках: не лізь! Не чіпай! Не торкайся!

Поступово між батьком та дочкою виросла щільна, непроглядна, сіра стіна.

Час минав. Вони жили паралельно один до одного.

Вранці зустрічалися на кухні, й розходилися. Увечері поверталися, знову стикалися на кухні та розходилися по кімнатах. Розмов – мінімум. Спілкування – жодного.

Жанна припинила лізти до батька зі своєю турботою. Він був вдячний за це. І кожен сам по собі потихеньку звикав до нової реальності.

Без дружини… Без мами…

Через деякий час батько почав оживати. Усміхався сусідці, яка частенько балувала їх своїми чудовими пиріжками. Вибирався із приятелем на рибалку. Згадав про ноутбук та свої улюблені фільми.

Жанна більше не бачила в його сутулій постаті колишнього розпачу і думала, що найстрашніше вже позаду. Вона навіть зважилася поїхати на все літо, залишивши його одного: зненацька запропонували попрацювати у санаторії.

Коли повернулася, на неї чекав великий сюрприз. Батько оголосив, що одружується.

Сказав це відразу, як Жанна переступила поріг рідної домівки. Рівним голосом. Так, ніби питання вже вирішено.

Вони пройшли на кухню, батько сів навпроти.

– Я познайомився з жінкою, – сказав він і посміхнувся. – Її звуть Ольгою. Ми збираємось розписатися.

Жанні стало холодно. Не тому, що він знайшов когось. Ні, вона навіть була б рада, якби він знову посміхався. Просто у її голові спалахнула червона кнопка: «Квартира»!

Їхня квартира! В якій вона виросла! Де досі у кутку стоїть мамина швейна машинка, а в шафі – її улюблений кухоль! А не ось цей, який якась чужа тітка залишила на столі не митим!

Жанна з неприхованою зневагою дивилася на новий предмет.

– Тату, – почала вона, насилу підбираючи слова, – ти не знаходиш, що це якось занадто швидко? Ти її добре знаєш? І де ви збираєтесь жити? Сподіваюся, не тут? Адже це не тільки твоя квартира. Вона і… мамина теж…

Батько повільно підняв на Жанну очі. У них не було нічого, крім втоми та холодної зневаги.

– А, от воно що, – тихо сказав він. – Почалося. Швидко ти. А я ж живий… Зарано ділити шкуру невбитого ведмедя.

– Я не ділю! Я просто хочу ясності! – спалахнула Жанна. – Це ж логічно! У тебе з’явиться нова сім’я, а я… що робитиму я, якщо щось трапиться?

– Отоді й думатимеш, що робити, – похмуро кинув батько і пішов у свою кімнату.

Ольгу він привів за кілька днів. Висока, струнка жінка з сумними проникливими очима була ввічлива до нудотності.

– Жанночко, я розумію ваші почуття, – говорила вона. – І повірте, ні на що не претендую. У мене своє життя, квартира. Я просто люблю вашого батька.

Ольга намагалася бути доброзичливою, але… її питання!

– А ваша дача далеко від міста? – з невинною цікавістю питала Ольга. – А чи давно у вас ця квартира? Сталінські трикімнатні дуже цінуються.

А ще Ольга вважала за неправильне обговорювати спадщину заздалегідь і говорила, що такі розмови ранять батька і змушують його почуватися непотрібним.

Словом, після цього візиту сумніви Жанни лише посилились. Вона була впевнена на сто відсотків, що ця жінка хитра та розважлива, тому їхні стосунки з батьком, і без того натягнуті, остаточно зіпсувалися.

Жанна бачила в ньому образливого старого, засліпленого пізньою пристрастю, готового віддати все першому зустрічному. А він, мабуть, бачив жадібну, недовірливу дочку, яка не думала про його щастя.

Кожна їхня розмова перетворювалася на перепалку. Батько говорив, що має право на особисте життя. Жанна відбивала, що має право на спокійне майбутнє. Вони кололи один одного, як могли, не розуміючи, що ранять самих себе.

Нарешті Жанна не витримала і запропонувала сходити до нотаріуса, щоб вирішити долю майна раз і назавжди.

Батько довго відмовлявся, але потім, зітхнувши, погодився.

– Гаразд, – сказав він сумно, – нехай буде по-твоєму.

Цілий шлях до нотаріальної контори вони мовчали. Жанна нервово смикала сумку, готуючись до битви.

У конторі було тихо. Батько сів на відстані, склавши руки на колінах. Його обличчя було непроникним. Нотаріус, сива жінка із суворим обличчям, відкрила папку.

– Отже, ми тут для того, щоб… – почала вона діловим тоном.

– Зачекайте, – перебив її батько. Його голос був тихим, але таким твердим, що Жанна здригнулася, – я тут з іншого приводу…

Він простягнув нотаріусу документ.

– Ось.

Нотаріус одягла окуляри, пробігла очима по паперах і з подивом запитала:

– Ви впевнені? Це ж договір дарування. Ви передаєте все своє майно у повну власність вашої дочки? Безоплатно?

У Жанни перехопило подих. Що? Він віддає їй усе? Так просто? Це що? Пастка? Він хоче потім сказати, що вона змусила його? Жанна вдивлялася у вічі батька, намагаючись зрозуміти, що він задумав.

Але він дивився на неї з таким виразом обличчя, що в неї похололо все всередині. У його погляді не було ні агресії, ні образи. Там було тільки нескінченне розчарування та… жалість. Жалість до неї. До Жанни…

– Ось, – сказав він тихо, підвівся і поклав перед нею підписаний документ. – Бери. Все, чого ти так хотіла. Квартира. Дача. Усе. Тепер можеш не турбуватися, що я, старий пень, проміняю твою нерухомість на якесь там міфічне щастя.

Слово «щастя» він промовив з отрутою, що Жанна здригнулася.

– Тату… я… я не хотіла… – прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози приниження.

– Не хотіла? – Він посміхнувся. Ця усмішка була страшніша за будь-який крик. – Жанно, за останні пів року ти жодного разу не поцікавилася, як моє здоров’я.

– Не запитала, чи тепло мені, чи не потрібні мені ліки! Усі твої запитання були лише про папери. Тільки про квадратні метри.

– Ти не бачила в мені батька. Ти бачила тягар, який заважає тобі отримати твою власність. Ти гадала, я цього не помічав?

Він зробив крок до дверей. Озирнувся:

– Ти мріяла про цю клітку? То бери її. Вона – твоя.

Батько вийшов. Жанна сиділа нерухомо, стискаючи в руках холодний аркуш паперу. Вона перемогла! Отримала все! І раптом зрозуміла, що програла…

Минуло багато років. Батько та Ольга разом досі. Жанна іноді бачить їх у магазині чи в парку. Вони майже завжди тримаються за руки. Батько постарів, але, коли дивиться на Ольгу, його обличчя світиться щастям.

Жанна живе сама. У трикімнатній квартирі з дорогим ремонтом та новими меблями. У вихідні їздить на дачу. Там у неї теж усе гаразд.

Ось тільки щастя десь заблукало!

Жанна розуміє, що батько віддав їй квартиру не від образи чи агресії. Він віддав їй те, що вона сама обрала: стіни – замість людини, папери – замість кохання.

Проміняла свого батька на три кімнати та дачу. І це розуміння – найстрашніша спадщина, яка їй дісталася…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!