– Батьку п’ятдесят, а тобі ще менше! Яка старість, мамо? Молодим треба жити, а у вас все є

Ніна заміж вийшла у двадцять три, наче не рано, й не пізно. Всі вважали, що вийде як у приказці: «баби каються, дівки заміж збираються».

Борис красиво залицявся, пропозицію зробив за рік. Мати відмовляла, бо батько його не просихає. Не послухала, бо Борис взагалі і в рот не брав. Жити почали добре, син з’явився. З другою дитиною не вийшло.

Двічі втрачала малюка на ранньому терміні, – нічого не вдієш. Борис працював, хату зводив. Жили добре, можна позаздрити.

До повноліття сина на вкладі гроші ще й на квартиру лежали, для нього збирали. Кожну гривню Борис беріг, Ніна як за кам’яною стіною була.

Син Ігор у двадцять два одружився. Швидко. Познайомилися, а за два місяці весілля зіграли. Батьки хотіли квартиру їм купити, але не вийшло одразу. У Бориса не стало батька, того самого, що не просихав. Потім поховали і матір Ніни.

– Навіщо нам зараз купувати квартиру? – сказав син. – У спадок вступите, продасте і відразу хорошу купимо, велику. Ліза також так вважає. І район знайдемо пристойний.

– Ми хотіли вам старт дати, а на велику самі заробляйте. Дітей у вас поки що немає. А нам уже про старість треба подумати.

– Батьку п’ятдесят, а тобі ще менше! Яка старість, мамо? Молодим треба жити, а у вас все є. Будинок стоїть, на ваш вік вистачить.

– Будинок наш, батько своїми руками зводив! І гроші ми заробили, а не ти! Зумійте самі заробити. Ти дякую маєш сказати, а виявляється, вимагаєш більше.

Розмова із сином Ніні та Борису не сподобалася. Квартира була знайдена, але син із невісткою вперлися, навідріз відмовилися там жити.

– У вас робота поряд. Що ще треба? – умовляли батьки.

– Цю квартиру ми пів року тому дивилися, вона досі не продана. Квартира із проблемою.

– У них була плутанина з документами, вони виставили її на продаж раніше, ніж спадщину отримали. Ось і весь підступ. Вона ж вам сподобалася.

– Тоді сподобалася, а зараз, коли є гроші, ми можемо жити краще.

– Гроші заробили не ви! Ось вам бюджет, – батько написав суму на аркуші паперу, – шукайте самі. Більше ні гривні не отримаєте.

– Якщо бажаєте більше, то оформляйте іпотеку, працюйте. І мені не подобається, що ти став грубим! До нас дійшли чутки, що ти змінив уже не одну роботу. А виганяють тебе за не тверезий спосіб життя.

– Це не так, – розгублено відповів син.

– По очах видно! І одеколону зараз ти на себе вилив непомірно. На дзвінки не відповідаєш.

– Маю право відпочити після трудового тижня. Мені Ліза дозволяє.

– Ми також маємо право на відпочинок. Знайдете квартиру, тоді ми гроші й перекажемо. Відразу в рахунок першого внеску. Без документів нічого не буде. Але є умова – ти і в чарку не заглядаєш.

***

Борис із Ніною вже задумалися, чи треба взагалі гроші синові давати. Виявилося, що син не лише роботу міняв, а й орендовані квартири. Сусіди скаржилися на шум ночами.

Борис намагався говорити, але виходило не дуже. Ігор погоджувався, але нічого не змінював. Ліза стала скаржитися на нього батькам, погрожувала подати на розлучення, але не йшла від чоловіка. Вона працює, – він бенкетує.

– Ось вони гени, – подумала Ніна, але нічого чоловікові не сказала. Він сам про це заговорив.

– Батько у мене такий самий був. Я не хотів так жити. Батько все життя був під мухою, мати працювала, боролася з його залежністю, а пішла із життя раніше за нього. Ось таке життя. Не думав я, що наш син такий буде. Виховували, приклад показували, а вийшло…

– Нічого не вдієш.

– Нехай живуть самі. Їх усе влаштовує. Грошей їм не буде. Знайдуть квартиру, оформлю її на себе.

***

Минуло ще п’ять років. Ігор не змінювався, жив на своє задоволення, іноді працював. Ніна та Борис не розуміли, чому Ліза живе з їхнім сином. Це раніше жінки терпіли, та й то не всі.

Ліза прийшла сама, без Ігоря.

– Ми згодні на квартиру. На будь-яку квартиру.

– Згодні? Квартири подорожчали, а бюджет не помінявся.

– Так? Ми згодні. Доведеться задовольнятися малим. Тільки оформити квартиру краще на мене. У Ігоря борги. Ми вже знайшли перший поверх, одна кімната, потрібен ремонт, але дешево. З ремонтом ми впораємося самі. Ігор усе вміє, тільки горло діряве.

– На тебе? Ти в положенні?

– Ні. Народжувати від такого чоловіка страшно.

– А жити з ним не страшно?

– Ми кохаємо одне одного.

– Квартиру ми можемо оформити лише на себе.

– Квартира буде ваша, а ми там ніхто! Сім’я вашого сина вам ніхто?

– Купимо, живіть, давно вам пропонували.

– Значить, грошей на квартиру ви нам не дасте?

– Ні, і квартира не належатиме вам. Умови змінились. Ігор не виконав наше прохання.

За місяць Ліза подала на розлучення. Для чого їй Ігор без квартири. Вже після розлучення вона зізналася.

– Я терпіла стільки років, бо ви обіцяли квартиру. Обіцяли, але не купили. Я б і надалі терпіла вашого сина, але без власної квартири він мені не потрібен.

– Чекати на спадщину довго, народжувати від такого – страшно. Я тільки втратила час, живучи з ним. Квартири немає, дитини немає, сім’ї вже нема, а мені вже за тридцять. Ви не думаєте ні про кого!

Ліза пішла, а Ігор раптом припинив заглядати в пляшку. Що на нього вплинуло? Він став частіше приїжджати до батьків, спочатку автобусом, потім купив машину. Машина часто ламалася, але він її ремонтував. Батько допомагав, підказував.

Борис та Ніна купили йому невелику квартиру, але з ремонтом.

– Не треба на мене оформляти, я у вас один. Розрахуюсь із боргами, а потім видно буде. Я сам хотів. Лізка мене весь час пиляла, хотіла все й одразу, а я не міг. Не будемо про неї більше.

***

Минуло ще два роки.

– Тату, мамо, це Інна, вона при надії. Ми розписалися. Просто розписалися, бо гроші будуть для дитини.

– А вона знає, що ти був одружений? Чому ви розлучилися?

– Розлучилися ми через квартиру. А якщо ти про інше, то більше ніколи цього не буде. Я все зрозумів.

У Ніни та Бориса народ.илася онука, потім ще одна. Довелося продати квартиру та вкласти гроші в іпотечний внесок. Ігор справляється. Працює. Він став дуже схожий на батька, не зовні, у справах та вчинках.

***

Якось Ліза побачила Ігоря з візком. Виглядав він щасливим, одягнений добре, поряд гарна дружина. Здивувалася. За кілька років знову зустріла його, –  не втрималася, підійшла. Він був один.

– Привіт. Як справи, як життя?

– У нас все гаразд, – сім’я, робота.

– Розщедрилися твої батьки на квартиру?

– Я сам купив. Ми з дружиною купили.

– Добре виглядаєш. Про мене нічого не хочеш спитати?

– Ні, – ти минуле. Погане минуле. Я все забув.

– А в кафе не запросиш? Згадаємо, хильнемо по келиху.

– Ні. Прощавай. Мені це більше не потрібно, бо я щасливий зі своєю родиною, –  і він пішов не оглядаючись у своє життя…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!