Батьки так радіють, коли сестра приїжджає. Але вони не знають, що я їй за це плачу

Не уявляю, як за одних батьків і при однаковому вихованні ми з сестрою вийшли такими різними. Їй відверто начхати на всіх, окрім себе.

У нас різниця у п’ять років, можна сказати, що вона росла у мене на очах. Я бачила, як батьки її виховують, і в мене ніколи не виникало відчуття, що мене якось виховували інакше.

З нею теж розмовляли, теж водили на гуртки, не заважали самовиражатися, але, як я розумію, не все залежить від виховання.

Сестра все життя була якоюсь підленькою, чи що… Не знаю, як це правильно назвати. Ворожила тишком-нишком, скрізь вишукувала свою вигоду, без вигоди й кроку не зробить.

У нас у дитинстві з нею до бійок доходило. Я не розуміла, як можна було так поводитися. Батьки теж бачили, яка вона, але нічого вдіяти не могли. Розмовляли з нею, а користі не було? Може, лозини їй треба було давати, але батьки на таке ніколи не пішли б. І мені забороняли, хоча в мене частенько руки на сестру свербіли.

Спочатку думали, що вона переросте, та характер зімнеться, як переростають у підлітковому віці, але досі цього не сталося. Сестра вже університет закінчила, живе з мужиком, а характер не змінився, тільки за свою вигоду переживає, тільки думає про себе.

Батьки дуже засмучувалися, що сестра, коли поїхала навчатися до іншого міста, не дзвонила їм, не писала, не приїжджала просто так. Якщо дзвонить – значить, потрібні гроші. Якщо приїхала, значить, забере з собою купу продуктів і ще грошей випросить. Батьки й тому були раді, засмучувалися, що молодша рідко з’являється.

Я з нею пробувала розмовляти, але марно. Там ні сорому немає, ні совісті. На мої слова, що батьки вже забули, як вона виглядає, сестра просто кидала слухавку.

Кілька років тому у мами був день народження, вона збирала родичів, звичайно, чекала і на молодшу дочку. Але сестра заявила, що не попреться у таку далечінь, їй і так нормально живеться.

Мама дуже засмутилася, хоча виду намагалася не показувати. Але я її знаю дуже добре, бачу, що в неї очі на мокрому місці, та й тато теж похмурий ходив. Хоч сестра та ще стерво, яких пошукати, але це їхня дочка, вони її люблять.

Тоді я подзвонила сестрі, щоб її переконати, але сестра тільки відмовлялася, мовляв, їй це не треба, і без неї якось все пройде, чого до неї причепилися. Потім пролунало питання “а мені з того що”. Прям як у дитинстві, коли її просили помити посуд, а вона починала торгуватися, щоб їй за це щось купили чи дозволили.

Я їй і озвучила, що вона приїжджає до батьків, поводиться там по-людськи, а не як завжди, а я їй за це плачу п’ять тисяч гривень. Сестра погодилася. І приїхала, чим маму втішила до сліз, і поводилася адекватно, що було дуже не звично, я розплатилася з нею честь по честі, як і обіцяла.

Тепер раз на місяць плачу сестрі п’ять тисяч гривень, а вона їде радувати батьків. Вони щасливі, думають, що сестра розуму набралася, переросла підліткове бунтарство, та й хай думають. Їхня радість коштує цих грошей.