Бентежить позиція батьків! З бабусею вони не сперечалися, вдавали, що поважають її рішення, а чому на мою адресу можна висловлювати закиди про несправедливість

Квартира в мене з’явилася у чотирнадцять років. Бабуся в останні роки життя визначилася зі спадкоємцем, точніше, зі спадкоємицею.

Вибір припав на мене, хоча кандидатів було достатньо: тато, брат та сестра. Дякую генетиці! Дід був рудим, я. поки що, єдина з його нащадків, хто в нього пішов. Я теж руда і на діда схожа. Тож – я!

На той час я була дитиною. Чула якісь розмови, але більше мене хвилювали бабусині пиріжки та тістечка. До бабусі не підлаштовувалася, ніяк не намагалася її причарувати.

Була звичайною дитиною, любила маму, тата, брата, сестру та бабусю. Не розуміла, що бабуся робила.

Коли бабусі не стало, батьки почали здавати квартиру орендарям. Ці гроші стали гарною підмогою для нашої багатодітної родини.

Поки ми були підлітками, поки гроші з оренди йшли в родину, брат та сестра про власність на квартиру бабусі не висловлювалися.

Коли ми виросли – нерухомість стала каменем спотикання! Не одразу. Все почалося із сестри. Вона вступила до інституту після одинадцятого класу, захотіла жити окремо.

Батьки не дали їй ключів, мене ніхто не питав. Рішення прийняли батьки, а сестра розлютилася на мене.

– Чому так? – питала сестра. – У нас спільна бабуся була! Не даєте ключі, піду працювати та зніму кімнату.

Мама сестрі побажала удачі. Сестра підшукала роботу, ще раз попросила ключі, не отримала та з’їхала.

– Ми такі ж онуки, одне лихо – не руді! В іншому – не гірші. Чому їй? Чому не татові? Чому не нам усім? – почали питати брат та сестра.

Сестра старша на три роки, брат молодший на півтора.
– Може, продати, та гроші між ними поділити, – задумливо пропонувала мама.

– У результаті, житла ні в кого не буде! Ми з тобою з мамою не сперечалися. Заповіт був таємницею, ми знали, що у ньому.

– Раз мовчали, доки мама була жива, то зараз не маємо права голосу! Середня дочка власниця, хай сама вирішує! – Ухвалив тато.

У мої двадцять два, я переїхала у свою квартиру! Відносини з братом та сестрою були зіпсовані. Мама іноді сумно зітхала, казала, що якби вона була на моєму місці, то вчинила б інакше. Щоб ніхто не образився, віддала б квартиру батькові.

Бабуся в нас була одна. Батьків мами вже давно немає в живих. У них був будинок із ділянкою, десь у біса на паличках.

Мама, коли навчалася, ділянку та будинок продала. Квартира, в якій ми виросли, татова, а до цього була бабусі та дідуся.

Коли приватизували, всіх, крім тата, зареєстрували в цій квартирі, яка тепер моя. Після приватизації на тата, ми знову були всі зареєстровані у тата.

У двадцять чотири, я переїхала до майбутнього чоловіка. У квартирі знову оселилися квартиранти. Гроші поділяю на дві частини: одна – мені, друга – мамі та татові.

Так, ми з чоловіком, зважаючи на відсутність житлових проблем, живемо краще, ніж мої брат і сестра. У сестри діти, чоловік, іпотека. Брат живе у службовому житлі, свого немає.

– Не справедливо, – постійно ремствує мама.

Маму засмучує несправедливість, але тато мав рацію: раз бабуся вирішила долю квартири ще, коли була жива, то тато і мама могли її переконати!

У них був час, але вони вирішили поважати її рішення! Що для мами змінилося відтоді?

Несправедливість? Немає у житті справедливості! Справедливо було б продати квартиру, поділитися грошима з братом та сестрою?

А мені відмовитися від житла і багато років працювати, щоб придбати власне житло – так би було справедливо?

На жаль, я не настільки шляхетна! Те, яким шляхом мені дісталася квартира, не так вже й важливо.

Якщо хтось, наприклад, виграє в лотерею, то хіба він зобов’язаний роздати гроші всім, хто пов’язаний з ним кревною спорідненістю?

Або сестра, виплативши іпотеку, хіба має поділитися житлом з молодшим братом? Чому, поки квартира здавалася, мама та тато не відкладали гроші? Хоч якісь суми були б у брата та сестри!

Якщо вже когось і лаяти, то бабусю за її вирішення! Онук та дві онуки, але вона вирішила виділити лише одну мене. За мовчазною згодою моїх батьків!

Зате я, чомусь, маю чинити справедливо! Бентежить позиція батьків! З бабусею вони не сперечалися, вдавали, що поважають її рішення, а чому на мою адресу можна висловлювати закиди про несправедливість?

Це ж не справедливо? Як ви вважаєте, що мені робити з квартирою?