Безглуздо, але в нас у сім’ї прийнято негативно ставитися до тих, хто досяг успіху в житті. Так сталося і зі мною

Безглуздо, але в нас у сім’ї прийнято негативно ставитися до тих, хто досяг успіху в житті. Так сталося і зі мною. Родом я з невеличкого селища на Прикарпатті.

Місця у нас дуже мальовничі та красиві, але зовсім немає роботи. Я завжди мріяв виїхати звідти, здобути хорошу освіту, знайти престижну роботу і стати бізнесменом.

Але в нашій родині було прийнято так: прадід працював у селі, мій батько працював у селі, і я маю працювати саме там. Мого батька рано не стало, він пив, тому серце не витримало.

Вихованням дітей займалися бабуся та дідусь, бо мама багато працювала, щоб нас підняти. У мами нас було шестеро, і ми всі жили довгий час в одному будинку. У багатьох життя просто не склалося.

Хтось спився, хтось був ще не одружений, хтось просто бідний, та нещасний у шлюбі. Практично ніхто з моїх братів і сестер не мав вищої освіти.

Так сталося, що я єдиний, хто намагався щось змінити на краще у своєму житті. Я кілька разів намагався переїхати до міста.

Але у мене є дівчина, з якою ми разом із шістнадцяти років, тому я не міг її залишити напризволяще, а батьки були категорично проти на її переїзд.

Ми завжди удвох намагаємось подолати всі труднощі. Ось і цього разу ми впоралися. Ми з Марійкою поїхали до Івано-Франківська, та вступили до медичного університету.

Було дуже важко навчатися, бо потрібні були гроші. Але ми не здавалися, бралися за будь-які підробітки, жили в гуртожитку, та намагалися якось виживати.

Складно щось творити, коли в тебе ніхто не вірить, але ми пройшли через це. Нині нам майже по тридцять років. У нас є робота, авто, невеличкий приватний стоматологічний кабінет.

Ми збираємо на власний будинок, і мріємо про дитину. Ми постійно просимо своїх родичів переїхати в місто, навіть пропонували їм свою допомогу, або, хоч дітей відправити сюди на навчання.

Ми б змогли їм допомогти, бо на власній шкурі відчули безвихідність такого існування. Та є одне але. З нами ніхто не хоче спілкуватися!

Кажуть, що ми запишалися й покинули їх, зневажають нас і навіть не пускають на поріг. Чому так сталося, я навіть не зрозумів! Грошей на навчання та власну справу ми ні в кого не просили, нікого не ображали.

Пам’ятаю, як спочатку всі були раді за нас, дзвонили та писали. Навіть просили вислати грошей, щоб поїхати відпочити. Але саме в той час ми не мали зайвих, бо налагоджували бізнес.

Для всіх ми були найулюбленішими та найріднішими. На момент труднощів відвернулися всі, а зараз від образи не хочуть і повертатися. Мені іноді соромно і прикро за себе.

У дружини практично немає рідні, але її батьки спілкуються з нами. Жаль, що мої діти не зможуть познайомитися з моєю батьківською родиною.

Маю надію, що вони одумаються. Що, в черговий раз комусь знадобляться гроші. Мабуть, ми повинні бути такими, як вони, щоб з нами родичалися? Пережили багато чого, то й це переживемо!