– Більше не приїду, – сказала Вікторія в машині. – Моєї ноги там не буде! Я серйозно

– Як це – продали квартиру? У сенсі? – Вікторія дивилася на чоловіка.

Сергій потер скроні й тяжко видихнув, перш ніж відповісти. Він відкинувся у кріслі, уникаючи погляду дружини.

– Батьки вже пів року мріяли про власний будинок. А вчора нарешті зважилися – продали квартиру і вже знайшли якийсь будинок. Невеликий, але симпатичний, так мама сказала.

Вікторія відкинула голову, дивлячись у стелю.

– Сергію, у твоїх батьків зі здоров’ям не все гладко, – обережно почала вона. – Вони взагалі розуміють, що означає жити у будинку?

– Це не квартира, де відповідаєш лише за те, що всередині. Будинок – це дах, двір, труби, опалення. Все на твоїх плечах.

Сергій кивнув головою, підвівся з крісла і пішов по кімнаті. Його кроки дзвінко лунали по паркету.

– Я з ними розмовляв, Віка. Пояснював усе: про обслуговування, ремонт, прибирання снігу взимку, город влітку. Але в них одна платівка: хочемо будинок і крапка!

– А батько що саме сказав?

– Що вони його заслужили. Що все життя прожили у бетонних коробках і хочуть решту років провести на землі. – Сергій зупинився біля вікна, спиною до дружини. – Мама тільки кивала.

– І ти не зміг їх переконати? Хоч трохи змусити їх сумніватися?

– Я просидів у них три години. Три години! – Він повернувся до дружини, безпорадно розводячи руками, – навів усі аргументи, які тільки зміг.

– Батько твердив, що йому шістдесят два, а не дев’яносто два, і він чудово впорається з будинком.

– А як же спина твоєї мами? Вона ж і двадцяти хвилин на ногах не встоює?

– Я і це згадав. Батько сказав, що наймуть помічників, якщо знадобиться.

Вікторія стиснула губи, стримуючи слова, що рвалися назовні. Вона розуміла, що ця розмова ні до чого доброго не приведе, але зупинитися не могла.

– Гаразд, – нарешті сказала вона. – Це їхнє життя, їхнє рішення. Але знай, що мені це не подобається.

Минуло два тижні, і батьки Сергія запросили їх подивитися на новий будинок. Він стояв наприкінці тихої вулиці: скромна дерев’яна споруда з блакитними віконницями та маленьким ґанком, що рипів під ногами.

– Ну як вам? – Ніна Петрівна сяяла від гордості.

Вікторія оглянула кімнати, відзначаючи тріщини на стелі, трохи перекошені віконні рами, плями вогкості біля фундаменту.

Дах виглядав особливо сумнівно. Декілька черепиць зрушили, а в кутку горища, здається, просвічувало небо.

– Дуже мило, – видавила вона. – Затишно.

– Це ви ще подвір’я не бачили! – Свекруха схопила Вікторію за руку і потягла надвір. – Ось тут посаджу помідори, уздовж паркану – огірки, може, полуницю ще.

– Все буде натуральне, свіже. А коли ви нарешті подаруєте нам онуків, їм буде де побігати, подихати нормальним повітрям, а не міським смогом.

Вікторія посміхалася і кивала, відчуваючи, як заклякає обличчя. Позбутися почуття тривоги ніяк не виходило.

…Минуло кілька місяців. Сергій приходив додому з новинами, що батьки розпочали ремонт, перефарбували стіни на життєрадісний жовтий, замінили частину старих радянських меблів, купили нормальну пральну машину замість стародавньої, яка нарешті зламалася.

– Добре, – казала Вікторія.

Потім настала весна… У п’ятницю ввечері у Сергія задзвонив телефон. Мама.

Вікторія бачила, як змінюється обличчя чоловіка. Брови сходилися все сильніше. На чолі пролягла складка. Розмова тривала хвилин десять.

– Що трапилося?

– Мама просить приїхати завтра. Каже, потрібна допомога із городом.

– Сергію, у нас же плани!

– Я сказав їй, – він потер шию. – Мама наполягає. Каже, землю треба перекопати, доки не потепліло, а в тата спина розболілася.

– Тож ми маємо приїхати копати їх город?

– Віка, ну, будь ласка, – чоловік глянув на неї слізним поглядом. – Один раз. Прошу тебе.

Вікторія погодилася.

Вони провели у тому будинку два дні. Вікторія прополювала нескінченні грядки, земля набивалася під нігті. Сергій лазив по даху, лагодив черепицю, яка бовталася ще з першого їхнього візиту.

Ніна Петрівна керувала знизу, вигукуючи вказівки, а Віктор Михайлович сидів на ґанку, лікував свою нібито хвору спину чаєм.

Надвечір неділі у Вікторії нило все тіло.

– Більше не приїду, – сказала вона Сергієві в машині. – Моєї ноги там не буде! Я серйозно.

Чоловік не сперечався.

Після цього Сергій їздив один. Кожні кілька вихідних, іноді частіше, коли щось ламалося або вимагало уваги. Паркан треба зміцнити. Труби перемерзли у пізні заморозки. Грядки вимагали постійного догляду.

Якось у липні він повернувся додому після трьох днів допомоги батькові із сараєм. Вікторія почула, як він увійшов, як важко човгає по ламінату. Сергій звалився на диван просто у брудному одязі.

Наступного ранку він не зміг підвестися з ліжка.

– Віка, – покликав Сергій. – Я не можу поворухнутися. Спина… Щось із нею не так.

Вікторія відразу викликала швидку. Фельдшери приїхали за двадцять хвилин, оглянули Сергія на ліжку, промацали поперек. Чоловік морщився і стискав простирадло.

– Швидше за все, защемлення нерва, – сказав старший лікар, щось записуючи в бланк. – Вам треба берегти спину, юначе.

– Жодних тяжкостей мінімум місяць. Якщо біль не пройде – до фахівця, а поки що ми зробимо вам знеболювальну ін’єкцію.

Щойно двері за ними зачинилися, Вікторія повернулася до чоловіка.

– Все, Сергію! Ти більше не поїдеш туди!

– Віка, та кинь ти, – він спробував підвестися на подушках і скривився. – Батькам потрібна допомога, що мені, кинути їх?

– А я? А ми? – Вікторія завмерла в ногах ліжка. – Ти лежиш пластом, а все одно думаєш про їхні грядки та дірявий дах?

– Це ж мої батьки!

– А я твоя дружина! – крикнула Вікторія. – Мені потрібний здоровий чоловік! Моїй дитині потрібен здоровий батько, Сергію!

Сергій завмер.

– Дитині? – перепитав він тихо. – Якій ще дитині?

Вікторія затнулася. Вона не хотіла це говорити так: посеред сварки, поки він лежав розбитий і блідий.

– Я поки не знаю точно, – зізналася вона. – Але ж затримка вже два тижні. Завтра йду до лікаря…

Повисла тиша.

– І якщо це правда, – продовжила Вікторія, – ти не можеш продовжувати горбатитися у їхньому будинку. Тобі ще дитину ростити! Нашу! А не їхню хату без кінця лагодити.

Сергій важко підвівся, стиснувши зуби від болю. Потягнувся до телефону на тумбочці та набрав номер матері.

– Мамо, нам треба поговорити.

Вікторія стояла у дверях і в динаміці чула приглушений голос Ніни Петрівни. Свекруха говорила швидко, майже тараторила.

– Ні, я не в порядку. Я зовсім не гаразд! – Сергій стиснув щелепи. – Лежу в ліжку і не можу поворухнутися. Лікарі щойно пішли, сказали – защемлення нерва. Від усієї цієї роботи у вас, між іншим.

З телефону долинули вибачення.

– Не в цьому річ, мамо! – різко відповів Сергій. – Я зліг! Ви знаєте? Я до вбиральні сам ледве ходжу! А все через ваш чортів будинок!

Пауза. Ніна Петрівна щось сказала про Віктора Михайловича, мабуть, що він не хотів так навантажувати сина.

– У тата теж спина болить? Ну так, може, це про щось говорить! – Сергій продовжував кричати. – Цей будинок – ваша мрія, не моя! Ви хотіли жити на землі!

– Ви хотіли город, сад, овочі та всю цю нісенітницю! Нам із Вікою цього не потрібно! Найміть когось у допомогу, продайте будинок, мені вже байдуже! Але більше я не займатимуся ремонтом та городом, мамо! Не буду!

Голос на тому кінці став пронизливим, обуреним.

– У мене своя родина, мамо! Віка, можливо, при надії. Я скоро стану батьком і не можу кожних вихідних гробити здоров’я заради будинку, який я вам одразу казав не купувати!

Він завершив виклик та кинув телефон на ковдру. Чоловік важко дихав. Вікторія перетнула кімнату і сіла поряд. Разом вони усе подолають.

…Минув тиждень. Біль у спині Сергія спочатку притупився, потім зник зовсім. Лікар підтвердив здогадку Вікторії, і Сергій, тільки-но почувши новину, міцно обійняв її, уткнувшись обличчям у волосся.

– У нас буде дитина, – прошепотів він їй у шию.

Батьки так і не дзвонили з того дня. Жодного повідомлення від Ніни Петрівни, ні слова від Віктора Михайловича.

Вони плекали свої образи в скрипучому будинку на тихій вулиці, і мовчання між ними та сином з кожним днем ​​ставало все щільнішим.

Вікторія помічала, як Сергій іноді перевіряє телефон, як намагається приховати біль, що промайнув. Але почуття провини ніяк не хотіло оселитися в неї в грудях, хоч би скільки вона прислухалася до себе.

Будинок – це мрія свекрів, а ніяк не їхня! Що за претензії до них! Хотіли – отримали – гаруйте! Вона поклала руку на ще плаский живіт і відчула лише полегшення. Чоловік прийняв її бік, – значить все у них буде добре…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!