– Борг віддавати треба! Чи ти думав, що, отримавши спадщину, та мою частку в цій квартирі, забудеш про мене? – запитала сестра

Я вийшов із ліфта та побачила сестру. Та сиділа на сходах і посміхалася
– Наталко, ти як у під’їзд потрапила?

– Я теж тебе рада бачити! Впустиш, бо я змерзла?
У квартирі сестра одразу пройшла на кухню та поставила чайник.

– А ти так нічого і не змінив у квартирі?
– Ні! А ти навіщо прийшла?

– Борг віддавати треба! Чи ти думав, що, отримавши спадщину, та мою частку в цій квартирі, забудеш про мене?
– І скільки?

– Як завжди, десять тисяч.
Ми з сестрою пили чай, а поряд лежали гроші.

– Сергію, ти зрозумій, мені зараз гроші дуже потрібні. У нас іпотека, а мій чоловік втратив роботу. І такої ж по грошах уже не знайдеш!

– Але я тобі нагадую, що твоєї долі у спадку немає. Заповіт був лише на моє ім’я.
– Я знаю. І це найприкріше — адже грошей я їй давала свого часу, а не ти!

Я підвівся і кивнув:

– Знаю. Але це не означає, що твоя частка у спадку з’явилася автоматично. Як довго ти збираєшся з мене гроші тягнути?

– Поки у мене справи не втрясуться. А тобі що? Продавай цю квартиру й одразу половину мені віддавай. І будемо квити!

– Можливо.
Не встигли двері за сестрою зачинитися, як знову пролунав дзвінок. Я відчинив двері й здивувався:

– Тітко Марино? Якими долями?
– Довгими, Сергію. Довгими. Впустиш?

– Значить, ви теж із приводу спадщини, — посміхнувся я, заварюючи вдруге чай на кухні. Але ж ви щось затрималися!
– Як змогла! Все ж таки за тисячу кілометрів живу. Новини не швидко прилітають!

– Але вас немає в заповіті, тьотю Марино! Тільки я!

– Та яка різниця, що там у заповіті? Твоя мати обіцяла на мене цю квартиру записати. Розумієш, обіцяла!

– Я зрозумів. А коли вона це обіцяла?
– Рік тому. Коли гостювала у нас.

– Дайте здогадаюся: вона у вас зайняла грошей. Скільки?

– Так, вісімсот тисяч гривень!
– Вау, і на що матері такі гроші?

– Ну, вона казала, що ремонт робитиме в цій квартирі капітальний.
– У квартирі не було ремонту з мого дитинства!

– Та яка різниця, куди вона їх витратила! Головне що взяла!
– І як ви передали їй такі гроші?

– Готівкою, як же ще?
– А зберігали під подушкою? І чому договір позики не уклали, та заставу не оформили?

– Як договір? Яка застава? Це ж братова дружина взяла гроші в борг, а не чужа людина!
– І чого ви від мене хочете?

– Щоб ти повернув борг.
– Я не маю таких грошей.

– Подаруй мені квартиру! Або просто продай її, та віддай борг із відсотками. Півтора року минуло, як-не-як!
– Я зрозумів, тітка Марина. Розбиратимуся!

Я розумів, що рано чи пізно це станеться. Та я особливо й не ховався.
Наталя зателефонувала пізно ввечері:

– Сергію, ти де? А то я прийшла на квартиру, а виявилося, що ти квартиру продав!
– Так. Продав. І поїхав!

– І коли мені половину грошей віддаси?
– Ніколи. Немає грошей!

– Як це немає?
– Твоїх грошей нема. Мої на місці, і я їх добре влаштував.

– Спритно ти провернув усе!
– Ти ж сама сказала – продавай квартиру. Я й продав!

– І ти правда вважаєш, що нічого не винен мені?

– Ти й так пів року з мене тягла гроші. А кошти від продажу квартири є власністю її законного власника. А ним був я. Так що все, фініта ля комедія!

Коли зателефонувала тітка Марина, я теж відповів, що грошей нема.

– І не буде, – додав я.
– Це ще чому? Ти спадкоємець і маєш відповідати за борги своєї матері! Що за дитячий садок?

– Так боргу немає. Я перевірив усе – від банківських рахунків матері до останнього куточка у квартирі – ознак того, що мати брала у вас вісімсот тисяч нема.

– Та й за життя вона жодного разу не згадувала, що винна вам гроші.
– Тобто, ти мене не віриш? Рідній тітці?

– Виходить! Але ви не переживайте. Ви завжди можете подати до суду на матір. І якщо суд вирішить, що борг є, стягуватимете з мене. А поки що ні!

– Сергію! Віддай наші гроші! По-доброму!
– Як знайдете ваші гроші – одразу віддам. А поки що прощавайте!

Сімку довелося викинути та завести нову. А грошей у мене й справді не було. Я тепер сам був винен банку – іпотечний платіж за столичну нерухомість чималий виходить! Чи слушно я вчинив, підкажіть?