– Борги пам’ятає не той, хто бере, а хто дає! Борг, моя люба, завжди треба віддавати! Тому, що ніхто не знає, що чекає на нього завтра, – додав батько

– Петя сьогодні не приймає, а мені в жіночу консультацію здати довідку треба, от я до вас, Марина Львівна, і записалася. Давно хотіла з мамою нареченого познайомитись.

Медсестра, яка подала інструмент лікарю, зачепила візок і випустила діагностичне дзеркало:

– Вибачте, Марино Львівно, – опустивши очі в підлогу, сказала вона і додала, – мені вийди?

– Ні, Карино, дістаньте новий набір, все гаразд, – і знову подивившись на пацієнтку, стоматолог додала, – вибачте, з ким ви хотіли познайомитися? Петро Олегович на навчанні у Німеччині.

– З вами, з мамою Петра Самойлова. Тата ж у нього немає?

Марина Львівна подивилася в карту пацієнта і, зібравшись із духом, спокійно відповіла:

– Даріє Андріївно, давайте, я проведу огляд, а потім ми поговоримо. У нас на першому поверсі кафе, зачекайте мене там, я спущусь.

Марина Львівна ховала очі від Карини, та намагалася не дивитись і в очі пацієнтки, щоб не дати волі сльозам. Чого вона ніяк не очікувала, сталося. Інша жінка.

Марина зупинилася у дверях кафе. Дарина сиділа за третім столиком, лицем до входу, розмішуючи ложкою пінку на капучино.

Молода, яскрава, цікава. Фігурка майже ідеальна, а зуби. Такі зуби, що кожен позаздрить. Тепер зрозуміло, чому Петро на неї запав. Професійно обкрутила.

Даша помітила Марину, та радісно замахала рукою.

– Дівчинка ще, – подумала Марина, і впевнено попрямувала до столика, зовсім не розуміючи, як почати розмову.

– Ви дуже молодо виглядаєте, – трохи нахилившись уперед, майже пошепки сказала Дар’я, – я б вам і сорока не дала.

– Я не подивилася в карті, вибачте, Даша, а скільки вам років?

– Мені двадцять.

– А мені тридцять сім. А Петрові тридцять. А його синові п’ять років.

З кожним новим почутим словом, очі співрозмовниці все більше наповнювалися слізьми, здавалося, що вони ось-ось ринуть нескінченним потоком на стіл, у її капучино, та у чай Марини. Тепер настала черга дізнатися правду другій жінці.

– Даша, я не мама Петра, я його дружина.

У Дарії затремтіли губи, але вона сказала:

– Він кохає мене, у нас буде дитина.

– Це все чудово, я навіть у цьому не маю сумніву. Але є одне “але”. У нас із Петром угода. Він має відпрацювати свій борг у клініці ще три роки. А без грошей я думаю, він вам не потрібний.

– Потрібен! – Майже закричала молода жінка, і стукнула по столу.

Марина здригнулася, та озирнулася.

– Тоді нехай внесе на мій рахунок необхідну за угодою суму, і йде з нашого життя.

Марина встала і подивилася на Дарину. Їй чомусь захотілося підійти до цієї молодої жінки, та обійняти її. Притиснути до себе, й сказати: “Я як ніхто тебе розумію, він і мене обдурив також”. Марина стрималась і мовчки пішла.

Поки вона підіймалася сходами, згадувала: як познайомилася з Петром, як, несподівано для обох, все романтично закрутилося і закружляло, швидко перескочивши з одного статусу в інший – чоловік і дружина.

Як батько наполіг на цій самій безглуздій угоді:

– Мені зрозуміле ваше кохання, мені не зрозуміла різниця у віці. Сім років, Марино, це не рік і не два! Я хочу тебе убезпечити. Я достатньо грошей вклав у Петра, якщо йому потрібна ти, він підпише угоду!

І Петро підписав. Перспектива роботи в одній із найкращих стоматологічних клінік мережі здавалася ідеальним початком кар’єри.

А зараз Марина думала. У нього з Дашею десять років різниці! Чого йому не вистачало? У нього ж син!

До повернення чоловіка з відрядження Марина не подавала ознак хвилювання, і не згадувала Дар’ю в розмовах.

Петя повернувся додому схвильований, але веселий. З порога простягнув синові коробку з механічною іграшкою, і погладив по голові.

Марина стояла в кухонному отворі, схрестивши руки на грудях, і мовчки дивилася на чоловіка.

– Сподіваюся, я тепер вільний?

Марина здивовано подивилася на Петра.

– Ну, гроші я переказав, тепер все?

– Все, – Марина відреагувала швидко, й одразу замовкла, щоб не давати волі емоціям. Краще так.

– Тоді бувайте!

– І тобі не хворіти.

– Владик, бувай!

І Петро пішов.

Марина не встигла зачинити за ним двері, як задзвонив мобільний телефон.

– Так, тату, привіт.

– Який зміііій, – тягнув батько, насолоджуючись тим, що колись він мав рацію, – пішов, я так розумію.

– Пішов, – сказала Марина.

– Я вже навіть знаю, в яку клініку він збирався влаштуватися, мені дзвонили, просили дати рекомендації… ну я й дав!

– Тату, навіщо ти так. Він же батько Владика.

– Не думаю, що ти чекатимеш від нього аліменти.

– Ні, звісно. Нехай живе, як знає. Борг він свій віддав.

– Не могло бути в нього таких грошей, ти ж знаєш!

– Знаю. Але все одно. Пішов і пішов. Давай краще про нове обладнання поговоримо, хотілося б отримати. Настав час мені відкривати ще одне відділення.

Рік пролетів непомітно. Марина настільки була зайнята відкриттям нового стоматологічного кабінету, що про решту не встигала думати.

Одразу подала на розлучення, і забула про це. Син дуже сумував, часто дзвонив до Петра. Але обмежувалося все тільки телефонними розмовами, на зустрічі батькові не вистачало часу.

– Даша? – Марина дуже здивувалася, побачивши біля ґанку клініки жінку з дитиною.

Марина вже збиралася додому після робочого дня, попрощалась з персоналом і вийшла на ґанок.

– Марино Львівно, ви мене впізнали? – намагалася посміхатися молода мама.

– Звісно!

– Марино Львівно, мені нікуди йти, допоможіть мені!

– Ходімо до мене в кабінет, ходімо, ходімо, розповіси все.

Марина провела Дар’ю до себе, і посадила на диван.

– Я винна величезну суму в банк. Вже капають відсотки. Петро взяв на мене кредит.

– І кинув! – Марина зіскочила з крісла і підійшла до вікна, – не реви!

– Мені жити нема де. Я вчилася ще, коли опинилася в положенні, винаймала квартиру. А тепер мені нема чим платити, у мене нічого немає.

– Я навіть до батьків не зможу поїхати, та й боюсь повертатися – це ганьба. Вони не мають таких грошей.

– У мене після Владика в гаражі ліжечко залишилося, я привезу його завтра. Залишишся тут. У мене хоч і маленький кабінет, але все є, зробимо перестановку.

– Сьогодні ж збери речі. І не плач. Молока не буде. Хто там у тебе? – спитала Марина, кивнувши на кульок, і підійшла ближче.

– Юра. Юрій Петрович.

– Хмм, очі Петра, та ніс.

– Ага.

– Так. Поїдьмо, я довезу вас, бо спізнюся на зустріч.

Батько дивився на Марину, ніби намагаючись розгледіти щось таємне.

– Ось у кого ти така жаліслива? Точно не в мене, в матір. Точно в матір!

– Тату, я просто повідомляю тебе. Даша житиме в моєму кабінеті, поки все не вирішиться. І ще, я прошу позичити трохи грошей, я відпрацюю.

– Десь я це вже чув.

– Не важливо. Ситуація інша. Не хочу відмовлятися від останніх контрактів, просто позич мені, га?

– Добре, ну добре, вмовила.

– Петро, ​​до речі, поїхав із міста, бо ніхто з моїх знайомих його не взяв до себе на роботу. А в державну наш чепурун не пішов працювати. Петя отримав по заслугах!

Марина зітхнула, не знаючи, що відповісти.

– Борги пам’ятає не той, хто бере, а хто дає! Борг, моя люба, завжди треба віддавати! Тому, що ніхто не знає, що чекає на нього завтра, – додав батько.

Звісно, вона не забуде про борг, відпрацює. Але кинути напризволяще таку ж недолугу, як і вона – Марина не змогла.

Нехай вони одна одній чужі, але їхні сини по батькові, майже рідні. Та й ділити їм вже нічого. А Петро, ще своє отримає, вона в цьому впевнена, бо закон бумеранга ще ніхто не скасовував…

Ставте вподобайки, та пишіть свої думки в коментарях, щодо цієї ситуації. А чи змогли б ви так вчинити?