– Боже, кого ми виховали… – зітхнула Ганна Костянтинівна і пішла на кухню

– Та що ти таке кажеш, сину? – Здивувалася мати. – Так не вийде!

– Чому?! – щиро здивувався Влад. – Ми вже все вирішили!

– А ви її саму запитали?

– Навіщо? – ще більше здивувався Влад. – Ми ж пропонуємо гарне рішення, воно всіх має влаштувати! Все, мамо, мені ніколи, Лєра дзвонить.

Влад почав дратуватися. Він скинув виклик дружини, а потім взяв свою куртку з вішалки, швидко вдягнув і приготувався виходити з квартири.

– Загалом ви передайте їй те, що я сказав, а потім мені зателефонуйте. Я чекатиму дзвінка.

– Сам їй зателефонуй, – мати стояла в коридорі, схрестивши руки. – Вона ж твоя бабуся…

– Мамо, ну не починай, га? – скривився Влад. Потім він незворушно глянув на себе в дзеркало, поправив комір куртки та вийшов із квартири, акуратно прикривши двері й залишивши матір у глибоких роздумах.

– Боже, кого ми виховали… – зітхнула Ганна Костянтинівна і пішла на кухню, щоб помити посуд, що залишився після того, як вони з сином поїли. Влад забіг «буквально на пів години». Адже він завжди зайнятий. А вийшло, що на цілу годину.

Ганна Костянтинівна була рада бачити сина, запропонувала йому повечеряти та випити чаю, син охоче погодився.

Вони посідали вечеряти. Розмовляли про те, про це. А потім Влад «викотив» пропозицію, від якої Ганна Костянтинівна не могла отямитися й досі. Дуже вже вона вийшла несподіваною. І егоїстичною.

Разом померкла радість від візиту сина. І стало дуже гірко. Хоча нічого нового не сталося і деякі схожі ситуації бували й раніше, але сьогодні Влад перейшов усі межі.
***
– Владик наш інститут з червоним дипломом закінчив! От молодець який, – хвалилася Ганна Костянтинівна чоловікові.

– Щойно подзвонив мені, сказав, що урочиста церемонія відбудеться наступної п’ятниці, вручатимуть дипломи, питає, чи приїдемо ми з тобою. Усіх батьків запрошують.

– Звичайно, приїдемо! – сказав батько Влада, Сергій Данилович.

– Ось я й сказала йому, хай записує нас. Там запис, списки гостей формують, все серйозно, – посміхнулася Ганна Костянтинівна.

Влад – єдиний син Ганни Костянтинівни та Сергія Даниловича. Вони його дуже любили та дуже пишалися ним. Він завжди був най-най.

Активіст, відмінник, учасник та переможець змагань, олімпіад та конкурсів. Він йшов по життю легко, впевнено, і в нього все виходило.

– Розумний хлопець, здатний. Далеко піде, – сказала вчителька батькам Влада, коли він навчався у сьомому класі. – Зібраний, дисциплінований, цілеспрямований. По-доброму заздрю ​​вам. Ви виховали чудового сина!

Батькам були приємні такі слова. Вони й самі бачили, що Влад такий.

Закінчивши інститут, Влад, цілком очікувано, влаштувався на чудову роботу. Там він добре себе зарекомендував та швидко піднявся від стажиста до кваліфікованого співробітника.

Неподалік них жила мати Сергія Даниловича – Елла Яківна. Дуже активна жінка, вдова. Коли Влад був маленьким, вона сильно допомагала синові та невістці.

Бігала за онуком у сад, сиділа на лікарняних. Коли Влад трохи підріс, бабуся водила його на гуртки та секції. Щоб мати змогу так допомагати, жінка кілька років працювала на пів ставки.

А потім, коли Влад досить підріс для того, щоб ходити всюди самому, вона влаштувалась на іншу роботу з протекції давньої подруги.

Робота вимагала великої віддачі та творчого підходу та була пов’язана з організацією екскурсійних поїздок, свят, відвідуванням розважальних заходів – вона була відповідальною особою.

Елла Яківна так захопилася цим усім, що відчувала величезний приплив сил та енергії. Про жодний вихід на пенсію не було й мови.

– Так мені це подобається, діти, – казала вона синові з невісткою. – Я й не думала, що майже в сімдесят років можна нове життя почати, а то сиділа, як миша під віником…

Сергій з Ганною дуже любили Еллу Яківну і були раді за неї.

Влад тим часом виріс, закінчив школу, інститут, влаштувався на роботу і став зустрічатися з дівчиною Валерією.

Дівчину він знайшов собі до пари. Таку ж розумну та цілеспрямовану. Лєра була з багатодітної сім’ї, старша із шести дітей.

Сама пробивала собі дорогу. Батьки не допомагали їй. Ні грошей, ні сил, ні часу на старшу доньку у них не було, – бо було п’ятеро малюків мало, мало, менше.

– Вони допомагали мені тим, що не заважали, – сміючись, сказала Лєра, коли прийшла знайомитися з батьками Влада. – Вони ніколи не просили мене стежити за молодшими.

– Тільки з прибиранням я допомагала, а з рештою мама сама справлялася. Я одна з усіх дітей у сім’ї мала свою кімнату. Там я вчила уроки у відносній тиші.

– За дверима, звісно, ​​відбувався вертеп. Малята репетували, вередували, мама лаялася, тато іноді хапався за ремінь, але мене вони ніколи не чіпали, не турбували. І ось результат. Інститут з червоним дипломом магістра.

– Молодець, дівчинко, – усміхалась мама Влада. Вона вирішила, що синові пощастило із майбутньою дружиною.

Після весілля, досить скромного (молоді люди вирішили не витрачати гроші даремно), Влад і Лєра орендували однокімнатну квартиру й оселилися там.

Свої немаленькі зарплати вони витрачали на гарний одяг, гаджети, подорожі, а також самоосвіту. І Влад, і особливо Лєра, дуже любили вчитися.

Чому тільки не вчилася дружина Влада! Заочно чи онлайн вивчала іноземні мови, програмування, психологію, рекламу, нутриціологію, дизайн, пробувала себе у всьому. Так само вона мала багато захоплень.

Якось Влад прийшов у гості до батьків і розповів, що вони з Лєрою завели собаку.

– Лєрка змалку мріяла,- розповів Влад. – Каже, хочу закрити гештальт.

– Що? – не зрозуміла Ганна Костянтинівна.

– І справді, сину, українською можна? – усміхнувся Сергій Данилович.

Влад махнув рукою, всім своїм виглядом показуючи, що нічого, мовляв, пояснювати, все одно не зрозумієте.

– Мрія в неї була нездійснена. Ось здійснила. Господиня квартири, яку ми винаймаємо, не проти собак і ми придбали мальтійську болонку. Симпатична! Зараз я покажу фото, – сказав Влад і дістав свій телефон.

– Красуня… Як іграшкова… – посміхнулася Ганна Костянтинівна, роздивляючись знімки собачки, на ім’я Мія.

– Мало того! Лєра хоче зайнятися розведенням. Хоче цуценят продавати. Бізнес, – посміхнувся Влад. – Вона тепер віддалено працює, зможе приділяти багато часу собаці та цуценятам.

– А… е… вона більше не маркетолог? Чи не психолог? Не нутриціолог? І не… хто там вона була, я вже забула, – розгубилася мама Влада.

– Ні. Тепер вона займається графічним дизайном на комп’ютері. Будинки. Отримує скажені бабки, – з гордістю промовив Влад.

Ганна Костянтинівна скривилася. Вона не дуже любила подібні вирази. Але з деякого часу у сина вони почали проскакувати все частіше.

А ще він став, ніби зверхньо дивитися на своїх батьків, наче вони якісь простаки недалекі. Це прозирало в його погляді та манерах. Хоча вголос нічого образливого він не говорив, але було трохи неприємно.

– Не вийшло у нас цуценят, – сказав Влад матері через кілька місяців, коли знову прийшов у гості.

– Чому? – спитала Ганна Костянтинівна.

Влад сумно зітхнув, відвернувся до вікна і сказав:

– Жодного живого не було.

Ганна Костянтинівна скрикнула і затулила рота рукою.

– Та як же це… – розгублено промовила вона.

– Так буває, – знизав плечима Влад. – Лєра тягала Мію по лікарях. Купу грошей віддали. Перевірили, чи все нормально, сказали, що здорова. Просто була плацентарна недостатність. Будемо ще пробувати.

Але й ще раз вийшло те саме. А потім ще раз.

– Ми гроші витрачаємо! В’язка, між іншим, грошей коштує, а вона… – розсердився Влад, коли за кілька місяців знову зайшла у нього з матір’ю розмова про Мію та цуценят.

– Ну і забудьте про цуценят! – вирвалось у Ганни Костянтинівни. – Найголовніше, що собачка здорова, активна, он, яка лапочка! Ну не виходить у неї привести цуценят, тоді просто нехай живе у вас та й усе.

– Приспати хочемо, – байдуже промовив Влад. – І взяти іншу. У якої виходить.

Ганна Костянтинівна так і завмерла з відкритим ротом.

– Що … ви хочете зробити? – нарешті спитала вона.

– Мамо, ну що ти тупиш? Не потрібна нам така собака, кажу! І нікому не потрібна. Вона бракована. Іншу купимо.

– Ми вже все продумали, налаштувалися на розведення цуценят. Вивчили ринок, усі тонкощі розведення, а ця Мія все псує, – Влад почав дратуватись.
***
– Слабохарактерна у тебе мати, – посміхнулася Лєра, коли Влад їй розповів про реакцію матері на їхнє рішення, і про те, що мати мало не кістками лягла за Мію. Вона плакала і дуже просила залишити собачку в живих.

– Пила краплі заспокійливі, уявляєш?! – З іронічною посмішкою сказав Влад дружині. – Через якусь собаку в істерику впала, трохи до швидкої не дійшло. Я пообіцяв їй, що добре, так і бути, не понесемо Мію в клініку.

– І куди її подіти? – невдоволено промовила Лєра.

Вона сиділа перед своїм комп’ютером і, не припиняючи ні на мить, щось спритно і дуже вміло малювала в графічному редакторі.

Виявилося, що в неї талант. Усі минулі захоплення було забуто. А найголовніше – за її роботу чудово платили.

Тільки найбільше зараз Лєра мріяла розводити цуценят мальтійської болонки й тому була незадоволена.

– Мати сказала, що бабуся Еля візьме Мію, – сказав Влад, наливаючи собі чай. – Вона їй навіть зателефонувала. Та згодна. Нехай беруть, якщо хочуть, Бог з ними.

– Та нехай, – розсіяно махнула рукою Лєра, не відводячи погляду від монітора. – Баба з воза, кобилі легше.

Та, про кого говорили, спокійнісінько лежала у своїй лежанці в кутку кімнати й безтурботно гризла нову іграшку, яку їй купили зовсім недавно: коли Мія чекала цуценят і коли вона була ще потрібна.

Нещасна тварина навіть не підозрювала, якої долі щойно уникла, завдяки мамі Влада…
***
Бабуся Влада, Елла Яківна, вже пів року, як залишила свою цікаву роботу і все ж таки пішла на пенсію: вона стала втомлюватися.

Собачка Мія була до речі, тому що, опинившись вдома, бабуся Елла занудьгувала і мало не впала в депресію.

І собака, і її нова господиня ідеально підійшли одна одній і були просто щасливі.

Лєра мало уваги приділяла Мії. Їй було не цікаво з нею займатися, грати, гуляти. Вона цікавилася саме розведенням цуценят. І свій гештальт вона давно закрила. Виявилося, що в спілкуванні з собакою для Лєри не було нічого цікавого.

Чи то справа Елла Яківна! Вона грала з Мією, розмовляла, виховувала, дресувала, мила, чухала, доглядала і скрізь тягала її з собою.

А мама Влада все ніяк не могла забути холодного байдужого погляду сина того дня. Сергій Данилович теж хмурився і мовчки стискав губи в тонку лінію, коли дружина розповідала йому про ту розмову. Вони обоє були неприємно здивовані.

Однак невдовзі Владу вдалося здивувати батьків ще більше.

– Набридло нам винаймати квартиру, та й дорого це, – сказав він матері, в один із візитів, як завжди, після того, як Ганна Костянтинівна нагодувала його ситною вечерею.

– І що ви вирішили? Іпотеку братимете? – обережно спитала мати, протираючи тарілку. Вони саме недавно обговорювали з чоловіком цю тему. І Влад, і Лєра добре заробляють, вже, напевно, вони накопичили на квартиру. Ну чи хоча б на перший внесок.

– Ні… навіщо іпотеку? Там знаєш, яка переплата виходить? – ліниво промовив Влад, і сперся рукою на спинку кухонного дивана. На його зап’ясті майнув дорогий годинник.

– Ми все продумали. Бабусина квартира – трикімнатна! Нащо вона їй? Ти ж казала, що бабуся вже звільнилася, сидить удома, нудьгує…

– Тепер не нудьгує, – перервала мати Влада. – Мія їй нудьгувати не дає. Вони…

– Ну гаразд, хай так, – роздратовано перервав матір Влад. – Але вона вже стара, їй потрібен догляд, турбота. От і нехай до вас переїжджає! А ми туди, в її квартирі оселимося. Ми вже все продумали, в одній кімнаті буде кабінет, в іншій дитяча, а в третій…

– Бабусі Елі потрібен догляд? – здивовано перервала сина Ганна Костянтинівна. – Та вона стометрівку швидше за мене пробіжить! Слава Богу, з нею поки що все гаразд. Вона бадьора та активна.

– Господи, та неміч її не за горами! Їй скільки років уже! Все одно її до вас перевозити доведеться, – пробурчав Влад. – Все, коротше!

– Я піду, а ви тут знайтеся, як хочете, але квартира нам потрібніша, ніж їй. Ми хочемо дитину. До речі, ти питала, ось відповідаю. Хочемо. Працюємо над цим. Собаки нас більше не цікавлять. Але нам потрібне житло!

Весь вечір Ганна Костянтинівна проплакала. Коли з роботи прийшов чоловік і дізнався, в чому річ, він гнівно схопив телефон і зателефонував синові.

Сергій Данилович заявив, що його мати житиме одна у своїй квартирі стільки, скільки забажає, і якийсь шмаркач і шмаркачка не посміють її звідти виставити! І нехай вони самі дбають про своє житло і не розв’язують це питання виселенням літньої бабусі.

Посварилися міцно. Усю ніч Ганна Костянтинівна та Сергій Данилович не могли заснути та обговорювали подію.

– Їм що собака, що бабуся – все одно, наплювати на всіх. Їм треба, вийми та поклади! Вони вже все продумали, – схлипувала Ганна Костянтинівна. – Які егоїсти! Ні про кого, крім себе, не думають. Просто страшно мені, Сергію, за наше з тобою майбутнє.

– Ти про склянку води, чи що? – пирхнув Сергій Данилович, усоте перевертаючи подушку на інший бік. – Та обійдемося без нього! Самі!

– Та хіба такого сина ми виховували, га, Сергію?! Зарозумілого, бездушного? Коли він таким став? – продовжувала схлипувати Ганна Костянтинівна. Сльози її котилися на зовсім мокру подушку.

– Буде йому ще. Годі плакати, спати треба, – сказав Сергій Данилович, а потім дбайливо стер зі щік дружини сльози та поцілував її у мокрий ніс.
***
Влад теж не міг заснути. Все думав і думав. Йому було прикро, що такий добрий план провалився. Їм так не хотілося брати іпотеку, хоча гроші в них із Лєрою були.

Але насправді, бабусі аж надто багато три кімнати! Для чого вони їй? Може їй хоча б переїхати у меншу квартиру? Знайти якусь дешеву однушку на околиці й нехай там живе-радіє. На пенсії, яка різниця, де жити?

З цими думками Влад і заснув. А потім розбудив Лєру своїм криком. Йому наснився кошмар.

– Здурів? Чого кричиш? Ніч надворі, – буркнула Лєра, дивлячись на чоловіка, який сидів на ліжку і тримався за голову.

– Та жах якийсь приснився. Наче я в лікарні, лежу на каталці поранений або тяжко хворий, і лікарі стоять наді мною і вирішують, як зі мною бути. Ніхто не хоче проводити втручання.

– Один лікар каже, що хворий до ранку, мовляв, не дотягне. А інші знизують плечима і кажуть, та й нехай. Тобі, мовляв, що найбільше треба? Ходімо, робочий день скінчився, нехай лежить.

– А я лежу і сказати нічого не можу, язик не слухається. Так хотілося закричати на них, навіть ляснути!

– Бач які, міркують, ніби я не людина, а табуретка, долю вирішують походячи, не думаючи! Я взагалі жити хочу! І ось я зібрав останні сили й закричав.

– І перебудив усю хату, – пробурчала Лєра, накриваючи вухо ковдрою. – Спи вже. Тобі завтра рано вставати.

А Влад все тер рукою чоло і ніяк не міг прийти до тями. Хоч це був і сон, але емоції були справжнісінькі. Образа, гнів та почуття несправедливості. Він мовчки стискав кулаки та хмурився.

А бабуся Еля солодко спала і Мія теж поряд у своїй лежанці сопіла. У них було все добре. І невтямки їм було, що один жадібний егоїстичний тридцятирічний хлопчик-переросток, який уже двічі намагався вирішити їхню долю, щойно отримав перше попередження.

Поки що уві сні. А потім… Хто знає, як життя повернеться?

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!