– Боже мій, що за дурниці! – насупилась Ольга Петрівна. – Ти що, в лісі живеш, чи що? Навколо тебе люди, й не всі такі негідники, як твій чоловік. Я допоможу тобі

Зимовий вечір радував погодою, – був легкий морозець, а весь день світило яскраве сонце. По тротуару спального району міста йшла жінка.

Захід сонця переливається останніми промінчиками в білих, блискучих від морозу сніжинках.
Жінці погода подобалася, вона йшла неквапливим кроком.

Висока, представницька, літня, шістдесят з невеликим, вона крокувала в гарних чобітках і шикарній норковій шубі. На обличчі жінки сліди колишньої краси та легкий наліт зарозумілості. Доглянута, тямуща, що знає собі ціну.

І нехай молоді роки далеко позаду, Ольга Петрівна, й у своєму віці, вміла насолоджуватися життям.
Чоловіка поховала десять років тому, довго сумувала.

Як же не журитися, коли прожили вони разом багато років, і добре прожили. Сина прекрасного виростили.

Син поїхав навчатися в інше місто і так там і лишився. Одружився, зробив Ольгу Петрівну двічі бабусею. Але онуків вона бачить рідко. У сина робота, часто відвідувати маму немає можливості.

Все одно Ольга Петрівна не сумує. У будь-якому віці є свої принади. Так, їй за шістдесят, і вона на пенсії. Син і онуки далеко, але є відеозв’язок.

Можна спілкуватися по ньому. Та й загалом живе Ольга Петрівна непогано. Має дві квартири. Пенсія скромна, але на життя вистачає. Син часто грошей підкидає, хоча вона про це не просить і відмовляється завжди.

Син із сім’єю відвідав її на новорічні свята і зробив просто королівський подарунок — шикарну шубу, в якій зараз крокувала Ольга Петрівна. Вона спеціально йшла повільно, красуючись. Знала, що має чудовий вигляд, як для пенсіонерки.

Ольга Петрівна не просто гуляла, вона йшла у справі, забрати квартплату у своїх квартирантів. Живучи у двокімнатній квартирі, другу, однокімнатну, Ольга Петрівна здавала молодій сімейній парі з дитиною.

Точніше, коли почала здавати, дитини ще не було. Але квартиранти живуть уже п’ять років і встигли стати батьками гарненькому пухкому карапузу. Нині йому два роки. У невеликій витонченій сумочці Ольги Петрівни лежала шоколадка для хлопчика.

Знайти пристойних квартирантів не так просто. Ольга Петрівна давно це чудово зрозуміла. Кілька разів «обпікалася». То із боргами за комуналку її залишать, то квартиру розгромлять.

Навчена таким гірким досвідом жінка тепер сама щомісяця приходила по квартплату, щоб подивитися, чи все нормально у квартирі, і щоб квитанції за комуналку були оплачені.

Хоча, звісно, ​​з цими квартирантами можна трохи розслабитися. Вони молоді, але дуже охайні. Принаймні Ліза, з якою Ольга Петрівна здебільшого мала справу.

Ліза виглядала зовсім ще дівчинкою, хоча Ольга Петрівна, яка мала паспортні дані квартирантів, знала, що дівчині двадцять чотири.

Але вона така худенька, світлошкіра, з ясним поглядом блакитних очей, що іноді навіть не віриться, що дворічний товстощокий карапуз її дитина.

Ліза квартиру утримувала в чистоті, завжди привітна, оплачує все вчасно. Щодо чоловіка квартирантки, з ним Ольга Петрівна особливо не спілкувалася.

Коли приходила за квартплатою, то на дивані перед телевізором “валявся”, то вдома його не було. Хлопець бурчав вітання, але в діалог із квартирною господаркою не вступав.

Іноді Ользі Петрівні здавалося, що він під мухою, але це, начебто, не її справа. Як до квартиронаймача, Ольга Петрівна до нього претензій не мала.

Не поспішаючи, жінка дійшла до дев’ятиповерхівки й, піднімаючись на ліфті на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадувати, коли отримає від Лізи квартплату.

Цими грошима Ольга Петрівна оплачувала свої комунальні послуги та залишалося ще на маленькі радощі у вигляді делікатесів.

Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти й могла собі це дозволити. А чому б ні? Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки жити залишилося і заощаджувати їй нічого.

Думаючи про те, чи встигне сьогодні зайти до закриття рибного магазину, Ольга Петрівна натиснула на дзвінок.

Був у неї, звичайно, свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти гарні? Жінка зненацька нікого не збиралася заставати, тож завжди дзвонила і чекала, поки відчинять.

На цей раз чекати довелося трохи довше, ніж зазвичай. У Ольги Петрівни вже майнула думка, що квартирантів немає вдома, коли двері таки відчинилися.

Відчинила їх, як завжди, Ліза, але вона виглядала так, що Ольга Петрівна жахнулася. Почервонілі, вузькі з-за набряклого обличчя очі, й тремтячі руки дівчини наводили на погані думки.

Ліза відчинила і відступила в передпокій, зчепивши руки на грудях, намагаючись вгамувати в них тремтіння.

– У тебе щось трапилося, Лізо? Все гаразд? – зробила крок у квартиру Ольга Петрівна.

Зачиняючи за собою двері, подумала, що Ліза або не твереза, або хворіє з похмілля. Може, минулі новорічні свята досі із чоловіком відзначають?

– Ні, Ольго Петрівно, у мене все не нормально, – видихнула дівчина і нерівним кроком пішла до кімнати.

Ольга Петрівна пройшла за нею, помітивши, що чоловіка квартирантки вдома нема. Мало того, у квартирі все зовсім не так, як завжди.

Був легкий бардак, на підлозі валялися якісь речі, серед яких грав Микита, маленький син квартирантів. Шафа була відчинена, частина полиць в ній порожня.

Ліза взяла звідкись платіжки, простягла їх Ользі Петрівні все ще тремтячою рукою.

– Тут все оплачено. Але я не можу вам заплатити за цей місяць. Мені нема чим. Можна я залишусь вам винна? Ми з Микитою з’їдемо, завтра ж з’їдемо.

Обличчя Лізи перекосилося, як від ридання, але сліз не було. Зрозуміла Ольга Петрівна причину вигляду квартирантки. Це не хмільні пари, звичайно ж, ні!

Ними у квартирі навіть не пахне. Це сльози! Ліза, мабуть, плакала довгий час, ось обличчя й опухло, а зараз хоч і кривиться, сліз уже немає, висохли всі.

– Та що трапилося? – скрикнула імпульсивно Ольга Петрівна. – Чому ви вдвох з Микитою? Де твій чоловік, Лізо? Що тут у вас сталося?

Дівчина опустилася на диван, затиснула обличчя руками, глухо, переривчасто заговорила, намагаючись тримати себе в руках.

– Я занедужала, Ольго Петрівно. Вже пів року погано почуваюся. Постійна втома, занепад сил. Я б давно звернулася в поліклініку, але часу не було.

– Я ж увесь час із Микиткою. Тут підійшла наша черга в садочок. Микиту взяли до ясельної групи. Загалом я пішла до лікарні, здала аналізи. У мене невиліковна хвороба, Ольго Петрівно!

Ліза завмерла, плечі її смикнулися, але рук з обличчя вона так і не прибрала. Після невеликої паузи продовжила:

– Чоловік, як дізнався, пішов. Андрій так кричав, ніби це я винна у своєму діагнозі. Сказав, що хвора дружина йому не потрібна, і він не збирається зі мною мучитися.

– Від цієї хвороби пішла із життя його тітка, і він бачив, як це важко та болісно протікає. Він більше не захотів таке спостерігати. Зібрав свої речі та пішов.

– Сказав, що подасть на розлучення. А в мене немає грошей, зовсім немає. Адже я в декретній відпустці, отримую мізер.

– Все, що лишалося, я віддала за комуналку. А заплатити за квартиру мені нема чим, Ольго Петрівно. Зовсім нічим! Я з’їду завтра ж. Дайте тільки зібратися з силами та зібрати речі.

Ольга Петрівна стояла, дивлячись на квартирантку важким поглядом. Худенька, як пташка, Ліза сиділа на краєчку дивана, сховавши обличчя, а поряд з нею на підлозі весело грав її маленький син.

Ольга одразу подумала, що можна не поспішати в рибний магазин. Видно, що червоної рибки їй найближчим часом не бачити, як своїх вух.

Це перше, що спало жінці на думку, але тут же вона обсмикнула себе подумки. Що вона думає, яка риба, коли таке горе перед очима?

Присіла жінка поряд з Лізою на диван, торкнула її за плече.

– Подивися на мене, чуєш? Досить уже плакати. Так, це все важко та страшно. Твій чоловік виявився зрадником, діагноз не простий.

– Але в тебе син, і заради нього ти маєш якось кріпитися. Який план дій? Тобі призначили лікування, і взагалі, куди ти збираєшся з’їжджати?

Ліза на Ольгу Петрівну подивилася, але, почувши про план дій, знову скривилася.

– Який ще план дій, Ольго Петрівно? Мені потрібно лягти в лікарню завтра, на біопсію для уточнення стадії. А я не зможу. Я одна, розумієте, зовсім одна!

– Мені нема на кого залишити Микиту, мені нема де жити! У селищі у мене є бабуся, вона дуже старенька. Це вона мене ростила.

– Завтра я поїду до неї. Інших варіантів у мене просто немає. В лікарню я не ляжу. У селищі є пункт фельдшера. Піду туди.

-Навіщо ти підеш туди? Лізо, що ти мелеш? Що зможуть зробити тобі у фельдшерському пункті? Ти вирішила відмовитись від лікування? Твій чоловік пішов і не подумав про дитину, і ти хочеш залишити сина одного?

– А який у мене вихід, Ольго Петрівно? Я, звичайно, могла б відвезти Микитку до бабусі, але вона зовсім старенька, вона не впорається!

– Та й нема на що мені жити в місті, нема на що, й ніде. Розумієте, мені потрібно лягти поки що на пару днів.

– У мене візьмуть біопсію, потім треба десь чекати на її результат. Потрібно часто бувати в онкоцентрі. Я не маю такої можливості.

– Боже мій, що за дурниці! – насупилась Ольга Петрівна. – Ти що, в лісі живеш, чи що? Навколо тебе люди й не всі такі негідники, як твій чоловік. Я допоможу тобі.

– Лягай завтра на дообстеження і ні про що не думай. Я поки що буду тут, з Микитою. Скільки потрібно буде, стільки й побуду. Повернешся, знову житимеш тут.

– Про оплату за квартиру навіть не думай. Переб’юся якось, не останній шматок доїдаю. Не хвилюйся. Все, годі киснути!

– Давай підіймайся та наводь порядок у квартирі. Я поки що додому. Прийду рано-вранці. Поясниш мені, в який садочок Микитку водити. За дитину не хвилюйся, я впораюся.

Ліза дивилася на квартирну господарку опухлими від сліз очима і не могла повірити в те, що та каже. Ольга Петрівна, вона ж така, така… Завжди здавалася Лізі дуже зарозумілою.

Добре одягнена жінка, яка стежить за собою, не справляла враження добросердої, жалісливої. Лізі здавалося, що Ольга Петрівна накинеться на неї з лайками за те, що вона не заплатила за квартиру, а жінка пропонує таке, що не кожен запропонує.

– Ну, чого ти на мене дивишся? – трохи грубувато запитала Ольга Петрівна. – Кажу тобі, зберись! У тебе попереду довгий шлях, ти мусиш його пройти! Ну-ну, не розклеюйся, а то я теж зараз заплачу.

Ліза, не знайшовши слів, притулилася до Ольги Петрівни плечем, і та відчула, як шкрябає в горлі. Плакати зараз не можна.

– Пішла я, мабуть, – підвелася жінка з дивана, – а ти прибирайся. Прийду рано. Годині о шостій нормально буде?

У магазин таки довелося Ользі Петрівні зайти цього вечора, але вже не за червоною рибою, а за звичайним набором продуктів.

Курка для супу, крупи, м’ясо для фаршу – все це опинилося в візку жінки й разом з цим вона з’явилася на порозі Лізи о шостій ранку. Продукти потрібні, їй же дитину годувати, доки Ліза буде у лікарні.

Микитка завжди Ользі Петрівні подобався і сидіти з ним виявилося не так уже й складно. Хлопчик хоч і веселий, але поступливий і слухняний.

За мамою, щоправда, сумував сильно. Ольга Петрівна і сама про Лізу думала щохвилини. Переживала сильно.

Близько до серця прийняла вона проблеми квартирантки. Така молода, гарненька і вже такий страшний діагноз!

У Лізи взяли біопсію і за два дні вона повернулася додому. Потяглося болісне очікування на результат. Але скільки ж радості було в голосі дівчини, коли вона зателефонувала Ользі Петрівні.

– Ольго Петрівно, все вже відомо! Перша стадія. Сказали, що можливо мені знадобиться лише одна опер ація. Є шанс, шанс на повне одужання!

– Ось бачиш! – Видихнула Ольга Петрівна. – А ти збиралася рукою махнути на себе. Поспішив твій чоловік тебе покинути. Але це навіть на краще, що він зараз своє справжнє обличчя показав.

– Не треба витрачати час на такого мерзотника. Ну що, коли лягаєш на втручання? Мені якось не дуже комфортно у тій квартирі. Поки ти в лікарні, я Микитку заберу до себе.

– Все буде лише за місяць. В лікарні великі черги. Ольга Петрівна, можливо, я поки що поїду в селище, а ви здасте квартиру? Мені якось ніяково жити безплатно.

– Знову ти зі своїми дурницями! Спокійно живи та чекай на лікування. У вас, до речі, ще є продукти? Бо я куплю.

– Ні, ну це вже занадто, – схлипнула Ліза. – Ви робите для нас стільки… я ніколи не зможу вам віддячити.

Минуло півтора року.

У найкращому ресторані міста шуміло галасливе весілля. Ольга Петрівна у світлому брючному костюмі сиділа поруч з нареченою, на почесному місці.

Багато хто з гостей вважав, що вона мама нареченої. Ольга Петрівна і сама себе так почувала, ніби вона доньку видає заміж.

Красива її Ліза, в білій сукні, з діадемою на густому кучерявому волоссі! Красива та здорова. Заміж виходить за свого лікаря, який півтора року тому почав займатися її здоров’ям.

Тоді Ліза сумнівалася у його компетентності. Говорила, що надто молодий, хотілося б лікаря досвідченіше. Але вибирати дівчині не доводилося. А лікар почав звертати увагу на молоду пацієнтку.

Не одразу в них щось вийшло. Ліза була дикувата, не вірила чоловікам, після зради чоловіка. Єдина людина, кому Ліза вірила на той час, це Ольга Петрівна.

Спочатку була опер ація, потім нескінченні аналізи та реабілітація. Лише за пів року Ліза змогла вийти на роботу і почала платити Ользі Петрівні за квартиру, хоча та вже й брати не хотіла. Ліза стала своєю, рідною. І як із неї можна було брати гроші?

Нині Ліза з Микитою переїхали до чоловіка. Ользі Петрівні треба шукати нових квартирантів. А лікар цей Лізу любить, це всім очевидно. І живе він непогано. Весілля он яке закотив!

Ольга Петрівна непомітно підсунула до себе ближче тарілочку з червоною рибою. Любить вона її, чого гріха таїти. Усміхнулася, згадавши, як півтора року тому відмовила собі у цьому задоволенні.

Довго потім ще доводилося відмовляти та й в інших витратах підтискатися, поки Ліза працювати вийшла.

Але хіба може якась риба та матеріальні речі зрівнятися з тим, що придбала Ольга Петрівна? А придбала вона, – ні багато, ні мало, – майже дочку. Син живе далеко, але є тепер ще й Ліза, є Микитка. Вони ніколи її не залишать, не забудуть.

Жінка не любила виявляти сентиментальність, але мало не розплакалася, коли Ліза піднялася зі свого місця на чолі весільного столу, щоб сказати тост.

– Я хочу сказати зараз про дуже близьку людину, без якої це весілля не відбулося б, – хрипко промовила Ліза. Злегка відкашлялася і сльоза блиснула в її очах.

– Ольго Петрівно, ви для мене, як мама, якої я ніколи не знала. Дякую Богові за те, що ви є! За те, що зустрілися на моєму шляху…

Не дарма ж кажуть, що світ не без добрих людей. Хоча, все важче стало цих людей знаходити. А Лізі й справді пощастило…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!