– Бракує грошей – нехай на своїх дітях економлять, а я мати – вони мені винні

– Син у мене добрий, дбайливий, та тільки з дружиною йому не пощастило, – розповідала Людмила Василівна попутниці по дорозі в санаторій.

– Щоб Іван не зробив, за все пиляє його. Він путівку мені купив у санаторій, а вона йому скандал учинила. А я вся хвора, мені ж лікуватися треба, а вона цього не розуміє. Зла вона. І жадібна. А син добрий. Добрий.

На вигляд важко було сказати, що Людмила Василівна – хвора жінка. Енергійна, зі здоровим рум’янцем та відмінним апетитом.

Вона вплітала смажену курку, яку приготувала “зла невістка” та запивала пінним, яке дбайливо купила собі в дорогу.

– І дочка в мене гарна, – продовжувала говорити Людмила Василівна. – Розумниця, красуня! Тільки з чоловіком їй не пощастило, ледар, яких світ не бачив.

– Ох, не знаю, де вони таких знаходять? В інших подивишся – і зяті, і невістки гарні, а тут… прямо невдача якась.

Через тиждень у санаторії вже всі знали, що у Людмили Василівни найкращі у світі діти, та найгірші у світі зять та невістка.

А коли лікування добігало кінця, то весь персонал був готовий сам заплатити, аби ця “чудова” жінка більше сюди не приїжджала.

Вона була незадоволена всім і всіма: тут не лікували, а калічили, турботу не виявляли, її права не поважали, а годували так, що вона не зазнавала гастрономічного екстазу.

На зворотному шляху із санаторію Людмила Василівна скаржилася попутниці Тетяні:

– Син у мене жорстокий егоїст! Він заощаджує на мені, рідній матері! Збагрив мене в найжахливіший у світі санаторій.

– Міг би і кращий вибрати, я ж його мати! Це у всьому невістка винна, вона його вчить, як мене зі світу швидше зжити!

Тетяна хитала головою та співчувала Людмилі Василівні. А Людмила Василівна, витираючи сльози, продовжувала:

– Та й донька в мене – егоїстка  ще та! Просила грошей вислати мені в санаторій, а вона пожаліла! І хитра яка, все на дитину списує – то памперси, то суміші, то ще чогось.

– Наче я не знаю, що дитині багато не треба – вона маленька. А я стара хвора жінка! Вона тільки й думає про чоловіка, та про дитину, а мати і даремно їй не потрібна. Це все зять винен, це він її вчить, як мене зі світу зжити!

– А скільки років твоєму онукові? Чи в тебе онука? – поцікавилася Тетяна.

– І онук, й внучка у мене, – відповіла Людмила Василівна. – У доньки хлопчик – йому пів року, а у сина донька – їй майже півтора року.

– Так у тебе і донька, і невістка в декреті? – Запитала Тетяна.

– Ну, звичайно! Яка робота, якщо діти малі, – відповіла їй Людмила Василівна.

– То якого дідька ти в них гроші виклянчуєш? – прямо запитала Тетяна. – Вони живуть на одну зарплату, їм самим зараз тяжко, ще й ти на шию залізла.

– А я що? Вони ж для себе дітей приводили! – обурилася Людмила Василівна. – А я мати, я їх виховала, я їх на ноги поставила, вони мені винні!

– Бракує грошей – нехай на своїх дітях економлять, це не мої проблеми. А мені лікуватись треба, я стара хвора жінка.

– Не в тих лікарів ти лікуєшся! – розлютилася Тетяна. – У мене свекруха, така ж егоїстка була, ні в чому собі не відмовляла нашим коштом.

– Усю родину затиранила своїми забаганками. Теж усе списувала на те, що вона стара хвора жінка. Грошей тоді не вистачало, а вона прийде зі своєю зухвалою мордою, залізе в холодильник і зжере всі йогурти, які ми дітям купували.

– І, мало того, що все зжере, так ще й нас лає, що ми дітям купуємо, а їй ні. Ми самі ці йогурти не їли, дітям залишали!

– Натомість свекруху взагалі не хвилювало, є у нас гроші, щоб ще їх купити, чи ні. І так у всьому, тільки про себе й думала. Досі шкодую, що не послала її тоді кудись, якомога далі! А ти, мабуть, така сама.

– Ну і де зараз твоя свекруха? – Запитала Людмила Василівна.

– П’ять років, як її вже немає, – відповіла їй Тетяна.

– Це ви винні, звели її на той світ! – Злісно винесла вердикт Людмила. – Йогурта вони пошкодували старій хворій жінці!

– Діти ще встигнуть смаколиків наїсться, а от стара хвора людина може і не встигнути! Оце послав  Бог  попутницю! Нелюд!

Усю дорогу, що залишилася, Людмила Василівна голосила, що всі навколо злі, що немає в світі доброти, а їй, такій вразливій жінці, так важко жити в світі бездушних егоїстів…

А ви що скажете, стосовно “старої хворої жінки”? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.