Бульйон для свекрухи…

Ганна Вікторівна стояла біля вікна, притискаючись рукою до прохолодного скла. Осінній вечір повільно опускався на місто, запалюючи руді відблиски ліхтарів у мокрому асфальті.

– Яка вогка, сіра погода, — подумала вона. – Зовсім, як у мене на душі.

У руці жінка стискала мобільний телефон, на екрані якого ще світилося повідомлення від сина: «Мамо, приїдемо завтра о 18.00. Знайомитись будемо. Вона в мене особлива».

Особлива … Це слово відгукнулося в серці тривожною луною. Її Артем, її розумник, кандидат наук, такий серйозний та вдумливий…

Кого ж він знайшов? Кого приведе до батьківського дому, наповненого запахом старих книг і кави, у її світ, збудований роками?

Усю ніч Ганна Вікторівна не стуляла очей. Поверталася на подушці, уявляючи собі незнайомку. Напевно, елегантна, із гарної родини. Може, колега з університету?

Витончена, з бездоганною мовою… Так, такою вона й має бути. Артем виріс в інтелігентній сім’ї: батько – академік, мати – філолог, доктор наук, він не міг захопитися незрозуміло ким. Просто не міг.

Вранці Ганна Вікторівна в очікуванні гостей старанно взялася за прибирання. Витерла пилюку з кожної фоторамки, з кожної фотографії їй посміхався Артем, ось він зовсім маленький, а тут – школяр, ось він після захисту. Батько так ним пишався!

Жінка розклала білі серветки на полірованому столі, поставила вазу з живими квітами. Приготувала його улюблені страви: томлену качку з яблуками, грецький салат, десерт – тирамісу, звичайно, власного приготування. Він одразу зрозуміє, якщо буде покупне. Кожен рух був відточеним, майже ритуальним.

Вона стільки разів програвала цей день у голові, Ганна Вікторівна готувала не просто обід, вона готувалася до нового етапу її життя. Ця дівчина, яка переступить поріг її квартири, стане матір’ю майбутніх онуків.

Рівно о шостій пролунав дзвінок у двері. Артемій ніколи не спізнювався. Серце Ганни Вікторівни здригнулося і прискорено закалатало. Вона поправила шовкову блузу, глибоко зітхнула і повернула ручку.

На порозі стояв сяйнистий Артем. А поруч… Поруч вона.

– Мамо, знайомся, це Ліда, – з гордістю в голосі промовив син.

Ганна Вікторівна завмерла. Перед нею стояла не тендітна витончена орхідея, а… дика польова квітка.

Дівчина років двадцяти п’яти, у простенькому пальті, з-під якого виднівся недбало пов’язаний яскравий вовняний шарф.

Волосся, кольору стиглої пшениці, було заплетено в товсту косу, перекинуту через плече. Ні краплі косметики. Тільки ластовиння на носі й величезні, блакитні, як лісове озеро, очі.

– Здрастуйте, Ганно Вікторівно, – сказала Ліда, і голос у неї виявився низьким, трохи хрипкуватим, дуже теплим.

Вона простягла руки, повні якихось вузликів та баночок. – Це вам сільські гостинці. Батьки передали медку свого, солоних груздів, варення цього року.

Ганна Вікторівна машинально прийняла підношення. Руки дівчини були м’які, нігтики короткі.

– Проходьте… будь ласка, – видавила вона.

Весь вечір пройшов для Ганни Вікторівни, як у тумані. Вона сиділа за своїм ідеальним столом і не могла відвести очей від невістки.

Ліда їла і нахвалювала качку, посміхалася, щось розповідала. Але кожен її жест, кожне слово встромлялися в серце майбутньої свекрухи тонкими голками.

– Ой, яка смакота! – Захоплювалася Ліда.

– А ви… де вчились? – намагаючись бути коректною, спитала Ганна Вікторівна.

– Та я в технікумі відучилася на бухгалтера, – охоче відповіла Ліда. – Тільки працювати пішла не за фахом. Зараз на пошті працюю. Пенсії видаю, посилки. Мені подобається.

Артем дивився на неї з таким обожнюванням, немовби вона вимовляла не банальні фрази, а читала шекспірівські сонети. Ганна Вікторівні стало погано.

– А ваші батьки? – продовжувала вона допит, відчуваючи, як стискається її серце.

– Мама в мене фельдшер, тато – лісничий, – усміхнулася Ліда. – У них велике господарство. Вони в мене золоті. Передавали вам велике привітання та запрошення в гості.

Коли гості пішли, Ганна Вікторівна опустилася на стілець у спорожнілій кухні. Голова йшла обертом.

“Бухгалтер… Лісничий… Фельдшер… Пошта.”

Вона підійшла до книжкової шафи, провела пальцями по корінцях томиків Шекспіра та Байрона. Здавалося, вони здригнулися від одного вимовленого вголос слова «смакота».

У цьому будинку ніхто ніколи так не говорив! Це все неможливо. Це не може відбуватися з нею, з її сином та у її квартирі. Цього просто не може бути!

Життя після тієї зустрічі розділилося на «до» та «після». Артем таки одружився. Молода сім’я винайняла невелику квартиру на околиці. Ганна Вікторівна зрідка навідувалася до них, і кожен візит був для неї справжньою тортурою.

Квартира завжди була сповнена життя, але життя, яке Ганна Вікторівна зневажала. На сушарці висіли простенькі сукні Ліди, на підлозі валялися м’ячики, хоча дітей поки що не було.

На кухні пахло не базиліком та пармезаном, а вареною картоплею та пирогами з капустою. Ліда вічно щось місила, чистила, шила на старій бабусиній машинці.

– Навіщо це тобі? – не витримувала Ганна Вікторівна, вказуючи на клубок ниток. – Нині все у магазинах купити можна.

– А це душевніше, Ганно Вікторівно – відповіла невістка, не відриваючись від роботи. – І Артемці мої шкарпетки тепліші за фабричні. Він каже, ноги не мерзнуть.

– Артему, – поправляла її свекруха. – Його звуть Артем.

– Гаразд, Артему, – легко погоджувалась Ліда.

Але найстрашнішою для свекрухи була її мова. Ганна Вікторівна, філолог за освітою, буквально фізично страждала.

– Лідіє, не можна говорити «їхай» – це безграмотно! Тільки «їдь» – вигукнула вона одного разу, коли вони разом поїхали в магазин.

– Ой, Ганно Вікторівно, яка різниця? Він же розуміє! – сміялася Ліда і плескала чоловіка по плечу. – Правда, Тьомо, розумієш?

– Звісно, ​​розумію, – усміхнувся Артем.

І в його усмішці Ганна Вікторівна з жахом читала те, чого боялася найбільше: він був щасливий. По-справжньому простодушно щасливий. Їй здавалося, що він деградує. А вона, його мати, неспроможна це зупинити.

Конфлікт досяг точки кипіння, коли Ліда була при надії. Ганна Вікторівна примчала до неї, сповнена «розумних» порад.

– Лідіє, вам зараз треба думати про майбутнє! Дитині потрібне багате життя. Чи не час тобі подумати про кар’єру? Може, на курси які, поки в декреті сидітимеш? Освіту здобути треба.

Ліда сиділа на дивані, поклавши руки на ще невидимий животик, і дивилася на свекруху спокійними бездонними очима.

– Ганно Вікторівно, я дитину виховуватиму, а не кар’єру робитиму. Дитині мама потрібна. А щодо грошей… Ми з Артемом якось упораємося. Шикувати, звичайно, не вийде, але й бідувати ми не збираємось. Нам вистачає.

Свекруха вийшла з квартири й одразу набрала сина.

– Артеме, що ти наробив! Ну гаразд, захопився, гаразд, одружився, але дитина! Від кого! Ти міг би знайти жінку свого рівня, – зірвалася нарешті Ганна Вікторівна.

– Яка б тебе надихала, а не тягнула вниз! Яка була б освіченою, а ця! Що вона дасть дитині? Як вона її виховає? Чому навчить?

– Ти ж чуєш, як вона розмовляє. Дівка безграмотна! Живе більше як рік у Києві, а так і не перевчилася. Сором-то який! Артеме, ти повинен…

– Мамо, годі! Ліда – моя дружина. Вона найкраща! І дитині зможе дати набагато більше будь-якої розпещеної киянки.

– І мова її мені миліша за будь-яку правильну українську. Я її кохаю. І прошу тебе: більше ніколи не порушуй цю тему! Ніколи! Чуєш?

Ганна Вікторівна поїхала, ридаючи у таксі. Вона втратила сина. Вона була в цьому впевнена.

Минув рік. На світ з’явилася дівчинка, маленька Ксюша. Ганна Вікторівна бачила її лише на фотографіях, які Артем зрідка надсилав у месенджері. Гордість не дозволяла їй зробити перший крок.

Вона жила у своїй тихій, чистій квартирі, ходила на роботу в архів. Самотність стала її постійним супутником.

І ось одного разу, повертаючись з крамниці, вона послизнулася на слизькому ґанку свого під’їзду і впала. Різкий біль у нозі пронизав все тіло.

Вона не могла підвестися. Перехожі допомогли, викликали швидку. Діагноз – складний перелом кісточки. Гіпс, милиці та повна безпорадність.

Перші дні у лікарні були пеклом. Артем приїхав на п’ятнадцять хвилин, метушливо залишив пакет із фруктами та помчав на якусь важливу конференцію.

Він дзвонив щодня, питав про самопочуття, іноді в слухавці було чути крики дитини та втомлений голос Ліди. Ганні Вікторівні було самотньо. Світ, яким вона так пишалася, – її самостійність, її незалежність – звалився відразу.

Якось уранці, дивлячись на те, як за вікном тане сніг, вона подумала, що це тане її життя. Безглузде та порожнє. Раптом двері в палату рипнули.

– Ганно Вікторівно? Можна до вас?

На порозі стояла Ліда. В одній руці вона тримала велику сумку-термос, в іншій – пакет із якимись речами. Обличчя її почервоніло від морозу, на віях танули сніжинки.

– Лідо… – прошепотіла Ганна Вікторівна, не вірячи своїм очам.

– Здрастуйте! Артем у відрядження поїхав на два тижні, а вас одну залишати не можна. Я маму викликала, щоб із Ксюшею посиділа. Так що тепер я щодня приходитиму.

Вона поставила пакет на стіл, дістала звідти каструльку.

– Це вам курячий бульйон на сільському півнику. Він сил надає. І пиріжків з вишнею принесла, Артем сказав, що ви їх любите.

Ганна Вікторівна мовчки дивилася, як ця «селючка», ця «безграмотна дівка», клопочеться навколо неї, поправляє подушку, наливає в кухоль запашний бульйон.

– Навіщо? – тихо спитала вона. – Навіщо ти це робиш? Після всього, що я…

Ліда обернулася. В її очах не було ні образи, ні докору. Тільки тиха, спокійна мудрість.

– А що ви такого зробили? – здивувалася вона. – Побурчали трохи. Ви ж мати Тьоми… Артема. А він мені – найрідніша людина на світі. Виходить, і ви мені рідна. Кожен має свої недоліки, – сказала Ліда і посміхнулася.

Вона піднесла кухоль до губ Ганни Вікторівни. Та зробила ковток. Гарячий, наваристий, бульйон розлився по тілу життєдайним теплом. Теплом, якого їй так не вистачало всі ці довгі місяці.

– Дякую, – змогла вимовити вона, і очі її сповнилися сльозами.

– Та що ви, годі, – відмахнулась Ліда і почала розкладати речі на тумбочці. – Ой, дивіться, у вас тут простирадло збилося. Зараз я його виправлю. А якщо вам щось потрібне, ви кажіть, я все зроблю, або завтра принесу.

Невістка спритно, сильними руками, смикнула простирадло. І Ганна Вікторівна, затятий філолог, уперше не помітила, що вона, та як казала, помітила лише турботу в цих дівочих руках.

І жінка відчула, як крижана брила, що давила на серці весь цей час, почала повільно танути. Так само як сніг за лікарняним вікном.

Танути, поступаючись місцем чомусь новому, тендітному і неймовірно важливому, – вдячності, повазі, і, можливо, першим зародкам любові. Як кажуть, – стукайте і вам відчинять…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.