Чахну від того, що від мене мій чоловік відвернувся. Що він не захоплюється мною, і я йому просто вже набридла

Із чоловіком познайомилася, бувши студенткою. Я його зустріла, і одразу йому сподобалася. А він, попри свою красу, здався мені розпещеним. Проте потім відкрив душу і здався мені просто гарною людиною. А мені хотілося такого хлопця.

Ми при цьому дуже різні у вихованні, мене виростили працьовитою та відповідальною, а його розпещеним і ледарем. Але при цьому він завжди відрізнявся людською відданістю та порядністю.

Зійшлися ми дуже швидко. І стали ділити все, і добре, і погане, на двох. Разом навчалися, будували кар’єри, залишалися на вулиці, ділили останні гроші та хліб, грубо кажучи. Разом зростали і переживали труднощі, не заздрившись, і підтримуючи одне одного.

Сварок було багато, навіть дуже багато. Ми обидва вибухові за характером. Але як би багато не сварилися, я завжди відчувала якусь душевну близькість та зв’язок.

Минуло 11 років. Роки зо три тому все почало змінюватися, і в гірший бік. Зв’язок духовний зник. Тепер я ні в чому не впевнена. Я відчуваю, що задихаюсь у цих стосунках. Чахну від того, що від мене мій чоловік відвернувся.

Що він не захоплюється мною, і я йому просто вже набридла. Ми не можемо поговорити відкрито. Він зводить все до моєї поганої поведінки.

Ми не зраджували один одного, але дуже віддалилися. Так і я не подарунок. Але він не кращий за мене. Ми багато зробили одне для одного, але зараз пливемо все далі і далі. А пов’язує нас наш син, якому майже два роки.

І ось я метаюсь між лицемірством і надією, між своєю злістю на себе і на нього, та відчаєм. Я не жалкую про витрачені роки. Вони не витрачені. Я жалкую, що вже три роки я просто додаток до свого сина. Характери були у нас такі завжди, тільки я завжди була коханою дружиною, з якою треба зважати.

Можливо, складно оцінити із боку. Все у листі не описати. Але ми пройшли пліч-о-пліч усе те погане, на що інші не здатні. А зараз усе не так. Я для нього вже не така, і все в мені не так. Не знаю, що робити. І сина шкода, і одній буде важко.

Робота є, де жити є, а простого жіночого щастя немає. Стали чужими. Прикладів наводжу мало, тому що за негативом ми вклали однаково. А все кудись пішло.

Кохання в нього до мене скінчилося. І відпустити не шкода, і про роки не жалкую, а просто за себе прикро. Думала на все життя наше щастя, а зараз почуваюся вічно незадоволеною. А незадоволена, бо не потрібна, і ким би не намагалася бути, тільки гірше.

Раніше я ніким не вдавала. Ми просто жили, і були друзями. А зараз дві чужі людини під одним дахом. З нашим улюбленим сином. Як бути? Хто переживав таку історію? Як Ви вирішили ситуацію?

Дуже прошу не ображати. Пишу не від жиру, а тому що погано. Дякую за розуміння.