Через кілька років коли я змужнів, вирішив, що в мене з’явиться шанс звернути на себе увагу Олени. Я був в неї закоханий всі шкільні роки, мені навіть здавалося, що я її кохаю все своє життя

Його серце розірвалося, коли він побачив її знову. Забув, забув, я ж її забув – крутилося у нього в голові. Але обдурити душу і бажання неможливо.

Його стара пристрасть розгорілася з більшою силою, заповітна мрія нагадала про себе, накриваючи божевільною хвилею. Крок вперед, крок назад – але втекти вже неможливо. Він підійде до неї, скаже: «Привіт!»

Вони не бачилися цілих три роки, згадає вона його – того хлопчика, скромного, несмілого, закоханого в неї по вуха, шкільні роки якого вона прекрасно знає. Тепер він змужнів, у нього інші погляди, він став набагато рішучіше. Чи є у нього шанс?

Вона не одна. Вона в компанії своїх друзів. Підійти другу, подивитися її в очі і побачити в них той ніжний, той справжній погляд. Нехай дивиться здивовано, не розуміючи – а раптом згадає.

Або покликати друзів, і сказавши: «Здрастуй Олена, впізнаєш свого колишнього однокласника», відвести її на танець. Як вчинити? Ні, підійду один, нехай буде в гіпотезі.

– Дозвольте запросити вас на танець, прекрасна діва ?!

Вона здивована, що зараз бачить в мені, кого? Впізнала чи ні?

– Із задоволенням.

Ні, не впізнала. Вона поруч, як давно ми не були так близькі. Я тримаю її руку, її долоню, дотик її руки, цей ніжний дотик, я ніколи не забував.

Супроводжуючи її на танцювальний майданчик, я не міг відвести очей від її обличчя – такого рідного, близького. Вона не розуміла мого мовчання, моїх очей, які буквально пожирали її. А я не міг надивитися, хотів вловити будь-яку зміна в її образі, будь-яку дрібницю. Вона стала ще красивіше, ще жіночніше. Боже як вона прекрасна.

– Ви завжди такий мовчазний?

Їй набридло мовчання, а я не міг зрозуміти, невже я так змінився.

– Ні просто ваша краса, так засліпила мене, що я напевно втратив дар мови.

– Дивно я не алмаз, що б зліпити очі.

– Ви не маєте рації, ви діамант, який треба берегти, і який не можна залишати без уваги.

Вона злегка посміхнулася, потім подивилася підозріло, але нічого не відповіла. А я тільки й чекав її сонячну посмішку, яка як сонячний зайчик завжди заражала мене радістю, це гріло мені душу. Ми продовжували танцювати, все в тому ж безглуздому мовчанні, приємному для мене і незрозумілим для неї.

– Ви тут вперше?

Так, друзі покликали мене, обіцяючи чудово провести час. І вони мали рацію тут дуже добре.

Раптом у мене вирвалося, частина того, що я давно хотів їй сказати.

– Ваші очі такі гарні, світлі і повні життя. Навіть не знаю, чи може простий смертний мати такі очі.

– А хто ж я, по-вашому?

– Богиня!

Вона трохи зніяковіла, і ми знову занурилися в повне мовчання. Але ось музика зупинилася, і здавалося моє серце теж.

– Ну мені пора, спасибі за приємний танець. Так до речі ти навіть не хочеш дізнатися, як мене звуть ?!

– Я знаю твоє ім’я Олена, я завжди його знав і ніколи не забуду.

Вона пильно глянула на мене, наче щось роздивляючись в моїх очах. І я думав, що ось зараз вона впізнає мене, саме зараз. Але цього не сталося.

– Пока, – сказала вона, йдучи до своїх друзів. А я так і залишився дивитися їй у слід. У серці було дуже боляче, а в голові крутилася гірка думка: «Вона не впізнала мене. Вона забула мене ».