– Чого стоїш? Он ще фрукти залишилися, складай у пакет

– Житимемо ми у моїх батьків. Винаймати житло дорого. Просто гроші на вітер викидати.

Вірі не дуже хотілося жити під одним дахом із родичами майбутнього чоловіка. Але у його словах була частка правди. Винаймати квартиру справді дорого.

– Весілля зіграємо чисто у сімейному колі. Тільки найближчі, – продовжував Андрій, спостерігаючи мовчазну згоду майбутньої дружини.

Коли мова зайшла про весілля, Віра раптом не промовчала.

– Але я хотіла запросити дівчат із роботи. І Наталю. Ми з нею зі школи дружимо.

– Це зовсім ні до чого, зайві люди за столом зайві витрати, – заперечив Андрій.

– Андрію, але це моє весілля! Хочу, щоб подруги теж на ньому були, пораділи за мене, – не хотіла поступатися Віра.

– Можуть і так порадіти. Необов’язково всіх годувати з цієї нагоди, – стояв на своєму чоловік.

Наречений явно не збирався поступатися їй. Нахмурив брови та сердито замовк.

Віра засмутилася, але виду не показала.

– Можна, хоч Наталку покличу? Вона моя найкраща подруга! – майже зі сльозами на очах, попросила Віра.

– Добре, клич, якщо вже так хочеш, – поступився Андрій.

Цього разу сварки вдалося уникнути.

Наступного тижня Віра вирушила магазинами у пошуках весільного вбрання. Їй хотілося бути найкрасивішою у день урочистостей. На плаття вона заздалегідь відклала певну суму.

Прийшовши в салон, неприємно здивувалася – сукня, яку придивилася до цього, коштувала тепер дорожче.

– Зателефоную до Андрія, попрошу трохи додати, – подумала дівчина.

– Хочеш, щоб я заплатив за твоє вбрання? І куди воно потім згодиться? Одягнеш один раз, і буде в шафі припадати пилом. Такі витрати вважаю необдуманими та порожніми. У тебе ж є сукні та костюми. Можна щось із них підібрати, – раптом, вигукнув Андрій.

– Але ж це весільна сукня! Нічого схожого в моєму гардеробі немає, – Вірі було неприємно виправдовуватися.

Вона й раніше помічала в Андрії надмірну скупість. Але наївно передбачала, що той вирішив відкладати гроші на весілля. Тому й береже кожну копійку.

– На всякі нісенітниці грошей не дам! – сказав, останнє слово, наречений.

Віра вибігла із салону та поїхала до подруги.

– Він справді такий жадібний, – розплакалася дівчина від образи, щойно переступила поріг квартири Наталки.

– Намагаюся згадати, що дарував мені, доки зустрічалися. І знаєш, що? А нічого! Один раз торт приніс вафельний, і то сам його весь і з’їв.

– Може, тобі не варто поспішати та не виходити за нього заміж? – обережно спитала Наталка. – Якщо зараз так поводиться, потім буде тільки гірше.

– Але як я скажу про це батькам? Вони так раділи, коли Андрій зробив мені пропозицію! До того ж не забувай, мені вже скоро тридцять. Якщо зараз заміж не вийду, то коли? – сумно промовила Віра.

– Ну добре, дивися сама. А з вбранням спробую допомогти. Я зараз, – і Наталка вийшла з кімнати.

Подруга повернулася, несучи в руках біле мереживну сукню.

– Ой, Наталю, це ж твоя! Ти в ній заміж виходила, – усміхнулася Віра, витираючи сльозинки.

– Була моя, стала твоя. Приміряй, у нас з тобою однаковий розмір, – сказала Наталка, простягаючи сукню Вірі.

…Весілля пройшло, як належить. Орендували недороге кафе. Після розпису всі вирушили святкувати. Наречена та наречений виглядали цілком щасливими.

Гості від душі вітали та вручали конверти з грошима. Усі конверти Андрій акуратно складав у кишеню свого піджака.

– Яка різниця, хто триматиме гроші? Адже ми тепер сім’я, – подумала Віра, намагаючись відігнати неприязнь до чоловіка, який уважно розглядав кожен конверт.

– Хоче знати, хто скільки подарував, – думала Віра.

Запрошених було небагато. Усі швидко почали розходитися.

Андрій заметушився. Став збирати зі столів тарілки із закусками. Розкладав їжу в заздалегідь приготовлені пакетики. Склав навіть нарізані шматочки хліба.

– Три дні можна нічого не готувати. Оце економія! – радів він, не помічаючи здивованого погляду молодої дружини.

– Чого стоїш? Он ще фрукти залишилися, складай у пакет, – сказав Андрій дружині.

Віра тихо вийшла із зали.

На парковці стояли машини, в які сідали гості та від’їжджали. Вона знайшла батьків, які сідали в їхню стару машину.

– Я з вами, – сказала Віра, відчиняючи задні дверцята.

– Що ж, поїхали, – батько вже сів за кермо і пильно подивився на дочку в дзеркало заднього виду.

Віра зрозуміла, що він теж бачив негарну поведінку Андрія у кафе. Тому так швидко і їде.

– Додому? – просто спитав батько.

– Так.

Віра була вдячна, що ніхто не став ставити їй зайвих запитань. І так все було зрозуміло…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?