– Чого встав? – роздратовано кинув дядько Вітя. – Візьми палицю, прожени! – Тільки спробуйте його торкнутися! – різко випалив він, затуляючи собаку. – Він нікому нічого поганого не робить! – Бач, – здивувався дядько Вітя. – Захисник знайшовся. – І захищатиму!

Микиті було чотирнадцять і весь світ був проти нього. Точніше, не хотів його розуміти.

– Знову цей хуліган! – бурмотіла тітка Клавдія з третього під’їзду, поспішно переходячи на другий бік двору. – Одна мати виховує. Ось і результат!

А Микита йшов повз, сунувши руки в кишені подертих джинсів, і вдавав, що не чує. Хоча чув.
Мати працювала – знову допізна. На кухонному столі записка:

– Котлети у холодильнику, розігрій, – і тиша. Завжди тиша.

Ось і зараз йшов він зі школи, де вчителі вкотре проводили бесіду з приводу його поведінки. Наче він не розумів, що став для всіх проблемою. Розумів. Що з того?

– Гей, хлопче! – гукнув його дядько Вітя, сусід з першого поверху. – Бачиш ту шавку кульгаву? Треба б її прогнати, бо заразу розносити буде.

Микита зупинився. Придивився.

Біля сміттєвих баків справді лежав собака. Не цуценя – дорослий пес, рудий із білими плямами. Лежав нерухомо, тільки очі стежили за людьми. Розумні такі очі. І сумні.

– Та виженіть її хтось! – підтакувала тітка Клава. – Хвора, мабуть!

Микита підійшов ближче. Пес не ворухнувся, лише слабко вильнув хвостом. На задній лапі – рвана рана, запеклася кров.

– Чого встав? – роздратовано кинув дядько Вітя. – Візьми палицю, прожени!

І тоді щось усередині Микити зірвалося.

– Тільки спробуйте його торкнутися! – різко випалив він, затуляючи собаку. – Він нікому нічого поганого не робить!

– Бач, – здивувався дядько Вітя. – Захисник знайшовся.

– І захищатиму! – Микита сів поруч із псом, обережно простяг руку. Той обнюхав пальці й тихенько лизнув долоню.

Щось тепле розлилося в грудях хлопчика. Вперше за довгий час хтось поставився до нього по-доброму.

– Ходімо, – прошепотів він псові. – Ходімо зі мною.

Вдома Микита влаштував йому лежанку зі старих курток у кутку своєї кімнати. Мати на роботі до вечора – значить, ніхто не лаятиметься і не виганятиме “заразу”.

Рана на лапі мала поганий вигляд. Микита заліз в інтернет, знайшов статті про надання першої допомоги тваринам. Читав, морщачись від медичних термінів, але вперто запам’ятовував кожне слово.

– Треба промити перекисом, – бурмотів він, риючись у домашній аптечці. – Потім йодом обробити краї. Тільки обережно, щоб не боляче було.

Пес лежав спокійно, довірливо підставляв поранену лапу. Дивився на Микиту вдячно – так, як на нього давно ніхто не дивився.

– Як тебе звати? – Микита акуратно бинтував лапу. – Рудий ти. Рудим, чи що, назвати?

Пес тихенько гавкнув – наче погодився.

Увечері прийшла мати. Микита приготувався до скандалу, але вона мовчки оглянула Рудого, помацала бинт на лапі.

– Сам перев’язував? – тихо спитала вона.

– Сам. В інтернеті знайшов, як правильно.

– Годувати чим будеш?

– Придумаю щось. Може, десь підроблю.

Мати довго дивилася на сина. Потім – на собаку, який довірливо лизав їй руку.

– Завтра до ветеринара поведемо, – вирішила вона. – Хай подивиться, що з лапою. А ім’я вже вигадав?

– Рудий, – відповів Микита.

Вперше за довгі місяці між ними не було стіни нерозуміння.

Вранці Микита встав на годину раніше, ніж зазвичай. Рудий намагався підвестися, скиглячи від болю.

– Лежи-лежи, – заспокоїв його хлопчик. – Зараз водички принесу, поїсти дам.

Вдома ніякого собачого корму не було. Довелося віддати останню котлету, розмочити у молоці хліб. Рижик їв жадібно, але акуратно, облизуючи кожну крихту.

У школі Микита вперше за довгий час не огризався з вчителями. Думав лише про одне – як там Рудий? Чи не боляче йому? Чи не нудьгує?

– Сьогодні ти якийсь не такий, – здивувалася класна керівниця.

Микита лише знизав плечима. Розказувати не хотілося – засміють.

Після школи мчав додому, ігноруючи незадоволені погляди сусідів. Рудий зустрів його радісним вереском – уже міг стояти на трьох лапах.

– Ну що, друже, хочеш на вулицю? – Микита зробив із мотузки повідець. – Тільки обережно, лапу бережи.

На подвір’ї творилося щось неймовірне. Тітка Клава, побачивши їх, мало не подавилася насінням:

– То він же його додому потяг! Микито! Ти зовсім збожеволів?!

– А що таке? – спокійно відповів хлопчик. – Лікую його. Скоро видужає.

– Лікуєш?! – Підступилася сусідка. – А де гроші на ліки береш? У матері крадеш?

Микита стиснув кулаки, але стримався. Рудий притулився до його ноги – наче відчував напругу.

– Не краду. Свої гроші витрачаю. На сніданках збирав, – тихо сказав він.

Дядько Вітя похитав головою:

– Хлопче, та ти розумієш, що взявся за живу душу? Це ж не іграшка. Його годувати треба, лікувати, гуляти з ним!

Кожен день тепер починався з прогулянки. Рудий швидко одужував, уже міг бігати, хоча злегка накульгував. Микита вчив його командам – терпляче, годинами.

– Сидіти! Молодець! Дай лапу! Ось так!

Сусіди спостерігали здалеку. Хтось хитав головою, хтось усміхався. А Микита не помічав нічого, окрім відданих очей Рудого.

Він змінився. Не одразу – поступово. Припинив грубити, почав прибиратися вдома, навіть оцінки підтяглися. У нього виникла мета. І це був лише початок.

Через три тижні сталося те, чого Микита найбільше боявся. Він йшов з Рудим з вечірньої прогулянки, коли з-за гаражів вискочила зграя дворняг.

П’ять чи шість псів – злих, голодних, з очима, що горять у темряві. Ватажок, здоровенний чорний пес, вишкірився і пішов уперед.

Рудий інстинктивно позадкував за спину Микити. Лапа ще боліла, бігати до ладу не міг. А ці чули слабкість.

– Назад! – крикнув Микита, розмахуючи повідцем. – Ходімо звідси!

Але зграя не відступала, оточувала. Чорний ватажок гарчав все голосніше, готуючись напасти.

– Микито! – звідкись зверху долинув жіночий крик. – Біжи! Кинь собаку та біжи!

Це була тітка Клава, що висунулась із вікна. За нею майоріли ще кілька сусідів.

– Хлопчику, не геройствуй! – кричав дядько Вітя. – Він же кульгавий, все одно не втече!

Микита озирнувся на Рудого. Той тремтів, але не тікав. Притискався до ноги господаря, готовий поділити будь-яку долю.

Чорний пес стрибнув першим. Микита інстинктивно закрився руками, але удар припав у плече. Гострі ікла прокусили куртку, дісталися шкіри.

А Рудий, попри хвору лапу, попри страх, кинувся захищати господаря. Вчепився зубами в ногу ватажка, повис на ній усім тілом.

Почалося звалище. Микита відбивався ногами, руками, намагався прикрити Рудого від іклів. Отримував укуси, подряпини, але не відступав ні на крок.

– Господи, що ж це робиться! – голосила зверху тітка Клава. – Вітю, ну зроби щось!

Дядько Вітя спускався сходами, хапав палицю, арматуру – що трапилося під руку. Але було далеко, а все швидко розгорталося.

– Тримайся, хлопче! – кричав він. – Зараз допоможу!

Микита вже падав під натиском зграї, коли почув знайомий голос:

– Ану геть, тварюки!

То була мати. Вона вискочила з під’їзду з відром води й вилила на псів. Зграя відстрибнула, огризаючись.

– Вітю, допомагай! – гукнула вона.

Дядько Вітя підбіг з палицею, ще кілька сусідів спустилися з верхніх поверхів. Дворняги, зрозумівши, що сили нерівні, кинулися врозтіч.

Микита лежав на асфальті, притискаючи до себе Рудого. Обидва були в подряпинах, обидва тремтіли. Але живі. Цілі.

– Синку, – мати присіла поряд, обережно оглядала подряпини. – Як же ти налякав мене?

– Я не міг його покинути, мамо, – прошепотів Микита. – Розумієш? Не міг.

– Розумію, – тихо відповіла вона.

Тітка Клава спустилася на подвір’я, підійшла ближче. Дивилася на Микиту дивно – наче бачила вперше.

– Хлопче, – розгублено промовила вона. – Тебе ж могли загризти. Через якогось собаку.

– Він не “за собаку”, – несподівано втрутився дядько Вітя. – Він за друга. Розумієте різницю, Клавдіє Степанівно?

Сусідка мовчки кивнула. По її щоках текли сльози.

– Ходімо додому, – сказала мати. – Рани треба обробити. І Рудого також.

Микита насилу підвівся, взяв пса на руки. Рудий тихенько скиглив, але хвіст ледве ворушився – радів, що господар поряд.

– Стривай, – зупинив їх дядько Вітя. – Завтра поїдете до ветеринара?

– Поїдемо.

– Я відвезу. На машині. І за лікування заплачу – пес геройський виявився.

Микита здивовано глянув на сусіда.

– Дякую, дядьку Віть. Але я сам.

– Не сперечайся. Заробиш – потім віддаси. А поки що… – чоловік поплескав хлопця по плечу. – Поки пишаємось тобою. Правда?

Сусіди мовчки кивали.

Минув місяць. Звичайний жовтневий вечір, а Микита повертався з ветеринарної клініки, де тепер допомагав волонтерам у вихідні. Рудий трусив поруч – лапа зажила, кульгавість майже пройшла.

– Микито! – гукнула його тітка Клава. – Стривай!

Хлопчик зупинився, готуючись до чергової нотації. Але сусідка простягла йому торбу з кормом.

– Це Рудому, – зніяковіло промовила вона. – Гарний корм. Ти так про нього дбаєш.

– Дякую, тітко Клавдіє, – щиро відповів Микита. – Але ж у нас є корм. Я тепер підробляю у клініці, лікар Ганна Петрівна платить.

– Все одно бери. На майбутнє знадобиться.

Вдома мати готувала вечерю. Побачивши сина, посміхнулася:

– Як справи у клініці? Ганна Петрівна задоволена тобою?

– Каже, що у мене руки правильні. І терпіння є. – Микита погладив Рудого по голові. – Може, ветеринаром стану. Серйозно думаю.

– А навчання як?

– Нормально. Навіть Петрович із фізики хвалить. Каже, став уважним.

Мати кивнула. За цей місяць син змінився до невпізнання. Не грубив, допомагав по хаті, навіть із сусідами вітався. А головне – з’явилася мета. Мрія.

– Знаєш, – сказала вона, – завтра Вітя прийде. Хоче запропонувати тобі ще один підробіток. У його знайомого розплідник, потрібний помічник.

Микита засяяв:

– Правда? А Рудого можна з собою брати?

– Думаю, так. Він же тепер майже службовий пес.

Увечері Микита сидів у дворі з Рудим. Тренували нову команду – “охороняти”. Пес старанно виконував вправи, поглядаючи на господаря відданими очима.

Дядько Вітя підійшов, сів поруч на лавку.

– А завтра точно в розплідник поїдеш?

– Поїду. З Рудим.

– Тоді раніше лягай. День буде важким.

Коли дядько Вітя пішов, Микита ще трохи посидів у дворі. Рудий поклав морду на коліна господаря, й задоволено зітхнув.

Вони знайшли одне одного. І більше ніколи не будуть самотніми.

Ось так в житті буває! Друзі наші чотирилапі не тільки око милують, а й душу лікують…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставите вподобайки!