Чоловік для своєї родини просто гаманець на ніжках. Жодної підтримки, тільки просять грошей постійно. Один він нічого не помічає

Чоловік ніяк не може зрозуміти, що його сім’я – це я і наша дитина, а для решти своєї рідні він не частина сім’ї, а звичайний банкомат.

Я це ставлення до чоловіка помітила відразу, як він мене познайомив з рідними. На мене стали дивитися косо і не соромилися в очі говорити гидоти, бо я тепер теж претендую на зарплату чоловіка.

Будь-яка сімейна зустріч починається та закінчується вимогою грошей. Точніше, починається вона з ниття, як їм погано, як важко живеться, а вже наприкінці всі починають вимагати грошей.

Мамі треба на лікування, батькові машину відремонтувати, братові допомогти з кредитом, тітці на дачу нову теплицю, і всі починають одразу “дай, дай, дай”.

Ніхто не цікавиться як справи у чоловіка, які у нього проблеми, що зі здоров’ям. Ні, навіщо? Коли він їх зібрав, щоб відзначити своє підвищення, то перше, про що рідня запитала, на скільки його зарплата збільшиться.

А після того, як він їм відповів, сім’я притихла і почала думати, що ще вони тепер можуть собі дозволити у нього випросити. Він же добрий, він дасть.

Дарують йому вічно якусь нісенітницю. Свекруха на всі свята шкарпетки, які один раз одяг і викинув, і якийсь дешевий гель для душу. Це від них із чоловіком зазвичай, а брат із сестрою йому взагалі нічого не дарують.

Не пригадаю жодного подарунка, який перевищував би за вартістю пʼятсот гривень. Жодного за вісім років. Адже вони не бідують.

Не пияки, усі працюють, свекор ще й пенсію отримує. Але щотижня дзвонить чоловікові хтось із рідні та ставить перед фактом, що їм щось потрібно.

Не просять “а міг би ти позичити”, ні, просто ставлять перед фактом – треба огорожу на дачі поправити, дай десять тисяч гривень. Не в борг, а просто так – дай.

Я була у відпустці у батьків, вони в іншому місті живуть, а чоловік захворів. Прийшов з роботи та зліг із температурою. Температура висока, слабкість у всьому тілі, а вдома ні їжі, ні ліків.

Ніхто з його рідні не приїхав, не привіз їжі, не купив ліків, всі різко виявилися зайнятими. Навіть не дзвонили тиждень, щоб дізнатися, як там людина.

Мені довелося кидати все, міняти квитки та їхати додому, щоб чоловік там не загнувся. Приїхала зла на його рідню, а чоловік ще виправдовувати їх примудрявся.

– Вони просто не хочуть захворіти, правильно роблять, що не приїжджають.

Мабуть, захворіти вони могли ще й телефоном, раз не дзвонили. Але на це чоловік відповів, що у них могли бути свої справи, або його не хотіли зайвий раз турбувати.

Я вже зневірилася пояснити чоловікові, що його рідним начхати на нього, на мене, на нашу дитину. З ним спілкуються, поки він може їм щось дати, а як перестане спонсорувати їх, так і забудуть про нього.

Чоловік у це не вірить, каже, я фарби згущую. Мені здається, якщо йому сядуть і почнуть гадити прямо на голову, то він і тут скаже, що я згущаю фарби. Мені не шкода грошей, які він витрачає на рідню, нам вистачає навіть зараз, коли я в декреті.

Мені просто хочеться, щоб у чоловіка вже відкрилися нарешті очі. Я не розумію, що повинно статися, щоб він це зрозумів?