– Ти навіщо матір грабуєш, іроде?! Ти навіщо в мене полуницю крадеш? Син називається! Власну матір обчистив! – Мамо, та тихо ти, не кричи на все село! – у паніці шепотів Ігор, підводячись із землі і обтрушуючи штани

Таїсія Іванівна вискочила на ґанок в одних домашніх капцях і ледь не випустила пластмасовий тазик. Її знаменита на все селище грядка елітної сортової полуниці «Вікторія-Преміум» виглядала підозріло зеленою.

Ще вчора ввечері між темно-зеленим листям горіли сотні червоних, соковитих, завбільшки з кулак ягід, а сьогодні на кущах не залишилося жодної червоної полунички. Все було обібрано вщент, та так акуратно, що навіть листочки не прим’яті.

– Пограбували! – заверещала Таїсія Іванівна на всю вулицю, хапаючись за серце. – Люди добрі, грабують серед білого дня! Тобто, серед ночі! Семенівно, біжи сюди!

З-за паркану миттєво виринуло здивоване обличчя сусідки:

– Що сталося, Таю? Чого кричиш на всю округу?

–  Полуницю мою, ягідку елітну, обібрали! – схлипнула літня жінка, показуючи тремтячою рукою на порожні грядки.

– Три роки я ці кущі розводила, поливала добривами, з розплідника за шалені гроші виписувала! Вся стигла ягідка пішла! Кілограм двадцять, не менше!

–  Ой, господи! – ахнула Семенівна. – Це ж бандити якісь! Налагоджений бізнес! Нині сортова полуниця на міському ринку по чотириста гривень за кілограм іде! Дзвони синові, Таю, нехай дільничного викликає!

За пів години біля воріт загальмували старенькі «Жигулі» її сина Ігоря. Чоловік вискочив з машини, підбіг до матері і дбайливо обійняв її за плечі.

– Мамо, ти чого в сльозах? Що сталося? Мені Семенівна зателефонувала, каже, тобі погано!

– Ігорку, ягоду мою вкрали! – ридала Таїсія Іванівна, уткнувшись носом у його куртку. – Всю до єдиної! Хтось уночі пробрався і вичистив грядку!

– Та ти що!? – ахнув Ігор, переводячи шокований погляд на порожні кущі. – От негідники! Це ж треба такими нахабами бути! Ти викликала поліцію?

– Не стала я поки що… Що наш дільничний Пашка зробить? Скаже: «Немає доказів, Таїсія Іванівно, шукати голку в копиці сіна не буду».

– Ех, мамо, казав же я тобі, треба огорожу високу ставити і собаку заводити, – зітхнув син, погладивши матір по голові. – Ти головне не хвилюйся так, здоров’я дорожче. Ну її, цю полуницю!

– Як це “ну її”?! – обурилася мати. – Я з цієї полуниці хотіла тобі на ремонт машини відкласти! Ти ж завжди без грошей сидиш!

– Мамо, я дорослий мужик, сам зароблю! Не треба мені допомагати. Давай краще я тобі заварю чаю, заспокойся.

Наступного дня до хвіртки Таїсії Іванівни підійшла листоноша Люба з пухкою сумкою на плечі.

– Таїсіє Іванівно, я вам пенсію принесла! І відомості на підпис.

– Ой, Любо, та рано щось, – здивувалася бабуся, виходячи на ґанок.

– То вам тут надбавка прийшла! – усміхнулася листоноша, відраховуючи новенькі хрусткі купюри. – Спеціальна державна програма індексації для заслужених ветеранів праці сільського господарства. Вісім тисяч гривень додали!

– Вісім тисяч? – у Таїсії Іванівни перехопило подих. – Любочко, ти нічого не плутаєш? Звідки держава має такі гроші на звичайну пенсіонерку?

– Все точно, Таїсіє Іванівно! У відомості чітко написано: «Компенсаційна виплата за особливий внесок у аграрний сектор». Ваша пенсія пять шістсот, плюс надбавка – тримайте, рівно тринадцять тисяч шістсот на руки!

Бабуся весь день ходила сама не своя від щастя. Коли ввечері приїхав Ігор, вона насамперед похвалилася йому новенькими купюрами.

– Дивись, Ігорьку! Казала я тобі, що чесну працю завжди оцінить держава! Ось пенсію індексували! На вісім тисяч одразу!

– Ух ти, нічого собі! – щиро захопився син. – Ось бачиш, мамо, а ти переживала через полуницю. Бог одне забирає, а інше дає! Давай я ці гроші в банк відвезу, на твій рахунок покладу?

– Ну, ні! – відрізала Таїсія Іванівна. – Я їх собі під матрац покладу. А на полуницю я тепер полювання відкрию. За два тижні якраз друга хвиля встигне. Я цього злодюгу на місці злочину спіймаю!

Через два тижні на грядках знову зачервоніли великі соковиті ягоди. Таїсія Іванівна підготувалася ґрунтовно: одягла теплу куртку, взяла важку дерев’яну качалку та великий світлодіодний ліхтар.

Близько півночі вона причаїлася в альтанці за кущами жимолості, вирішивши сидіти до самого світанку.

Час тягнувся повільно. Близько третьої години ночі з боку городу пролунав легкий шерех. Хтось обережно відсунув дошку в старому штахетнику і тихо прошмигнув до полуничних грядок.

У темряві блиснув тьмяний промінчик налобного ліхтарика. Невідомий спритно опустився на коліна, витяг з рюкзака пластикові лотки з м’якими поролоновими прокладками і почав з неймовірною швидкістю та акуратністю зрізати ягідки разом із плодоніжками.

– Попався, іроде! – закричала Таїсія Іванівна, вибігаючи з альтанки і замахуючись качалкою. – Ах ти волоцюго нічний! Я тебе зараз цією качалкою на все життя навчу чужу працю поважати!

Вона ввімкнула свій потужний ліхтар і направила яскравий промінь прямо в обличчя грабіжнику.

Чоловік від несподіванки ойкнув, втратив рівновагу і шльопнув прямо на м’яку землю. Налобний ліхтарик з’їхав набік, і в яскравому світлі Таїсія Іванівна побачила знайомий профіль.

– Ігорю?! – ахнула вона,випустивши качалку в траву. – Ти?!

– Мамо?! – заїкаючись, видихнув син, витираючи забруднене чоло. – Ти чого не спиш? Третя година ночі!

– Це ти чого не спиш? – задзвенів голос Таїсії Іванівни. – Ти навіщо матір грабуєш, іроде?! Ти навіщо в мене полуницю крадеш? Син називається! Власну матір обчистив!

– Мамо, та тихо ти, не кричи на все село! – у паніці шепотів Ігор, підводячись із землі і обтрушуючи штани. — Нічого я не краду!

– А що ти робиш? Подивися на нього – з лотками приперся, з ножицями! Першу партію теж ти зрізав?

– Я, мамо… – винувато опустив голову Ігор.

– Навіщо? Тобі важко було попросити у матері ягоди?! Та я б тобі й так всі відра віддала! Навіщо ночами через паркан лазити?

Ігор важко зітхнув, підійшов до матері і обережно взяв її за тремтячі руки.

– Мамо, та якби я попросив, ти б мені всю віддала. А гроші б за неї взяла?

– Які гроші?! З рідного сина гроші брати за полуницю? Та ти з глузду з’їхав!

– Саме так! – Вигукнув Ігор. – А ти в мене гроші так візьмеш? Я тобі минулого місяця хотів десять тисяч дати на ліки та чоботи нові, так ти влаштовувала скандал: – Я не злиденна, у мене пенсія є, не смій мені подачки сунути! У тебе своя сім’я, тобі дітей годувати треба! Пам’ятаєш?

Таїсія Іванівна завмерла, відкривши рота.

– Пам’ятаю… – прошепотіла вона.

– Твоя “Вікторія-Преміум” – це не просто полуниця, мамо, – тихо продовжував син. – Це елітний сорт! На центральному ринку в місті ресторатори та багаті дачники за нею в чергу встають!

-Я першу партію відвіз на ринок, розклав по гарних коробочках і за годину розпродав по п’ятсот гривень за кілограм! Заробив вісім тисяч гривень.

– Вісім тисяч… – перепитала вона. – Стривай… А «індексація пенсії»?!

– Та не буває ніякої індексації на вісім тисяч, мамо, – посміхнувся Ігор. – Я з Любою, листоношею домовився, дав їй двісті гривень, щоб вона тобі гроші передала під виглядом державної виплати.

-Ти ж у нас горда! Прямо від мене гроші не береш, ображаєшся. А так і тобі радість, і гроші чесно зароблені, твоєю власною працею!

Таїсія Іванівна стояла посеред городу, переводячи погляд з акуратно покладених лотків із полуницею на свого дорослого, сильного сина, у якого руки були по лікоть у землі.

– Це ж треба до такого додуматися… – прошепотіла вона, і в її очах блиснули сльози. – Вночі… Через паркан… Як розбійник із великої дороги…

– Мамо, ну ти чого, плачеш? – перелякався Ігор. – Пробач мені, я не знав, як ще тобі допомогти! Я більше не буду, слово честі!

– Недолугий ти, Ігорю, – схлипнула Таїсія Іванівна і міцно обійняла сина за шию. – Який ти в мене недолугий… І навіщо через дірку в штахетнику лізти?

– Я ж хвіртку сьогодні спеціально не замикала, злодія чекала! І навіщо вночі? Вдень треба збирати, поки сонце ягідку гріє, та вона солодкою стає!

– То ти… не гніваєшся? – промимрив син.

– Гніваюсь! За те, що ноги в росі промочив і лотки не так вкладаєш! Хвостики треба підрізати, щоб ягоду не кололи!

Літня жінка витерла сльози фартухом і підняла з землі ліхтар.

– Ану, подай мені он той лоток. Зараз разом дозбираємо, а зранку я з тобою на ринок поїду! Я цим твоїм рестораторам покажу, як справжню ягоду вибирати. І ціну до шестисот піднімемо – ця полуниця кожну гривню  коштує!

Ігор розсміявся, обійняв матір і подав їй ножиці. Нічний город осяяло тепле світло ліхтарів, і робота пішла зовсім по-іншому – суперечливо, весело і з любов’ю…

Як вам витівка сина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!