– Чоловік із воза – бабі легше! – А ви хто, баба? – розгубилася вона

– А ви знаєте, у вашого чоловіка коханка?

– А ви знаєте, що у нього є дружина? – Єхидно відповіла я.

В слухавці похлинулися. Я навіть почула, як там, на тому кінці, хтось судомно ковтає.

– Та ви що! – обурилися мені у вухо. – Це не я!

– Та й не я.

– Тоді хто? – розгублено запитала слухавка.

– Кінь у пальто, – навмисно гаркнула я і натиснула “відбій”.

Чоловіка в мене, до речі, не було. Жодного. Ні в пальті, ні в трусах, ні навіть у думках. Але настрій того вечора був такий, що хоч вовком вий. Або – розмовляти з чужою коханкою. Чому ні? Безплатний театр одного актора.

Дзвінок повторився рівно за дві години. Я саме різала курячу ніжку, дивилася безглуздий серіал і відчувала себе самотньою, як ліхтарний стовп у липневу грозу.

– Так, я знаю, коханка, – ласкаво сказала я в трубку, навіть не чекаючи на запитання.

– Як знаєте? – голос на тому кінці знову розгубився. Такий молодий, трохи на межі істерики. Років двадцять п’ять, мабуть. Фарбована білявка з манікюром. Я їх за кілометр чую.

– Яка ви нерішуча, коханко, – пожурила я її, видавлюючи кетчуп на тарілку. – Дзвоните, мучитеся. Скажіть прямо: «Я сплю з вашим чоловіком».

– А що ви робите? – зовсім розгубилася дівчина.

– Ніжку їм.

Пауза. Довга така, в’язка.

– Чию?!

– Попередньої коханки.

Короткі гудки шкрябнули по вуху, як ляпас.

Я голосно зареготала. Чесно. З’їла і ніжку, і крильце, все запила смородиновим чаєм – кислим, терпким з м’ятою. Настрій поліз угору, як тісто на дріжджах.

Цього разу коханка чекала менше. Я тільки останній ковток допила – дзвінок.

– Ви мені збрехали, – ображено заявила вона. Голос тремтів. Справжня образа, не вдавана. Навіть шкода стало трохи.

– І знову привіт, коханко.

– А чому ви не плачете? – спитала вона після паузи.

– А чому я маю плакати?

– Нормальній дружині треба плакати! – обурилася дівчина. Я почула клацання запальнички. Втягла повітря, голосно так.

– А я ненормальна дружина, – весело відповіла я. – Чоловік із воза – бабі легше.

– Баба з воза… – пробурчала вона задумливо. – Кобилі легше, чи що?

– Ну, може, ви й баба, а я жінка, – хмикнула я, вганяючи співрозмовницю в ступор.

– То ви його відпускаєте? – знову промимрила вона.

– А я його тримаю?

– Ну, не знаю.

– От і я не знаю.

– Дівчино, – голос її став злим, колючим, – не морочте мені голову! Так відпускаєте, чи ні?

Я зробила широкий жест рукою. Жаль, вона його не бачила.

– А забирайте! – Я взяла паузу. – І ще Василя, Варю, Василину та Володимира.

Тиша. Така глибока, що чути, як у неї у вухах кров шумить.

– А це хто? – здивувалася коханка.

– Двоє дітей, папуга та кіт. Вгадайте, де кіт.

Я ледве стрималася, щоб не заржати в голос.

– А… – вона затнулась. – Чому всі імена на “В”?

– А ви хочете на “А”? – не стримавшись, сказала я.

– Ну, все ж таки дивно.

– Нічого дивного. Це чоловік вибирав. Каже: у моїй хаті все на «В» буде.

– Але ж ви Наталка! – обурено випалила коханка.

І тут я мало не похлинулася. Тому що я – Олена. Цілком звичайна Олена, без чоловіка, без дітей, без папуги. З одним котом Васьком, який зараз спав на моєму халаті й навіть не підозрював, що його щойно подарували чужій тітоньці.

– Правильно, — хмикнула я. – А називав він мене, знаєте як?

– Як? – Запитала “слухавка”. Я почула, як вона загасила недопалок. Вся увага – мені.

Я судомно перебирала в думці імена на «В». Віра. Валентина. Віолетта. Владлена! Точно.

– Владлена, – майже з пафосом вигукнула я.

– А мене «воронятко», – розгублено сказала дівчина.

Ось тут я вирубилася, не змогла. Просто склалася навпіл. Кіт зістрибнув з халата, ображено нявкнув і пішов на кухню. А я сиділа на підлозі в кухні, впустивши телефон у миску з залишками кетчупу, і іржала так, що сусіди, мабуть, хрестилися.

Весь мій паршивий настрій зник. Випарувався.

Я витерла телефон серветкою, налила ще чаю і подумала:

– Господи, як добре, що я незаміжня. Що не доводиться, це все вислуховувати серйозно. Що мій єдиний чоловік – кіт Васька, і той спить з розплющеними очима і вимагає годування за розкладом.

«Коханка» розбудила мене о дванадцятій годині ночі.

Я вже спала. Згорнувшись калачиком, під старим пледом, з книжкою на животі. Дзвінок вирвав мене з якогось смутного сну про поїзд і забуту валізу.

– Знаєте, – зухвало заявила вона “з порога”. Без “алло”, без “пробачте”. – Якщо ви така неправильна дружина, то забирайте собі неправильного чоловіка. Ви чудова пара!

Я не встигла навіть рота розкрити.

– І взагалі, – голос її тремтів, але вже не від образи – від злості, – ви обоє ненормальні!

Короткі гудки.

Я подивилася на екран. Виклик тривав рівно сімнадцять секунд. За хвилину я побачила, що номер вона внесла до чорного списку. Зробила це старанно, з почуттям.

Я поклала телефон на тумбочку. Кіт Васька застрибнув назад на ліжко і тицьнув мокрим носом мені в долоню.

– Ну ось, – сказала я йому пошепки. – А кажуть, що брехухи не живуть добре.

Вранці я прокинулася від того, що хтось наполегливо довбав у домофон. Сусідка знизу, тітка Зіна, принесла пиріжки з капустою і спитала, чи не чула я вночі жіночого крику.

– Це я сміялася, – відповіла я чесно.

– Над чим?

– Над людською недолугістю, тітко Зіно.

Вона не зрозуміла. Пішла, бурчачи.

А я сіла за ноутбук і навіщось залізла в соціальні мережі. Знайшла сторінку дівчини за номером. Аватарка – руда, в окулярах, з котом на руках. Реальний кіт, не вигаданий. Підпис: «Врятую ваш шлюб, або поржу». Сто тисяч передплатників. Ах ти ж…

Я погортала її стрічку. Там були історії. Десятки. Сотні. Вона дзвонила чужим дружинам від імені коханок. Перевіряла – поведуться, чи ні? Як відреагують?

Буде істерика, сльози, биття посуду – значить шлюб дихає на ладан. А якщо дадуть відповідь, як я, з гумором, з вигадкою, з конем у пальто – значить, усе гаразд. Отже, люди вміють сміятися. Навіть над найстрашнішим.

Я хотіла образитись. Потім передумала.

Тому що так суботнього вечора я випадково врятувала чийсь шлюб. Не свій – чужий. Якоїсь жінки, яка на той момент, напевно, плакала у ванній або кидалася капцями в чоловіка.

А її чоловік, до речі, міг взагалі не мати жодної коханки. Це все гра. Провокація. Психологічний експеримент із живими людьми.

І знаєте, що?

Я підписалася на неї. Залишила коментар під першим постом: «Вороненя, ви геній. Приїжджайте на чай із пиріжками».

Вона відповіла за три хвилини.

– А ви все ж таки Наташа? Чи Олена?

– Я – Владлена, – написала я.

Поставила смайлик. І пішла годувати Василя.

Сподіваюся, та справжня дружина, яку я ніколи не побачу, сьогодні спить спокійно. Її шлюб, якщо він взагалі був, витримав перевірку. А я винесла з цієї історії одну просту річ: ніколи не розмовляй із незнайомцями телефоном.

Особливо після опівночі. Особливо, коли в тебе немає чоловіка…

На що тільки не зважуються люди, щоб привернути увагу, та підписників, – а це, по суті, шахрайство, як воно є!

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!