Чоловік наполягає на нашому переїзді до великого міста, а я не можу покинути стареньких батьків

Чоловік наполягає на нашому переїзді до великого міста, а я не можу покинути стареньких батьків. Чоловік сам давно вже поховав матір із батьком, та за його розповідями у нього й родини нормальної не було, тож йому мене не зрозуміти.

Я у батьків пізня дитина. Мама каже, що вже зневірилася, і коли сталося диво, вона не одразу повірила в нього.

Мене виховували в любові та ласці, мною займалися, приділяли час, десь навіть потурали капризам. Батькам я дуже вдячна за своє життя.

Коли я зʼявилася, мамі було сорок чотири роки, батькові сорок вісім, зараз мені тридцять, батьки вже дуже старенькі, хоч і намагаються триматися бадьоро.

Але у кожного в анамнезі є інсульт, у батька два інфаркти. Багато чого вони вже самі робити не можуть, наприклад, те саме генеральне прибирання. Їм це тяжко.

Вони не скаржаться, не вимагають допомоги, але ж я не сліпа, все бачу і розумію. Тому намагаюся їм допомагати у всьому, навіть якщо й не просять.

Рік тому я вийшла заміж. Мої батьки чоловіка прийняли дуже добре, навіть наодинці відгукуються про нього лише шанобливо, бажають нам щастя.

Я чоловіка теж люблю, навіть коли у нього проявляється його холодність або він якось невміло поводиться у сімейному конфлікті, я все одно його люблю.

Розумію, що він не мав нормального дитинства, батьки пили й він постійно ходив під загрозою дитячого будинку, куди дуже не хотів. Їм ніхто не займався. Тому роль батьків у сім’ї має досить низьку.

Через це він і не розуміє, чому я так прив’язана до своїх, так за них переживаю, постійно дзвоню, намагаюся зайвий раз допомогти. Чоловіка це часом навіть дратує.

Я пояснюю, як можу, але це треба самому відчувати, словами таке передати дуже складно. Або я недостатньо промовиста для цього.

Вже пів року в нас йде розмова, що з нашого богом забутого містечка треба кудись перебиратися. Чоловік дивиться варіанти міст, порівнює рівень зарплати та цін на ту ж оренду житла, які фахівці найбільше потрібні.

Я йому пояснила, що не готова поки що на переїзд, бо батьки вже не молоді, їм потрібна допомога, а хто, крім мене, їм може допомогти.

Чоловік начебто зрозумів, але продовжував моніторити ситуацію в інших містах. Як він говорив “на майбутнє”, щоб, коли зважимося, вже мати хоч якесь уявлення.

Але останнім часом я все частіше чую від нього, що треба переїжджати, бо тут жодних перспектив. Я з ним згодна, але батьки не поїдуть, їм вже й тяжко, і все життя тут прожили.

– І що, нам тепер сидіти в цій дірі, поки твої старі не помруть? – психує чоловік щоразу, коли я наводжу свої аргументи.

Тиждень тому чоловік поїхав підкорювати велике місто. Буркнув, що готовий чекати на мене пів року, потім подасть на розлучення. Мені наче кисень перекрили.

Батьки все розуміють, кажуть, що я мушу їхати за чоловіком, бо він має рацію і хоче як краще, а вони й удвох тут упораються, а ми їх відвідуватимемо час від часу.
– Ти молода, тобі жити треба, з чоловіком треба бути, чого в нас сидіти? – Умовляє мене мама, а в мене душа рветься.

Мені чомусь здається, що якщо я поїду від них, то зраджу. А ще дуже страшно, що вони тут помруть, а мене поряд не буде. Але й розлучатися з чоловіком я не хочу.

Це жахливий стан, як не повернися, скрізь погано. Я не розумію, що робити?