Чоловік поставив ультиматум: або я допомагаю його мамі, або припиняю переказувати гроші своєму батькові. Я обрала третій варіант…

– Ти знову переказала їм гроші! – Володя роздратовано жбурнув на стіл виписку з банку. – Регіно, ну скільки можна? Знову переказ батькам! Десять тисяч – це дуже, дуже багато!

– Батьку завтра хімієтерапію роблять, – сказала я, не відволікаючись від приготування вечері, – третій курс уже.

– А моїй матері хто допоможе? Вона що, не людина?

Ось тут я обернулася. Володя стояв червоний, як той помідор, який я купила вчора. Єдиний помідор, бо овочі з нашою нинішньою вимушеною економією були наразі розкішшю.

А річ у тому, що з недавніх пір чоловікові урізали зарплату. Бо ж криза! Він раніше заробляв тисяч на п’ять більше за мене, а зараз приносив додому справжні копійки.

Його мати Алла Сергіївна, дай боже їй здоров’я, працювала в бібліотеці й жила у власній двокімнатній квартирі, яку їй залишив чоловік. Мої батьки, тато з невиліковною хворобою легенів та мама, тулилися в однушці в сусідньому місті.

– Володю, послухай, – сказала я. – Твоя мама, слава всім богам, здорова! У неї є квартира! Вона має роботу.

– Їй шістдесят років!

– Моєму батькові п’ятдесят вісім, і він на межі життя!

Ці слова важко повисли між нами. Я сама злякалася того, що промовила це вголос. Ми ж всі вдавали, що тато просто хворіє, просто лікується, що в нього просто тимчасові труднощі. Але хоч підсвідомо і сліпо, його не обдуриш…

Володя сів на стілець, який жалібно рипнув під його вагою. Потрібно б підкрутити його, та все якось руки не доходять… як і до всього іншого в цій квартирі. Орендованій, між іншим. Ми навіть свого кута не нажили за п’ять років шлюбу.

– Мама каже, – почав він тихо, – що якщо ти даєш своїм десять тисяч, то і їй маєш давати стільки ж. Це буде справедливо.

– Ось як … Справедливо, значить, – посміхнулася я про себе.

Справедливо – це коли я встаю о п’ятій ранку, їду через все місто в офіс, де вісім годин посміхаюся клієнтам і розв’язую їхні проблеми з інтернетом.

А потім ще чотири години викладаю англійську онлайн, бо однієї моєї зарплати не вистачає навіть на оренду.

– А те, що тебе влаштовує твоя мізерна зарплата, ти сидиш на моїй шиї, це справедливо? – обурено подумала я.

І вперше за роки шлюбу я не стала мовчати.

– А можна поцікавитися, – тихо спитала я, – ти збираєшся… ну, якось сам матері допомагати?

– Пф… Я ж тобі пояснював! – роздратовано сказав чоловік. – У нас на виробництві криза! Я й так половину оренди плачу!

Я підійшла до вікна. Внизу на подвір’ї діти грали в наздоганялки, колись я теж так бігала в нашому старому дворі.

Тато працював на заводі, а мама вчителювала у школі. Нормальним було життя, поки тато не почав кашляти. Спочатку думали – застуда. Потім – бронхіт. А виявилося…

– Регіно, ти мене чуєш? – Володя встав і підійшов до мене ззаду. – Мама сказала, що якщо ти не будеш їй допомагати, вона… Вона образиться.

– Нехай ображається, – озвалася я, звертаючись до вікна. – Мені якось все одно на її образи. У неї є син, зрештою.

Чоловік замовк і насупився.

– Слухай, – сказав він після паузи, – так не піде. Я плачу за оренду, і без мене ти своїм батькам ніяк не змогла б переводити такі астрономічні суми.

– Це несправедливо! Тому або ти даєш моїй матері стільки, скільки даєш своїм, або взагалі припиняєш ці перекази.

– Володю, – сказала я, – ти серйозно ставиш мені цей ультиматум?

– Так.

– І з якого, цікаво, права?

– З такого права, що я твій чоловік, – холодно сказав він. – Нормальні дружини, між іншим, слухають своїх чоловіків і роблять те, що їм наказують.

Зізнатися, я трохи розгубилася, не чекала я таких слів від людини, яка колись присягалася мені в коханні. Хоча… чи було це кохання?

Я зустріла Володю, коли мій годинник своє давно вже відтікав. Він ніколи не був одружений і довгий час жив із мамою.

Наш роман не був таким, як показують у кіно. Ми просто зустрічалися, потім з’їхалися, потім одружилися.

– А може, – подумала я, – я просто боялася залишитися сама, от і вчепилася в першого, хто покликав заміж? А він вчепився в мене, бо я вміла заробляти. Симбіоз такий. Тільки ось симбіоз – це коли обом добре, а тут…

Чоловік нетерпляче чекав на відповідь.

– Ну? – спитав він, коли пауза затяглася. – Що скажеш? Який варіант вибереш перший, чи другий?

Я глянула на нього і посміхнулася.

– Я вибираю третій варіант, – сказала я і пішла до кімнати.

– Це якийсь третій варіант? – здивувався Володя.

Я нічого не відповіла.

Квартира ця орендована, за неї й справді половину платить чоловік, у мене ж своєї житлоплощі поки не було. Тому…

Я діяла майже на автопілоті, дістала сумку, відчинила шафу, вивантажила свої речі на ліжко…

– Ти що робиш? – Володя увійшов до спальні так несподівано, що я здригнулася.

– Збираюся, – відповіла я.

– І куди?

– До подруги. Поживу поки що у неї. Вона давно кличе, кімната в неї вільна.

– Регіно, не дури! – у голосі чоловіка пролунав справжнісінький переляк.

Я обернулася. Він виглядав таким розгубленим… наче дитина, у якої відібрали іграшку. Тільки мені не було його шкода. Шкода було тата, який вибачався при останній нашій з ним розмові.

– Пробач, дочко, що так вийшло, – казав він. – Що ми з матір’ю для тебе тягарем стали…

Жаль було маму, яка продала свої золоті сережки, єдине, що залишилося від бабусі, щоб заплатити за ліки для батька.

– Стривай, – Володя підійшов ближче і взяв мене за руки. – Ти ж не можеш ось так просто піти.

– Чому ж не можу? Дуже навіть можу, тому і йду.

– А як же… квартира? – Він судомно проковтнув. – Я один не потягну оренду та все інше.

Угу… Не «як наша любов», не «як наша сім’я». Оренда його найбільше хвилює.

– То не тягни оренду, хто тебе змушує? – Усміхнулася я.

– У сенсі? – не зрозумів чоловік.

– Переїдь до матері, Володю. І допомагай їй якось сам, гаразд?

І я поїхала до своєї університетської подруги. Згодом я купила мамі новий телефон замість старого, який вже на ладан дихав, і оплатила татові додаткове лікування.

Володя весь цей час старанно мені писав. Спочатку він звинувачував мене в егоїзмі, потім почав скаржитися на те, як йому складно з мамою, як вона пиляє його та тягне з нього гроші…

Я нічого йому не відповідала. І, трохи залагодивши свої основні справи, рішуче подала на розлучення.

Увечері цього дня Володя зателефонував і запропонував зустрітися. Я спочатку хотіла відмовитися, але потім вирішила, що нам і справді треба поговорити.

Зустрілися ми у кафе біля моєї роботи. Володя довго мовчав, а потім випалив:

– Регіно, слухай … Я все зрозумів. Я більше не вимагатиму грошей для мами. І сам почну якось про неї дбати, я, до речі, роботу краще знайшов, і взагалі… – він глянув на мене щенячими очима. – Просто… повернися, га?

– Ні, Володю, – твердо сказала я, – не повернуся.

– Але чому? – Володя був щиро здивований.

– Тому що кінчається на “у”, – посміхнулася я, – тому що тобі все одно на мене, ти просто хочеш, щоб тобі було добре та зручно. Але я тебе засмучу, – добре та зручно більше не буде. Тому що я подала на розлучення.

– Що? – підвівся чоловік. – На яке ще розлучення?!

– Усього хорошого, Володю. Мамі передавай гаряче привітання.

Через місяць нас розлучили, Володя, до речі, на розлучення не з’явився. Та мені було байдуже. У мене інші пріоритети, – батьки, яких я не покину ніколи…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!