Чоловік привів у дім сина від своєї коханки

Чоловік привів у дім сина від своєї коханки.

Ми з чоловіком вже 10 років одружені. Є дві п’ятирічні дочки-близнючки – Ліда та Люда.

Якось чоловік прийшов із роботи не один. З ним був хлопчик, на вигляд трохи старший за наших дівчаток.

– Ось, Ігор, познайомся, це твої сестри Ліда та Люда, – сказав чоловік. – А це тітка Наташа. Ти проходь, не соромся.

У мене від несподіванки навіть ноги підкосилися. Які ще сестри? Чи при своєму розумі мій чоловік? Стою, спостерігаю, не знаючи, як реагувати на те, що відбувається.

А хлопчик теж не знає, як поводитися. Стоїть весь такий розгублений та неприкаяний.

Ситуацію врятували дівчата. Завалили батька запитаннями:

– А звідки брат? Чому нам про нього раніше не говорили? Він що з нами буде жити? Де він спатиме? Скільки йому років? Ми тепер разом будемо в садок ходити?

Відповідей на ці запитання чоловік не мав. Тому він сказав, що все обговоримо пізніше, попросив дівчаток показати братові свої іграшки та швидко пішов з кімнати.

Я мовчки пішла слідом. А в самої в голові купа запитань:

“Хто це? Як він тут опинився? Хто його мати? Як вчинити та що сказати у цій непростій ситуації?”

Ми пройшли на кухню. У відповідь на моє німе запитання чоловік опустив голову і сказав:

– Наталка, вибач, це мій син.

– Я вже зрозуміла, що син, – відповіла я. – Не розумію лише одного, що він тут робить і чому я не знала про нього раніше?

Після двох років шлюбу ми з чоловіком вирішили розійтися і майже рік жили окремо, потім зійшлися знову, зʼявилися дівчата, і ми зажили повноцінною родиною.

Так от, у той період, коли ми розходилися, він познайомився із жінкою. Та й залетіла. Чоловік зрозумів, що потрібна йому тільки я, і повернувся до родини. Та жінка відмовилася робити аборт і зʼявився хлопчик.

– І що мені робити? – питав у мене чоловік. – Адже ти ж перша засудила б мене, якби я покинув Ігоря. Я завжди допомагав їм грошима. Часто спілкувався із хлопчиком. Я втомився ховатися і щось вигадувати. Та й ти не заслуговуєш на цю брехню. Вибач мені. Я розповів, і одразу легше стало на серці.

Я мовчки дивилася на чоловіка. А в душі вирувала буря. Йому легше стало. Він виговорився, відкрився. А мені? Як мені бути? Весь світ перекинувся з ніг на голову!

Як я поясню дочкам наявність брата? З одного боку, вони рідні одне одному і мають спілкуватися. Я не маю права їм забороняти.

З іншого боку, не знаю, чого ще чекати від чоловіка. Аж раптом він вирішить ще й маму Ігоря привести до нас познайомитися.

Чоловіка я кохаю. Розлучатися приводів не було. Все сталося в той період, коли ми не жили разом, тому факту зради начебто й немає.

Я в повній розгубленості. Уся звелася вже. Руки тремтять. Думки тільки про ситуацію, що склалася.

Та й Ігоря шкода. Своєю дитячою безпосередністю він торкнувся якихось прихованих струн моєї душі. Я не можу просто взяти та вигнати хлопчика чи заборонити йому до нас приходити.

Втомилася. Серце рветься на шматки. Вирішила, що поговорю серйозно з дівчатками та постараюся налагодити стосунки з сином свого чоловіка. А далі буде видно. Як ви вважаєте чи нормальна ця ситуація? Сподіваюся, що роблю правильно і в майбутньому не пошкодую про своє рішення.