Чоловік веде собі, як розбещена дитина. Дме губи та витрачає купу грошей на всілякі нісенітниці, бо йому не вистачає уваги

Чоловік веде собі, як розбещена дитина. Дме губи та витрачає купу грошей на всілякі нісенітниці, бо йому не вистачає уваги.

А те, що я в декреті з близнюками кручусь, як муха в окропі, чоловік чомусь сприймати не хоче, мабуть, вважає, що я можу роздвоїтись, щоб ще й на нього часу вистачало.

Хоча, якби він узяв на себе хоча б частину домашніх справ, мені було б набагато легше. Але ж він працює, йому не до того. Він прийде з роботи та на диван лягає, чекає, коли його обслужать.

А те, що я за весь день жодного разу не поїла нормально, його не турбує. На це йому байдуже. Головне, щоб він одержав свою порцію уваги.

До появи дітей все було нормально, хоча вже в останні місяці виношування почалася якась напруженість. Все-таки я носила двійню, мені було фізично важко робити багато по дому.

Чоловік почав бурчати, що вечері надто одноманітні, а раніше я над плитою чаклувала щодня. Але так раніше мені не важко було стояти біля плити, не виламувало поперек і таз.

Загалом, стали потроху сваритися. Чоловік ображався, що я надто різко на його бурчання реагую, але списував усе на мій стан та гормони.

Хоча я просто втомилася слухати від дорослого мужика, що я не встала і не приготувала йому сніданок, тож йому довелося піти на роботу голодним.

А що я заснула о п’ятій ранку, тому що спину ломило і суглоби викручували, йому не цікаво. Я ж могла підвестися, приготувати сніданок і лягти назад спати.

Те, що сон для мене взагалі став великою проблемою, чоловіка не хвилювало. Він сам собі кави налити не може і ковбаску на хлібець теж не покладе.

У лікарню я виїжджала, як на курорт, слово честі. Там ніхто не дістає, а якщо до режиму звикнути, то взагалі краса. Хоча чоловік і телефоном мені примудрявся скаржитися.

Коли з’явилися діти та я повернулася додому, стало гірше. Від чоловіка допомоги ніякої, він нічого не знає, нічого не вміє, не хоче вчитися, йому ніколи, він же працює.

Допомогти мені, йому часу не вистачає, а ось як ходити за мною і бубоніти, що в нього скінчилися чисті сорочки, він хоче у вихідні домашню піцу, і що ми давно нікуди не ходили, на це його часу вистачає.

У мене на руках двоє немовлят, з якими я пораюся одна. Голова кругом, все болить, думки плутаються, хочеться залізти кудись у темне місце і не вилазити.

Чоловік же, зрозумівши, що на мене його жалібні промови не діють, почав поводитися зовсім по-дитячому. Став купувати собі будь-яку нісенітницю, харчуватися фастфудом, а на зауваження, що бюджет не гумовий, обурювався.

– Нікому до мене немає справи! Можу я хоч сам себе трохи потішити!

Я не розумію, де були мої очі раніше, чому я не побачила, що виходжу заміж не за чоловіка, а за хлопчика, якому ще рано заводити свою сім’ю, йому б із мамою та татком жити, щоб йому там дупку підтирали.

Уваги йому не вистачає! А мені не вистачає допомоги. Мені тепер із цим що робити? Я вже думаю, що якщо ми розлучимося, то мені буде легше жити. У мене залишиться дві дитини замість трьох, а це велике облегшення.