Чоловік всіх приголомшив на моєму ювілеї, але, зрештою, сам отримав урок…

– Подаю на розлучення! – Оголосив чоловік.

Хвилиною раніше Михайло підвівся із-за святкового столу, похитнувся трохи від вжитого, й обвів поглядом притихлих гостей. Він був явно задоволений, що приголомшив їх новиною…

– Чверть століття я тягнув на собі цей хрест, цей тягар, це…

Він затнувся, підшукуючи відповідне слово, і нарешті випалив:

– Це непорозуміння! Годі з мене!

Знаєте, є такі моменти в житті, коли час наче застигає, і ти бачиш себе збоку. Ось сидиш ти у своїй найкращій сукні, купленій спеціально до ювілею, з професійним укладанням, з манікюром, і розумієш, що зараз, прямо зараз, твоє життя ділиться на «до» та «після».

І найсмішніше, я до цього готувалася. Пів року готувалася, якщо точніше.

– Мишко, любий, – я встала, акуратно промокнула губи серветкою, – як вчасно ти це сказав. Прямо подарунок на ювілей. А я думала, доведеться самій тобі повідомляти.

– У мене якраз намалювалося переведення в інше місто, а з ним і підвищення до начальника філії. Незабаром виїжджаю, і навіть квартиру там уже винайняла.

Мовчання було феєричним. Хтось із гостей упустив виделку зі шматком торта, хтось стояв з відкритим ротом…

– Ти… що? – нарешті видавив він.

– Переведення, Міш. Це коли тебе підвищують і переводять в інше місто, бо ти добрий фахівець, бо ти чогось вартий.

Я сіла назад, взяла келих з ігристим. Рука не тремтіла, і я пишалася собою – так!

– Але… Але, як же… – Мишко все ще стояв, погойдуючись тепер уже точно не від величі моменту. – Як же ми?

– А що ми? Ти ж хочеш розлучення. От і чудово, оформимо все швидко, квартира тобі від мами дісталася, машина моя. Поділили та роз’їхалися, – жодних проблем.

– Галю, ти з глузду з’їхала? – це Мишко нарешті знайшов дар мови. – Яке підвищення? Ти ж… Ти ж бухгалтер!

– Фінансовий директор, Мишко. Вже кілька років, як. Ти просто не цікавився. Тобі ж ніколи було то конференції, то симпозіуми, то аспірантки…

О, аспірантки – це окрема пісня. Мишко вірив, що він – світоч розуму і володар дум.

А ще в те, що викладач філософії – бажана партія для будь-якої молодої панянки. Отже, аспірантки були навколо нього постійно.

Вони змінювалися, залишаючись при цьому напрочуд однаковими, довгоногі, довговолосі, з палкими очима і закохані в мого чоловіка.

Остання навіть дзвонила мені якось, плакала, просила відпустити Мишка, говорила про велике кохання.

Я тоді сказала:

– Дівчинко, забирай, тільки врахуй, прати він не вміє, готувати теж, зате вміє годинами міркувати про високі матерії. І шкарпетки розкидає. І хропе. І зубну пасту не закриває, і кришку унітаза також…

Вона чомусь кинула слухавку і мого чоловіка собі так і не забрала.

– До чого тут аспірантки? – Мишко почервонів. – Ми говоримо про тебе! Ти не можеш просто взяти та поїхати!

– А чому не можу? – я відкинулася на спинку стільця, насолоджуючись моментом.

Знаєте, я пів року репетирувала цю розмову. І ось вона настала, і я почувала себе акторкою на прем’єрі.

– Бо… Бо… – Мишко шукав аргументи. – А як же квартира? Хто прибиратиме?

– Домробітницю наймеш.

– А готувати?

– Доставка на допомогу. Ну чи навчишся сам. Зрештою, яєчня – це не квантова фізика.

– А… А як же мої сорочки?

Ось тут я не витримала і засміялася.

– Мишко, милий, у хімчистці на розі чудово прасують сорочки.

Гості почали потихеньку оживати та шушукатися. Чоловік, мабуть, відчув себе посміховиськом, тож розлютився.

– Це все через твою матір! – раптом випалив Мишко. – Вона тебе налаштувала?

Мами не стало кілька років тому. Вона пішла тихо, уві сні, як і хотіла. Але встигла сказати мені:

– Галочко, не витрачай життя на того, хто тебе не цінує. Мені пізно вже було щось міняти, а тобі – якраз.

Я тоді відмахнулась, а потім почала думати. Довго думала і зрозуміла, що мама мала рацію. Втім, як завжди.

– Мишко, це моє рішення. Тільки моє.

– Але… Але ж ти мене любиш! Як ти поїдеш? – це був його останній козир, і він шпурнув його на стіл, як картковий шулер.

Чи любила я його? Колись так. Шалено. А потім кохання кудись випарувалося, розчинилося в брудних шкарпетках, немитих кухлях, нескінченних «де мої окуляри?» і «що на вечерю?» Залишилися звичка, інерція та страх, а що як одній буде гірше, ніж із цією людиною?

– Кохала, – чесно відповіла я. – Але це було давно.

– Ти пошкодуєш! – Мишко стукнув кулаком по столу, тарілки брякнули. – Кому ти потрібна у свої роки?

А ось це було боляче, просто в крапку. Так, все вже не так підтягнуто, у дзеркалі я бачу не юну фею, а втомлену жінку з сіточкою зморшок навколо очей. Але ці зморшки… вони від сміху.

Ці руки виростили доньку, яка зараз працює в іншій країні. Ця голова дійшла до фінансової схеми, яка врятувала компанію від банкрутства і принесла мені підвищення.

– Собі я потрібна, Міш. Насамперед самій собі.

– Галю, давай ще раз усе обговоримо…

– А ми вже обговорили, – я кивнула. – З адвокатом.

– У тебе є адвокат? – Мишко сів назад, ноги його не тримали.

– Звісно. Документи зібрані, заява написана, потрібний лише твій підпис. Майнових претензій немає, Катя повнолітня. Розлучимося швидко, тихо, цивілізовано. І заживемо кожен сам по собі…

– Катя теж знає? – це був ще удар нижче пояса.

– Так, і, до речі, вона сказала: “Мамо, давно пора, а то ці татові аспірантки … ну загалом ти правильно все робиш”. І ще додала, що пишається мною.

Мишко зовсім знітився.

– А як же наша річниця? Срібне весілля? – нарешті видавив він.

– Слухай, ти щойно при всіх оголосив про розлучення! Яка річниця? Ти забув, що сам хотів розлучення? Сьогоднішня ситуація – добрий урок тобі.

– Я… Я погарячкував. Я не думав… Я просто хотів тебе провчити! Думав, ти злякаєшся і станеш нормальною дружиною… Ти ж давно не захоплюєшся мною!

– Що ж, урок засвоєно, професоре, – я підійняла келих. – За нове життя!

Ніхто не підтримав тоста. Залишок вечора пройшов, як у тумані. Гості швидко розійшлися, бурмочучи щось про пізню годину та завтрашні справи. Залишилися ми з Мишком удвох серед брудного посуду та недоїдених салатів.

…Чоловік не відпустив мене так просто, було багато скандалів. Але я все одно розлучилася та переїхала.

Тепер у мене гарна квартира з видом на ставок, цікава робота, і я абсолютно щаслива.

Мишко дзвонить іноді. Скаржиться, що ніхто не дбає про нього, аспірантки хочуть лише допомоги у навчанні, а стати новою господаркою ніхто не бажає.

Я по старій пам’яті вислуховую його і навіть трохи співчуваю. Але в душі трохи зловтішаюся. Думаю, я маю на це право? Як ви вважаєте?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.