Чоловік вигнав дружину з дому і виштовхав літнього чоловіка, якого вона врятувала, в багнюку – не знаючи, що це батько власника його холдингу

Ольга зрозуміла, що шлюб закінчився, не коли Вадим зібрав валізу, а коли він почав ділити ложки.

– Цей набір мама дарувала на весілля, – бубонів він, загортаючи мельхіор у газету. – А мультиварку я купував із премії. Тобі залишу стару праску, вона все одно барахлить.

Ольга сиділа на табуретці й дивилася на порожню стіну, де ще вчора висів телевізор. Вадим зняв його разом із кронштейном, залишивши чотири потворні дірки в шпалерах. Сім років життя вмістилися в три коробки й дві картаті сумки.

– Будинок виставляємо на продаж, – кинув він, застібаючи куртку. – Покупці вже є, завтра привезу показувати. Так що приберися тут. І щоб духу твого до обіду не було. Ключі під килимком залишиш.

– Вадиме, мені нікуди йти, – тихо сказала вона. – Зарплата лише за тиждень. Дай мені хоч кілька днів, щоб знайти кімнату.

– Раніше треба було думати, коли ходила з кислим обличчям, – відрізав він. – У мене тепер інше життя. З нормальною жінкою, а не із замороженою рибою.

Двері грюкнули. Ольга залишилася одна в будинку, за який вони ще три роки мали платити банку.

Вечір видався вологим. Листопадовий вітер жбурляв у вікна мокре листя, у трубі гуло. Ольга не могла заснути. Їй здавалося, що будинок, позбавлений речей чоловіка, став величезним та чужим.

Близько опівночі собака сусідів зайшовся істеричним гавкотом. Ольга визирнула у вікно. Біля хвіртки хтось був. Темна постать намагалася відчинити засувку, але руки зісковзували.

Ольга накинула пуховик поверх піжами й вискочила на ґанок.

– Хто тут? Я поліцію викликаю!

Чоловік біля хвіртки завмер і повільно осів на землю.

Ольга підбігла, забувши про страх. То був літній чоловік. У хорошому, але брудному пальті, без шапки. Сиве волосся злиплося від дощу, обличчя було сірим, як асфальт.

– Батьку, вам погано? – Вона потрясла його за плече.

– Лідо… – прошепотів він сухими губами. – Я по хліб… Зачинений магазин. Де наш під’їзд?

Від нього не пахло «біленькою», тільки дорогим тютюном.

– Який під’їзд, діду? Це приватний сектор. Село Зарічне.

– Зарічне… – він розгублено кліпнув. – А Костя де? Він робить уроки?

– Зрозуміло, – подумала Ольга. – Невиліковна хвороба. Пішов і заблукав.

Залишити людину на вулиці в такий холод вона не могла. Якось, підставивши плече, вона дотягла старого до передпокою. Він був легким, наче висохлим зсередини.

У теплі дідусь, який назвався Матвієм Іллічем, трохи ожив. Ольга напоїла його чаєм із медом, закутала в плед. Він із дитячою цікавістю розглядав кухоль.

– Гарний, – усміхнувся він. – У нас такий був. До вітчизняної ще.

Він говорив плутано. То згадував, як керував будівництвом стадіону, то просив покликати маму. Ольга зателефонувала до «112», залишила заявку. Їй сказали чекати ранку – дільничний один на п’ять сіл, вночі заради діда ніхто машину не гнатиме.

Ольга постелила йому на дивані. Матвій Ілліч заснув миттєво, згорнувшись калачиком. А вона так і просиділа на кухні до світанку, здригаючись від кожного шереху.

Ранок почався з дзвінка. Вадим.

– Ти прибралася? – замість привітання гаркнув він. – За пів години будемо. Рієлторка – пані ділова, чекати не любить. Якщо там безладдя – нарікай на себе.

– Вадиме, почекай. Тут така річ… У мене людина.

– Яка людина? – голос чоловіка став верескливим. – Приятеля привела? У мій будинок? Ну ти й…

– Це дідусь. Він загубився, замерзав на вулиці. Я його пустила переночувати.

– Прибери цього волоцюгу, я рієлтора везу! – закричав Вадим так, що динамік захрипів. – Мені начхати, хто там!

– Щоб за двадцять хвилин було порожньо! Якщо покупці побачать кубло, я тебе разом із цим дідом примушу за все відповідати!

Він кинув слухавку. Ольга подивилася на сплячого Матвія Ілліча. Будити його було шкода, але з’ясування стосунків із Вадимом могло закінчитися погано.

Вона не встигла нічого вирішити. Через двадцять хвилин біля воріт скрипнули гальма. Вадим влетів у хату, як ураган. Слідом, гидливо морщачи ніс, увійшла жінка в яскравому пальті та з папкою.

– Ось, кухня вісімнадцять квадратів, – заторохтів Вадим, змінюючи тон на масляний. – Газ, вода все є. Ремонт свіжий.

Він затнувся, побачивши старого, що сидів на дивані та злякано кліпав очима.

– Це що? – Вадим почервонів. – Я ж тобі сказав!

Він підскочив до Матвія Ілліча і зірвав з нього плед.

– Ану пішов геть! Вставай, непроханий гість! Влаштували тут нічліжку!

– Не чіпай його! – Ольга вчепилася чоловікові в руку.

Вадим підняв руку на неї. Ольга втратила рівновагу, зачепила плечем одвірок, скрикнула.

– Не заважай! – прошипів він. – Пішов геть, я сказав!

Він схопив старого за комір і повів до виходу. Матвій Ілліч не чинив опір, тільки тихо скиглив, човгаючи ногами в одних шкарпетках.

– Молодий чоловіче, мені важко… – прохрипів він. – Я зараз піду… Де мої черевики?

– На смітнику твої черевики! Вали звідси!

Вадим відчинив вхідні двері й випровадив старого на ґанок. Той втратив рівновагу і гупнув на коліна, просто в брудну калюжу.

– Вадиме, ти жорстока людина! – закричала Ольга, кидаючись до дідуся.

– Я господар! – гаркнув він. – А ти…

Договорити він не встиг. До воріт повільно підкотив чорний, величезний позашляховик. На решітці радіатора хижо блищала емблема, яку Вадим бачив лише в журналах.

Водійські двері відчинилися. З машини вийшов чоловік – високий у розстебнутому кашеміровому пальті. Він не біг, але рухався так швидко і пружно, що стало страшно.

– Тату! – Голос чоловіка був глухим, зірваним.

Матвій Ілліч, сидячи в калюжі, підняв голову і посміхнувся.

– Костю… А я гуляв. Мене чоловік вигнав. Він лається.

Костянтин – так його звали – підлетів до батька, присів перед ним прямо в багнюку, не шкодуючи дорогих штанів. Обмацав руки, обличчя.

– Цілий? Жодних ушкоджень не отримав? Ми збожеволіли, маячок сигнал втратив у лісі…

Він підняв батька, дбайливо обтрусив пальто. А потім повільно обернувся до ґанку.

Вадим стояв, роззявивши рота. Він знав це обличчя. Він бачив його на корпоративному порталі щодня.

Костянтин Сергійович Галюк. Власник холдингу, до якого входила логістична фірма Вадима. Людина, яку побоювалися навіть генеральні директори.

– Костянтине Сергійовичу… – просипів Вадим. Ноги в нього підігнулися.

Костянтин дивився на нього не блимаючи. У його погляді не було злості – тільки крижаний спокій, як мисливець перед ціллю.

– Ти, значить, – тихо промовив Костянтин. – Співробітник наш? З логістики?

– Я… я не знав… я думав… – Вадим задкував, поки не вперся спиною у двері. Рієлторка вже бочком пробиралася до хвіртки, почувши недобре.

– Ти застосував до нього силу, – це не було питання. Галюк кивнув на брудні батькові коліна. – Літню людину. На холод.

– Він… це мій будинок… приватна власність… – белькотів Вадим.

– Власність, кажеш? – Костянтин усміхнувся, але очі лишилися холодними. – Знаєш, а я вчора звіти дивився. По твоїй філії. Дивні там цифри із паливом.

– Думав аудиторів надіслати на тижні. А тепер думаю – навіщо чекати? Прямо сьогодні й надішлю. І податкову. І прокуратуру попрошу перевірити кожен твій дорожній лист за п’ять років.

Вадим зблід так, що став схожий на крейду. Він знав, що знайдуть. Невраховані рейси, списане паливо, махінації із запчастинами. Це не просто звільнення. Це серйозне покарання.

– Костянтине Сергійовичу, пошкодуйте… У мене іпотека, сім’я… – він кивнув на Ольгу.

– Сім’я? – Він перевів погляд на Ольгу, яка ще притискала до себе брудний плед. – Дівчино, це ваш чоловік?

– Колишній, – твердо сказала Ольга. – Ми розлучаємося. Він мене виганяє.

– Ось як, – Костянтин кивнув. – Ну, коли колишній, значить, відповідатимеш сам.

Він дістав телефон, набрав номер і коротко кинув:

– Службу безпеки до мене. І юристів. Повний аудит філії “Південь”. Директора зняти, менеджера… – він подивився на бейджик, який Вадим за звичкою носив у кишені, – Вадима Скворцова під слідство. Докази знайти. Я знаю, що вони є.

Вадим втратив силу й опустився на підлогу. Костянтин підійшов до Ольги. Обличчя його пом’якшало.

– Дякую вам. Я бачив камери спостереження на сусідньому будинку – ви його вночі зустріли. Якби не ви…

Він дістав візитівку. Щільну, із золотим тисненням.

– Тут мій особистий номер. Ольга, правда?

– Ольга.

– Ольго, будь-які проблеми. Взагалі будь-які. Будинок, робота, гроші. Телефонуйте цілодобово.

Він дбайливо посадив Матвія Ілліча в машину. Старий помахав рукою через тоноване скло. Джип розвернувся і поїхав, обдавши Вадима бризками бруду.

Вадим сидів на ґанку, обхопивши голову руками. Угода зірвалася – рієлторка втекла. Кар’єра впала. Попереду були великі неприємності із законом.

Ольга мовчки винесла його баули й поставила біля хвіртки.

– Іди, Вадиме.

– Оль… Ну, куди я піду? Мене ж покарають. Може, ти подзвониш йому? Попросиш? Ти ж добра…

Ольга подивилася на нього і здивувалася, як вона могла жити з цією людиною? Як могла ділити з ним хліб, дім, мрії? Перед нею сидів чужий, жалюгідний чоловік.

– Доброта, Вадиме, закінчилася. Разом із мельхіоровими ложками. Ключі залиш.

За місяць Ольга підписала документи на будинок – Вадим віддав свою частку внаслідок майбутніх зобов’язань та старих боргів, сподіваючись, що це зарахується йому до суду. Не зарахувалось.

А під Новий рік до воріт під’їхав кур’єр. Він вивантажив величезну коробку. Усередині був сучасний телевізор та маленька листівка: «Дякую за чай. Матвій Ілліч».

Внизу, іншим почерком, було приписано:

– Батько просить запросити вас на вечерю. Каже, без вас чай не такий смачний. Я заїду о сьомій? Костянтин.

Ольга подивилася в дзеркало, поправила зачіску і вперше за довгий час щиро посміхнулася. Життя, здається, тільки починалося…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!