Чоловік заявив, що йому з новою дружиною нема де жити, і вона має віддати їм їхню спільну квартиру

Останнім часом Валентині якось дуже не щастило. Ну ось абсолютно все, проти неї було. Чоловік пішов до іншої, місяць не могла оговтатися, навіть ніколи не підозрювала, що таке може статися з нею. Гаразд, пережила, сховала в собі цей біль, таки довіряла йому як собі.

Тільки трохи на світ дивитись змогла, чоловік з’явився. Заявив, що йому з новою дружиною нема де жити, і вона має віддати їм їхню спільну квартиру. Чотирнадцятирічний Максим, їхній син, сказав тоді:

– Мамо, не принижуйся, будемо винаймати щось, а він нехай живе, коли він вважає, що це правильно.

Валентина погодилась. Сил боротися не було. Вони зняли однокімнатну десь на околицях міста, з одним тільки плюсом. Максимові до школи без пересадок добиратися, щоправда, пів години, але син не сумував, казав, що якраз доспати встигає.

А потім, останній і такий важкий удар, їх фірму, де вона працювала бухгалтером понад десять років, хтось викупив і вирішив повністю змінити персонал.

З новим власником жодних договорів ще не було, тож вони всі дружним колективом пішли на вулицю. Хтось знайшов роботу, хтось поневірявся досі. Але якщо інші могли собі дозволити обирати, у Валі такої можливості не було. Їй треба було платити за квартиру, збирати сина до школи та й просто жити.

Тиждень вона носилася містом. Гарні місця давно і міцно були зайняті, а погані, на поганих їй просто не вижити.

Трохи подумавши, Валя вже почала шукати роботу не за фахом. І тільки через два тижні, випадково побачила оголошення.

Директор, або хто це був там на заправці, довго розглядав її:
– Крали, мабуть?

Валя розгубилася:
– Чому ви так вирішили?

– Ну, за щось звільнили.

– Так я ж говорю, всіх звільнили, новий власник прийшов зі своєю командою.

– І навіть не боїшся, що я перевірю?

– Ні, звичайно, можу дати вам координати моєї колишньої роботи.

– Гаразд, не треба. Просто незрозуміло, чому бухгалтер із таким досвідом роботи збирається працювати звичайною заправницею?

– Ну, немає в нашому місті іншої роботи, де хоч трохи платять, люди за місця тримаються, а де не платять, який сенс працювати?

– Ну так-так, дивися, не впораєшся або накосячиш відразу за двері. У нас зарплата нормальна, тож швидко знайдемо тобі заміну.

Валя ні слова проти не сказала, не стала і запевняти цього товсто щокового індика, що вона не така, надто багато честі.

Працювала Валентина вже цілий тиждень і навіть зрозуміла, що завдяки чаєвим, швидше за все, не потрібно цього тижня позичати гроші. Це не просто тішило, це дуже окриляло. Щоправда, син трохи сьогодні засмутив. Точніше, він не винен.

Вранці, коли вони снідали, Максим сказав:

– Мамо, тут така річ… Він зам’явся, а Валя перестала жувати. Загалом, краще я покажу, ніж пояснюватиму. Він вийшов із-за столу і повернувся з кросівкою в руках.

Це було те, чого найбільше боялася Валентина. Речі починали зношуватися, кросівок не просто просив їсти, він кричав про допомогу. Валентина розуміла, у таких кросівках син ходити до школи не може.

Були ще одні черевики, парадно-вихідні, у яких Максим і пішов сьогодні. Але питання з кросівками треба було вирішувати якнайшвидше. Мабуть, вони не обійдуться без боргів ніяк.

Валентина зауважила, що до колонки під’їхала машина. Підійшла і звично запитала:
– Що заправляємо?

Зі старенького жигулі з’явився дідусь:
– На двісті гривень, доню, не маю з собою більше.

– Добре, йдіть поки що оплачуйте. Валя встромила пістолет у бак і замислилася. Якщо зайняти у сусідки трохи більше, то з цих грошей можна віддати борг іншій сусідці та купити сину взуття. Тоді вийде, що віддавати треба буде багато, але не зараз, а, наприклад, за кілька тижнів. Мозок Валі працював, прораховуючи шляхи. А ось про машину та про дідуся вона зовсім забула. Подивилася на табло і ледь знепритомніла. Вона залила цілий бак.

Дідусь вже сидів у машині. Валя хотіла йому пояснити, що сталося, але дід, коли вона заправила його, весело помахав їй рукою і крикнув у віконце:

– Дякую, дочко! і потихеньку викотився із заправки.

Валя бачила, що він навіть не розуміє, що бак у нього під зав’язку. Ну, а що з нього взяти? Машині стільки, скільки і йому. Вона розгублено подивилася йому вслід. І, звичайно ж, розуміла, платити їй нема чим.

– Валентина, зайди до мене. Голос директора з динаміків пролунав над заправкою.

Валя стиснула зуби. Ну от її більш-менш нормальне життя розвалилося, так і не розпочавшись.

– Сідайте й одразу дайте мені відповідь на кілька запитань. – Цей дід якийсь ваш родич?

– Ні, що ви, я його бачу вперше.

– Тоді чому ви залили йому бензину набагато більше, ніж він сплатив?

Валя витерла сльозинку, глянула на начальника.

– Я випадково, замислилася просто.

– Замислилася. Під час роботи з горючими матеріалами? Ну що ж, я тепер пропоную вам замислитися про те, як ви відшкодовуватимете недостачу. Термін вам до завтра. Ну і якщо питання буде не вирішено, то подумайте про те, де ви шукатимете наступну роботу. А головне, не забувайте уточнювати при влаштуванні, що ви неуважна та безвідповідальна.

– Я відповідальна, просто це випадково сталося, ну чесно.

– Та що ви переді мною, як дитя. Я не хотіла, воно саме… Ідіть, чекаю на вас завтра з грошима. Але сьогоднішню зміну попрацювати до кінця.

Валя вийшла, притулилася до стіни.

– Господи, та за що їй таке покарання? Ну, чому все так? Всю зміну вона думала, що робити. Тепер виходило, що сину кросівки не купить, а їй треба позичати гроші, щоб відшкодувати сюди.

Але Максимові зовсім ні в чому ходити. Зайняти так, щоб вистачило на кросівки та на борг сюди нереально. По-перше, сума пристойна, а по-друге, як вона віддаватиме? Вона навіть точно не знає, скільки отримає. А раптом тут якісь штрафи?

Вона бачила, що решта співробітників посміюється з неї, особливо друга заправниця. Вона, проходячи повз, навіть кинула, як би ненароком:

– Ну що, бухгалтерка, нестача у тебе? Не дуже ти хороший, мабуть, бухгалтер. Тепер зрозуміло, чого тебе поперли.

Валентина відвернулася. Не стала нічого відповідати. Увечері Максим уважно глянув на неї.

– Мамо, трапилося щось? Ти якась сумна.

Валя зітхнула:
– А чого радіти, синку? усьому, сонцю, вітру.

Максим посміхнувся, а Валі захотілося плакати. Ні, вона не може й сина образити, щось треба вигадати.

– Гаразд, піду до сусідки, попрошу грошей позичити.

– Мамо, якщо ти через кросівки, то я можу тиждень у черевиках походити. Щоправда, завтра фізкультура, але скажу, що забув.

Валя підвелася і пішла до сусідки. Ніна Григорівна була жінкою суворою і спочатку, як вони сюди переїхали, дивилася на Валю з якоюсь підозрою та навіть з осудом.

А потім, як то довелося їм спокійно поговорити, і відношення змінилось. Валя вже кілька разів перехоплювала гроші, а Ніна Григорівна казала:

– Приходь, якщо в мене є, то дам.

Валя постукала, сусідка відчинила двері, стала у дверях:
– Привіт, тобі що потрібно, тільки швидко, у мене діти у відпустку приїхали.

Валя розгубилася, вона не готова була ось так одразу, ну незручно якось, але робити було нічого:

– Ніно Григорівно, я в борг попросити, із зарплати все віддам. Кросівки…

Сусідка не дала їй домовити.

– Валю, ну ти чого, який борг? Ти ж розумієш, син із невісткою приїхали, самій гроші потрібні, смаколики, подарунки. Вибач, але цього разу не можу нічого позичити.

Валя відступила. У голові застукало, а сусідка сказала:

– Знаєш, Валя, неправильна ти якась, наче за четвертий десяток тобі перевалило, а в тебе нічого немає, ні грошей, ні речей до ладу, ні квартири, ні чоловіка. Ти подумай, може, ти щось не так робиш?

Валя підняла на сусідку повні сліз очі, але та відповіді чекати не стала, просто зачинила двері.

Валя, стиснувши серце, постукала ще до двох сусідів, з якими була трохи знайома, але, як і слід було очікувати, грошей їй ніхто не дав. Валя прийшла додому, сіла на стілець і розплакалася.

Максим злякано подивився на неї:
– Мамо, що сталося?

– Не знаю, що робити, синку. Ніна Григорівна грошей не дала, гості в неї та й ніхто не дав.

– Та гаразд, мамо, я поки що в черевиках похожу, ну чого ти так засмучуєшся?

– Ох, синку, та справа навіть не лише у кросівках. І Валя нарешті полегшила душу, розповіла сину, що сталося. Макс сидів мовчки, потім підняв на неї очі.

– Мамо, а що ж ми робитимемо?

Валя хотіла, як завжди, сказати, що все буде добре, і раптом зрозуміла, що не може сказати цього, бо більше й сама в це не вірить.

Наступного ранку Валентина йшла на роботу і розуміла, зараз її звільнять. Звільнять, а гроші вирахують у рахунок погашення боргу. І нічогісінько вона зробити не зможе. Та й що тут робити, якщо вона винна?

Всі вже були на місці, і наче чекали на неї. Валя увійшла, привіталася, встала. Начальник посміхаючись спитав:

– Ну що, гроші ж принесла? Валя розуміла, яке задоволення всі зараз відчувають, що можуть дивитися на її сором.

– Ні, я не маю зараз грошей.

– Ну, я так розумію, не зараз, і ніколи, правильно?

Валя промовчала. Слабка надія, що її не звільнять, все одно десь теплилася.

Начальник набрав у груди повітря, мабуть, для довгої промови, але замовк. Дивився у вікно, потім промовив:

– Закінчимо трохи згодом, дивіться, який у нас клієнт. Всі на місцях.

На заправку заїхала крута машина. Звідти вийшов чоловік, озирнувся і рушив до будівлі:
– Доброго дня, скажіть, хто працював учора на пістолетах?

Всі переглянулись. Чоловік продовжив:

– Дідусь мій заїжджав, на дуже “помітній” машині під назвою “Жигулі”. Трохи погано чує, і щось, мабуть, не так зрозумів. Хотів заправитись на двісті гривень, а його до повного залили.

Вперед виступив начальник:
– Валентина його заправляла.

– Ну, а ви не турбуйтеся, я вже її звільнив.

Чоловік підняв брови:
– У сенсі звільнили?

– Ну, вона зробила помилку, а грошей відшкодувати в неї немає.

– Які у вас жорстокі правила? Чоловік дістав гаманець, кинув на прилавок кілька купюр:

– Я ж не претензії висувати приїхав, я приїхав заплатити. Дідусь у мене той ще дивак, ні в яку гроші не бере. Каже, що за своє життя всього нажив і йому вистачає. Ви пробачте. Він обернувся до Валі.

– І ви пробачте нам, сказала Валя.

– Стривайте, а ви не працювали бухгалтером у фірмі “Птаха”?

– Так, працювала зовсім недавно. Нас хтось купив та всіх розігнали.

– Ви Валентина Кірсанова?

– Так. Валя розгублено дивилася на нього.

– Оце так зустріч. А я вас шукав.

– Мене? Навіщо?

– Розумієте, вийшло якесь непорозуміння. Мій помічник, мої слова, що фірма має працювати по-новому, зрозумів буквально. І вирішив, що весь персонал треба також поміняти. Декого, звичайно, треба було б міняти, але… Я розмовляв із минулим господарем, і він дав характеристику на кожного. Так про вас він відгукувався дуже добре. І я хотів би, щоб ви повернулися до компанії. Тільки не як бухгалтер, а як головний бухгалтер. Щось мені підказує, тут ви зовсім не тому, що вам подобається запах бензину.

Валя розгубилася. Вона бачила незадоволені очі начальника. Та кислу пику іншої заправниці.

– Я… Я… Звісно, ​​я згодна. Чоловік усміхнувся.

– От і добре. Якщо вас вже звільнили, можемо їхати. Заїдемо до офісу все оформимо. Отримайте аванс одразу. У мене всі отримують. Потім кілька днів на відпочинок і приступаємо.

– Звісно. Я тільки свої речі заберу. Валя кинулася до кімнати відпочинку. Її одяг, в якому вона працювала, кухоль, ложка, більше нічого. Вона навіть думати боялася, що зараз відбувається в її житті.

Сівши у дорогу машину, вона не втрималася. Усміхнулася у всі тридцять два зуби колишньому начальнику. Дорогою розмовляли. Новий бос здивувався після її розповіді про пригоди:

– Та ви ж бухгалтер. У вас все має бути правильно і згідно із законом. Чому ви віддали чоловікові квартиру? Чому не вимагали аліменти? Ну нічого. Зараз приїдемо, у нас свій юрист є, він займеться вашою справою.

Валя обернулася до нього, подивилася, як на інопланетянина:

– Дякую вам велике. Ви навіть не уявляєте, що зараз для мене зробили. Просто двері у нове життя відчинили. Я обіцяю, я не підведу.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?