– Чоловікові натхнення потрібне, а ти навіть дитиною його не можеш ощасливити! – обурилася свекруха, свердлячи невістку поглядом. – Звісно, ​​у нього жодної мотивації! А навіщо йому щось будувати? Кому він це передасть?

– Чоловікові натхнення потрібне, а ти навіть дитиною його не можеш ощасливити! – обурилася свекруха, свердлячи невістку поглядом. – Звісно, ​​у нього жодної мотивації! А навіщо йому щось будувати? Кому він це передасть?

– Було б що передавати… – буркнула Аліна так, щоб Тамара не почула.

Невістці найменше хотілося знову підіймати цю тему і сваритися. Але свекруха все ніяк не вгамовувалася.

– Тридцять років скоро! А у вас навіть розмов про дітей немає. А якщо раптом виявиться, що хтось має проблеми в цій частині? Що, лікуватись до сорока і пролетіти, як фанера над Парижем?

– Саме так. Ви б краще запитали, чи є у нас гроші на лікування, – вже голосніше сказала Аліна, відвертаючись від вікна.

– Та навіть, щоб виносити, потрібно, як мінімум правильно харчуватися і приймати вітаміни. А в нас уже на цьому етапі затор. Для мене помідори незабаром стануть делікатесом!

– Ну, так правильно все! Чоловік без дитини – все одно, що човен без вітрила. Далеко не попливе! А ось, як з’явиться малюк – все налагодиться. Давно налагодилося б, якби ти не тягнула!

Аліні здалося, що в неї вже смикається око. Так це вона ще й у всьому винна?!

– Тамаро Дмитрівно, ви думаєте, що я не хочу дітей? – голос Аліни здригнувся, хоча вона щосили намагалася залишатися спокійною.

– Хочу! Але не в злиднях! Розповісти вам, як минулого місяця нам не було чого їсти? Я захворіла і злягла на тиждень. Відповідно, зарплата нижча, жодних підробітків не було.

– Добре, що батьки нам допомогли. Зауважу, не ви! Мені треба було ще тиждень відновлюватися, а я вийшла з кашлем. А ваш син не прагне щось міняти!

Тамара скривилася так, ніби їй не правду в обличчя вихлюпнули, а згодували лимон. Але тирада невістки анітрохи не вплинула на її думку.

– Артем гарний і добрий хлопець. Просто в нього поки що немає приводу жили рвати, – махнула вона рукою. – З’явиться дитина – вона згорне гори. Чоловікам потрібен сенс життя!

Аліна зчепила зуби та стиснула кулаки, щоб не зірватися на крик. Вона так втомилася від цієї позиції…

Це була далеко не перша розмова, але завжди все полягало в тому, що це Аліна погано намагається. Не Артем, який після роботи сідає за комп’ютер і вважає за норму життя на крихітному окладі, а вона!

Просто тому, що не хоче дитину в нікуди.

А останнім часом до свекрухи приєднався і сам Артем. Він теж раптом загорівся бажанням продовжити рід. На відміну від Аліни.

Аліна, як ніхто інший знала, що таке бути небажаною дитиною. Тією, до якої не готові.

Її дитинство пройшло в обшарпаній однокімнатній на околиці. Батько Аліни не просихав, мати спочатку трималася, але потім теж почала. Дітей у сім’ї було четверо, проте старший брат ріс із бабусею. Та й рада була забрати всіх, та не потягла б.

Аліна жила, як на вулкані. Щодня вона гадала, яким батько повернеться додому. Злегка під мухою? Чи приповзе на чотирьох?

Її життя складалося зі скандалів, чубанин та бенкетів. Вона ніколи не могла поділитися з батьками чимось особистим, бо не знала, чи приголублять її, чи відштовхнуть.

Знала Аліна і як жити у злиднях. Яке їсти макарони без масла, та картоплю на воді. Як замерзати взимку і сидіти без світла. Як не бачити матір тижнями, бо вона оре за двох.

Аліна знала, як діти, які ростуть у подібних умовах, швидко стають дорослими та нікому не потрібними, навіть собі.

Одна з її сестер уже запійна, інша – грішила ігристим майже кожен день і не бачила в цьому нічого соромного. Натомість Аліна – бачила.

І своїм дітям вона такої долі не хотіла. Аліна твердо вирішила: якщо в неї й буде син чи донька, то вони нічого не потребуватимуть. Вони житимуть у теплому будинку, де їх люблять і чекають. Вони не знатимуть, що таке справжній голод.

Артем, може, й не заглядав у пляшку, але то був його єдиний плюс.

Свого часу він здався Аліні справжнім порятунком. Він був м’який і спокійний, ніколи не підвищував голос. До того ж у нього була своя квартира. Нехай стара, з меблями, що дісталася від бабусі, зате тиха. Після її квартири – це виглядало раєм.

Мабуть, зараз Аліна розуміла, що не так стосунків хотіла, як втекти з дому. За інших обставин вона б нікуди не поспішала.

Вони дуже довго жили цивільним шлюбом. Спочатку Аліна думала, що Артем придивляється, потім зрозуміла: його просто все влаштовує. І таким був його підхід до всього. Насамперед – до роботи.

– Артеме… Ми вже стільки років живемо разом. У вісімнадцять, усе це здавалося милим стартом, але… Мене лякає, що нічого не змінюється, – зізналася одного разу Аліна чоловікові.

– Для нас шмат м’яса – досі розкіш. Я мию посуд у ванній кімнаті, тому що ми вже пів року не можемо поміняти кран на кухні.

– Не драматизуй. Дехто й гірше живе, і нічого. Он наші бабусі й діди у лихоліття взагалі виживали, і не скаржилися, – відповів їй Артем.

Але вона не хотіла дорівнювати тим, хто живе гірше. Їй хотілося, якщо не кращого, то хоч би хорошого. Інакше – у чому сенс?

Вона намагалася розмовляти та пояснювати. У них розпочалися скандали. Якось Артем нарешті зробив їй пропозицію, і Аліна подумала, що ну тепер усе позаду, але ні. Навіть свідоцтво про шлюб не змогло відірвати її обранця від комп’ютера з іграми та серіалами.

Роки йшли, а в їхній родині нічого не змінювалося. Артем жив «на розслабоні», в Аліни ж боліла голова за їжу, комуналку та завтрашній день.

Свекруха та чоловік вірили в диво, ніби поява дитини саме по собі розв’яже усі проблеми. Аліна у дива не вірила, але все одно залишалася. Бо знала, що так, буває й гірше. Тому що це була хоч якась стабільність.

Свекруха перервала її роздуми та повернула назад у реальність.

– Знаєш, люба, якщо ти не хочеш дитину, то знайдеться інша, яка захоче, – отруйним тонким голосом сказала Тамара, примружившись. – Не така меркантильна, як ти. Бо ти все тільки до грошей зводиш.

Тоді всередині Аліни підійнялася хвиля обурення та страху. Але насправді їхню розмову ніби почула сама доля. Ну, чи свекруха щось знала вже тоді…

Почалося все з безневинних затримок на роботі та справ у вихідні. Артем ховав екран телефону, коли Аліна проходила повз нього, а на запитання став відповідати з роздратуванням.

Потім чоловік остаточно випав із сімейного життя. Він їхав ранком і приїжджав пізно ввечері, іноді – коли Аліна вже спала.

Вона сподівалася, що у нього справді труднощі на роботі та стрес, поки…

– Аліно… Може, я даремно це говорю, але я бачила Артема вдень у центрі, – сказала їй якось подруга. – Він був із якоюсь жінкою. Вони йшли поруч, сміялися, а потім він узяв її під руку.

Аліна скинула брови. Вже таких новин вона не чекала, хоч і варто було.

– Може, колега, чи дальня родичка? – припустила вона.

– Родичів так не цілують… – зітхнула подруга.

Аліна до останнього сподівалася, що це неправда. А раптом подрузі щось здалося? Але Артем розколовся сам.

– Скажи чесно, – почала вона з порога, підстерігши чоловіка з роботи. – У тебе є інша?

– Та що ти вигадуєш? Звідки взагалі таке взяла? – відмахнувся він спочатку.

– Не прикидайся. Я все знаю!

Артем витріщив очі, і в цей момент Аліна вже все зрозуміла. Він мовчав секунд п’ять, але це здалося вічністю.

– Ну… Пробач, – нарешті сказав він.

В Аліні ніби обірвалася остання ниточка, що їх зв’язувала. Вона навіть не заплакала. Просто зрозуміла, що то кінець, крапка.

Вона пішла, хоч Артем виправдовувався і просив подумати. Їй було страшно йти в невідомість, але вона згадала матір. Та все життя залишалася і терпіла, і куди це її привело?

– Я не буду такою, – сказала собі вона. Аліна вирішила, що вона – доросла, самостійна жінка. Впорається.

І вона справді впоралася.

Минуло три роки. Одного теплого літнього дня Аліна зустріла їхню спільну знайому в крамниці. Слово за слово – і розмова, звісно, ​​зайшла про минуле.

– Чула про Артема? – спитала знайома, понизивши голос. – Він же досі з тою, з Вікою… Одружитися з нею він так і не одружився, але вона таки зробила його батьком.

– Роботу він покинув, живуть коштом її батьків та дитячої допомоги. Кажуть, вона піти від нього хоче, та боїться залишитися сама з малюком.

– Дивлюся, спадкоємець його на подвиги не надихнув, – хмикнула Аліна.

– Та тільки гірше стало…

Аліна слухала все це і не відчувала ні агресії, ні зловтіхи. Тільки полегшення. На місці Віки могла б бути вона…

Того дня Аліна йшла додому із легкою посмішкою. Там на неї чекали чоловік і маленький син. Сергій був уважним і дбайливим, а ще не тільки говорив про їхнє майбутнє, а й будував його.

Син же зовсім недавно навчився белькотати «мама», і з кожним таким «мама» серце Аліни стискалося від щастя.

Щоразу вона усвідомлювала, що свого часу не дарма вирішила не бути «натхненницею» і зробити крок у невідомість.Як кажуть, – Бог відвів…

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях. Хай вам щастить!💖