– Чому сир за триста п’ятдесят? Є ж дешевше! – Цей смачніший. – Тепер купуватимемо той, що дешевше. І навіщо три пачки печива? – Одна для нас, дві для онуків. Вони на вихідні приїдуть. – Нехай їм батьки купують. Ми тепер не багаті люди

Ірина та Сергій прожили разом тридцять два роки. Їхні діти давно роз’їхалися з батьківського дому. Жінка працювала головним бухгалтером на великому підприємстві вже двадцять п’ять років.

Чоловік кілька років тому вийшов на пенсію, іноді підробляв приватними перевезеннями, але основний дохід сім’ї приносила саме вона.

Їхні ролі розподілилися природним чином. Ірина відповідала за гроші, оплачувала комунальні рахунки, машину, їхні рідкісні подорожі до моря.

Сергій займався будинком, лагодив сантехніку, стежив за дачею, їздив на ринок за продуктами. Він ніколи не рвався в начальники, не будував кар’єру, задовольнявся малим. Вона вважала його простою, але надійною людиною.

Банкрутство підприємства сталося раптово. Директор зібрав співробітників та оголосив, що фірма зачиняється.

Ірина вийшла із будівлі збентежена. У п’ятдесят п’ять років втратити роботу означало крах – знайти нову практично неможливо.

Перший місяць вона розсилала резюме, ходила на співбесіди. Всюди її зустрічали ввічливо, уважно вивчали досвід, а потім говорили, що передзвонять. Але ніхто не передзвонював. На одній співбесіді молодий менеджер з персоналу прямо сказав:

– Ірино, у вас чудовий досвід, але ми шукаємо когось молодшого.

Жінка повернулася додому пригніченою. Сергій сидів на кухні та пив чай.

– Ну як? – Запитав він.

– Сказали, що я дуже стара, – відповіла вона, знімаючи туфлі.

– Не хвилюйся, щось знайдеться.

Але нічого не було. Через три місяці заощадження Ірини помітно порідшали. Вона завжди відкладала частину зарплати на чорний день, і ось він настав.

Гроші витрачалися на продукти, комунальні платежі, бензин для машини, непередбачені витрати на кшталт стоматології.

Перші зміни у поведінці чоловіка почалися непомітно. Сергій став частіше заглядати в її гаманець, цікавитись, скільки там лишилося. Потім одного вечора він поклав на стіл три тисячі гривень.

– Тобі на тиждень на продукти, – сказав він.

Ірина здивовано глянула на нього.

– Що це означає?

– Це означає, що тепер я даю гроші на їжу. Ти ж не працюєш.

– Сергію, у мене ще є свої заощадження.

– Заощадження треба берегти. А на поточні витрати я даватиму. Тільки чеки зберігай, щоб я бачив, на що витратила.

Жінка здивувалася. Чеки? Він хоче перевіряти, на що вона витрачає гроші? За тридцять років спільного життя такого ніколи не було.

– Ти серйозно? – Запитала вона.

– Абсолютно. Гроші зараз у мене, отже, я вирішую, як їх витрачати.

Ірина промовчала, але всередині щось похололо. Коли вона повернулася з крамниці, Сергій зажадав чеки та почав їх вивчати.

– Чому сир за триста п’ятдесят? Є ж дешевше.

– Цей смачніший.

– Тепер купуватимемо той, що дешевше. І навіщо три пачки печива?

– Одна для нас, дві для онуків. Вони на вихідні приїдуть.

– Нехай їм батьки купують. Ми не багаті люди.

Жінка стояла з пакетами в руках і не вірила своїм вухам. Це говорить людина, яка ще пів року тому спокійно витрачала її гроші й не звітувала.

Наступним етапом став перерозподіл домашніх обов’язків. Одного ранку чоловік оголосив:

– Раз ти тепер удома сидиш, готуватимеш ти.

– Сергію, я шукаю роботу. У мене щодня співбесіди.

– Співбесіди по дві години тривають. Решта часу вільна. От і займися господарством. Я все життя прибирав за тобою, тепер твоя черга.

Ірина нагадала собі, що він справді багато років займався будинком, поки вона працювала. Може, він має рацію?

Вона спробувала увійти в нову роль, але щоразу, коли готувала вечерю чи мила підлогу, почувала себе прислугою, а не дружиною.

Найгірше були розмови при друзях. Сергій покликав своїх приятелів на дачу, й Ірина приїхала з ним. Чоловіки сиділи за столом, обговорювали риболовлю та машини. Раптом чоловік сказав:

– Ось, тепер у мене утриманка з’явилася. Сидить на моїй шиї, не працює, а я у свої роки маю пенсію свою ділити.

Його друзі ніяково засміялися. Ірина завмерла з тарілкою у руках. Утриманка? Вона, котра тридцять років тягла сім’ю на своїй зарплаті?

– Сергію, це неприємно чути, – тихо сказала вона.

– А що тут неприємного? Факт же. Роботи в тебе немає, отже, на мені висиш.

Один із друзів спробував згладити ситуацію:

– Та гаразд, Сергію, Іра стільки років працювала, має право відпочити.

– Відпочивати можна, коли заробив. А так – це називається дармоїдством.

Жінка розвернулася і пішла до хати. Сльози палили очі, але вона не хотіла показувати їх чоловікові. Та людина, з якою вона прожила понад тридцять років, раптом стала чужою.

Фінансовий тиск зростав. Ірина запропонувала продати дачу. Ділянка знаходилася у хорошому місці, можна було виручити пристойну суму.

– Сергію, давай продамо дачу. Нам вона не так вже й потрібна, а гроші допоможуть пережити важкий період.

Чоловік глянув на неї так, ніби вона запропонувала щось кримінальне.

– Це моя дача! Я на ній горб ламав все життя. Ти там з’являлася раз на місяць, а я кожні вихідні землю копав, теплицю будував, паркан лагодив.

– Але ж це наша спільна дача.

– Не важливо. Це моє дітище! І я її не продам.

Ірина зрозуміла, що сперечатися марно. Дача для Сергія була символом його території, його влади. Там він був господарем, і розлучатися із цим статусом не збирався.

Поступово жінка помічала дедалі більше деталей. Чоловік почав купувати собі дорогі речі, при цьому заощаджуючи на спільних витратах.

Нові черевики за три тисячі, дорогий телефон, вудка останньої моделі. Коли Ірина спитала, звідки гроші, він відповів:

– Це мої гроші, я їх заробив. Маю право витрачати на себе.

– А на родину економимо, так?

– На сім’ю витрачаю я, а не ти. Тож претензії не приймаються.

Вона згадувала, як раніше він спокійно користувався її зарплатою, купував запчастини, інструменти. Ніколи не звітував, не показував чеки. А тепер вимагав від неї фінансової прозорості до гривні.

Одного вечора Ірина сиділа на кухні та рахувала свої заощадження. Чоловік зайшов, глянув на калькулятор.

– Знову гроші рахуєш? Може, краще знайдеш роботу?

– Я шукаю. Просто у моєму віці це складно.

– Ну, значить, погоджуйся на будь-яку. Хоч прибиральницею йди.

– Сергію, я головний бухгалтер з двадцятип’ятирічним стажем.

– Була головним бухгалтером. А зараз безробітна. І вибирати не доводиться!

Його слова шкрябали по серцю. Жінка усвідомила, що для чоловіка її криза стала не бідою, а можливістю. Можливістю стати головним у сім’ї, здобути владу, якої в нього ніколи не було.

Всі ці роки він мовчав, погоджувався, не сперечався. А всередині збиралася образа на те, що вона заробляє більше, вирішує фінансові питання, має статус.

Тепер розклад змінився. Його пенсія та невеликі заробітки стали єдиним джерелом доходу, і він упивався цією роллю здобувача, став жорстоким.

За кілька місяців Ірина знайшла роботу бухгалтером у невеликій фірмі. Зарплата була вдвічі меншою за колишню, але це були хоч якісь гроші. Коли вона повідомила чоловікові новину, він кивнув:

– Ну ось, нарешті. Скільки платитимуть?

– Двадцять тисяч.

– Замало. Але хоч щось.

Жодної радості, жодної підтримки. Лише оцінка суми.

Жінка вийшла на нову роботу та відчула полегшення. Вона знову стала фінансово незалежною, хай не так сильно, як раніше. Але стосунки з чоловіком вже не повернулися до колишнього річища.

Вона вже побачила його справжнє обличчя. Обличчя людини, яка три десятиліття накопичувала образу на її успіх і за першої нагоди «виставила рахунок». Її криза стала його зоряною годиною, і він використав цей шанс на повну.

Ірина зрозуміла, що прожила тридцять років із людиною, яку не знала. Маска добродушності та злагоди злетіла, як тільки баланс сил змінився.

І під нею виявилося обличчя скривдженого чоловіка, який терпів її успіх лише тому, що сам нічого не досяг.

Тепер вона працювала, платила за свої витрати сама і думала, чи варто продовжувати жити з тим, хто бачить у ній не дружину, а конкурента.

Тридцять років виявилися недостатнім терміном, щоб впізнати людину по-справжньому. Іноді для цього потрібна лише одна невелика фінансова криза.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.