– Чому так? Чому зараз? Чому через стільки років? – ридала Даша, обіймаючи Сергія

Двері у купе відчинилися, коли потяг уже рушив. Даша на мить навіть очі прикрила. Ну, накаркала. Розмріялася вже, що одна поїде, а зараз, як заселиться сімейство із трьох людей.

Тато, мама, і галасливий син. І будуть вони добу сидіти у Даші на голові. Може, даремно вона вирішила їхати в Київ? І чого їй удома не сиділося. Одній можна і вдома посидіти.

Вона пройшла у вагон і видихнула. Нарешті… штовханина і шум перону залишилися позаду. Як їй зненацька пощастило! Не було квитків, а тут раптом вискочив. А Даша встигла купити.

І ось тепер їде в Київ… такий подарунок на п’ятдесятиріччя собі вирішила зробити. Несподівано вирішила, спонтанно.

Якщо вже все так склалося… тепер вона нікому нічого не винна. Їй не треба нікого чекати та наздоганяти. Зважилася сама в столицю на ювілей, і ось, – їде.

Київ… сто років там не була. Купе виявилося порожнім. Даша тихенько злилася. Кипіла про себе. Ось тобі й немає квитків.

– Потяг вирушить за кілька хвилин, а вона в купе одна. І навіщо людей дезінформувати? Для кого ці місця?

Двері в купе відчинилися, коли поїзд уже рушив. Даша на мить навіть очі прикрила. Ну, накаркала. Розмріялася вже, що одна поїде, а зараз, як заселиться сімейство із трьох людей. Тато, мама, і галасливий син.

І будуть вони добу сидіти у Даші на голові. Може, даремно вона вирішила їхати в Київ? І чого їй удома не сиділося. Одній можна і вдома посидіти.

Поки її фантазія про галасливих попутників розросталася в її голові, чоловік зачинив за собою двері й привітався.

– Доброго вечора, – кивнула Даша. – А ви… ви один?

Він посміхнувся невесело, і вона вловила у його погляді біль. Ого! І що такого вона спитала?

– Я Даша. Вибачте, якщо щось не те ляпнула. Просто квитків не було. Потім раптом з’явився. А я дивлюсь, тут нікого. І раптом відчиняються двері… надумала вже собі сімох по лавках.

– По полицях, – знову посміхнувся чоловік. – Я Сергій.

Він зняв пуховик і обережно прибрав під нижню полицю. Присів до вікна, пригладив волосся. Даша прикинула, що Сергій приблизно її ровесник. Чому він такий сумний?

– У вас щось трапилося?

Він не відповів. Або не встиг – зайшла провідниця, переглянула квитки. Або Сергій і не збирався їй відповідати. І чого вона лізе, справді?!

– Ну, сумує чоловік. Їй що за справа? – Ти не на роботі, люба, а він – не безпорадний пенсіонер. Відчепись від мужика!

Останні кілька років Даша працювала соціальним координатором. Напевно, зараз у ній говорила із Сергієм банальна професійна деформація.

Провідниця вийшла. І тут Сергій заговорив:

– По келиху?

Даша мало не позадкувала. Якщо можна позадкувати, сидячи на полиці.

– Та я… та якось…

Як можна по келиху казна з ким у потязі? Так і прокидаються в заметах без грошей та телефонів.

– Ну, як знаєте. Тоді я сам. Вибачте.

Він витяг із рюкзака пляшку міцного, шоколадку та яблуко. Все спритно розпакував, розрізав, розклав на столі. Хильнув пів склянки й сказав:

– Це купе спочатку викупив я. Повністю. Я збирався везти Бакса до Києва на лікування. В нас не допомогли. А Бакс… взяв та й не дочекався поїздки.

– Бакс – ваш пес? – Здогадалася Даша.

Сергій кивнув головою. Сльоза все-таки викотилася з правого ока, чоловік спритно витер її майже відразу.

– Я кремував Бакса. Прийшов додому. А там… порожньо так. Самотньо. Дивно. І мене щось штовхнуло наче.

– Я зірвався та поїхав на вокзал. Встиг здати три квитки. А по четвертому поїхав сам. Навіщо? Куди? Нічого я не розумію, Дашо. Ось так!

І він усміхнувся. Посмішка і справді вийшла розгубленою. Даша мимоволі поклала свою руку на його. Як підтримати людину в такій ситуації?

– А ваша родина? Вибачте, якщо я знову щось не те говорю…

– Моя сім’я! Дочка виросла, вийшла заміж, поїхала в Іспанію. Дружина деякий час тому вирушила до них. Говорить, не можу більше, не хочу. Тобі собака дорожча за мене.

– Справді дорожче? – Підняла брови Даша.

Сергій знизав плечима і запитав:

– А ви чому їдете одна? У відрядження?

Даша витягла зі стоса одноразових стаканчиків один і посунула йому. Наливай, мовляв. Сергій розлив, вони хильнули.

– Не цокаючись. За вашого друга Бакса.

– Дякую, – і дивився на неї в очікуванні одкровень.

Було ще щось у цьому погляді. Спроба роздивитися? Дізнатись? А чи не бачилися вони з цим Сергієм колись? Дашу не залишало це почуття.

Просто, ніби бачилися так давно, що вже й не впізнати людину, як не намагайся. В одному дитсадку були, чи що?

– Мій чоловік пішов від мене до своєї молодої колеги. Ось такий подаруночок на ювілей! І я вирішила: відсвяткую одна, у столиці.

– У вас ювілей? Сорок?

– Сергію, ви мені лестите! Але, дякую.

– Я співчуваю вам. Щодо чоловіка.

– Та не треба! – відмахнулась Даша. – Все це було очікувано. Теж діти виросли, живуть своїм життям. У нас двоє синів. Ось… жили-жили ми з ним за інерцією, як сусіди.

– Ну, а йому, мабуть, не хочеться себе до старих записувати. Закохався та пішов. Спочатку було страшно, а потім стало якось… вільно, чи що. Тож не треба мені співчувати. Тепер я хочу халву їм, хочу пряники.

Вони навіть посміялися небагато. Даша зраділа за Сергія. А то сідав у потяг похмуріший за хмару.

– До нас обов’язково когось підсадять, якщо ви квитки здали, – спрогнозувала Даша.

– Ну що ж тут поробиш… може, на «ти» перейдемо?

– А давай!

Була вже глибока ніч, а вони все балакали. Даша запитала Сергія, в який садочок він ходив. В яку школу. Ні, вони не були знайомі. А ніби все життя знають одне одного… буває ж.

Потім заговорили про собак, і Сергій довго розповідав про свого Бакса. З такою любов’ю та теплом, що Даша раптом вигукнула:

– Ні, я б теж звалила від тебе в Іспанію! Ти справді любив свого пса найбільше.

– Та ні! Це просто елемент відповідальності. Люди самі за себе можуть, а Бакс не міг. За нього міг лише я. І я… я намагався. Чому не вийшло, Дашо?

Він похитав головою. Потім взяв себе в руки:

– А щодо Світлани… жили ми непогано. Але одружився я з нею не з великого кохання.

– Так… знайомо. Просто, настав час, і…

– Саме так! Настав час, і одружився. Ну, і дякую їй за доньку. Та й за все дякую, звичайно.

– Сумно якось у нас все. Без кохання. – Настала черга Даші засмучуватися.

– Чому? Я був закоханий одного разу. Як зараз пам’ятаю, у дванадцять років. Їй було десять. До речі, твоя тезка. Я носив їй квіти, які крав на світанку з клумб.

– Злазив з другого поверху водостічної труби – на першому були ґрати. Рвав квіти й повертався. Віддавав їй своє печиво на полуденок.

– Захищав від хуліганів. Якось чокнутий Борька Маслов штовхнув мою Дашку, і вона вдарилася об двері. Я так карав його, так карав… жах! Думав, віку йому урву. Мене медсестри натовпом відтягали.

У Даші раптом сів голос:

– Хто? Хто відтягував?

– Медсестри. Ми лежали у лікарні.

– На Набережній 18?

Сергій виринув зі своїх спогадів. Подивився на неї:

– Ну… так.

– Сергій? Сабуров? – прошепотіла вона.

– Даша?! Єрмакова?

Вона раптом розплакалася.

Кого виписали тоді першим, вона вже не пам’ятала. Але ситуація склалася так, що вони не обмінялися контактами. Не встигли чомусь. А вона шукала його.

Шукала, коли ще не було інтернету. Шукала, коли він уже був. Бувши дружиною та матір’ю, шукала. Просто подивитись, як він. Який він. А ось який…

Даша, ридаючи, відчула себе в його сильних руках. Сергій обіймав її, погойдував, як дитину, і цілував у верхівку.

Потужною хвилею накотив спогад: їй десять, йому дванадцять. Вони сидять на підлозі лікарняної палати, він тримає її, хитає і цілує в забиту об двері голову.

– Все. Все, не плач! Я тут.

– Чому так? Чому зараз? Чому через стільки років? – ридала Даша.

Зазирнула провідниця. Хотіла щось сказати, але глянула на них і мовчки вийшла.

У Києві вони поїхали по одній адресі. У готель, який забронювала собі Даша. Побажаємо їм щастя. Адже ще не пізно?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!