– Чому я мушу вас жаліти? Ви ж мене не пожаліли, – відповіла Тася

В останній рік мама дуже часто хворіла. У ті дні, коли вона лежала в лікарні, Тася залишалася вдома з вітчимом – дядьком Мишком.

Він, як завжди, багато працював: йшов з дому о сьомій ранку, повертався о восьмій вечора. Тож Тася, вважай, жила сама.

Михайло давав їй трохи грошей, щоб дівчинка могла обідати в школі. На те, що залишалося, вона купувала макарони, гречку, картоплю, іноді – дешеві сосиски та готувала з цих продуктів вечерю.

Але якось наприкінці листопада Тася прийшла зі школи й застала вітчима вдома. Він сидів на кухні, спершись ліктями на коліна і дивлячись у підлогу. Коли дівчинка увійшла, він підійняв голову і сказав:

– Все, Тасю, немає більше нашої мамки.

Дівчинка нічого не сказала і пройшла до своєї кімнати. Тасі було тринадцять років, вона знала, що з такою хворобою рідко хтось живе довго, але чомусь сподівалася, що мама житиме.

Вони разом з нею будували плани про те, як Тася закінчить дев’ятий клас і вступить до медичного коледжу. Мама казала, що з Тасі вийде чудова медсестра.

– Тобі, доню, краще з дітьми працювати – ти добра, а до хворих дітей треба по-доброму ставитись.

Дівчинка не плакала, вона сиділа і дивилася на голі гілки берези, що росла під вікном. Вона раптом відчула себе дуже самотньою, ніби поряд не було ні вітчима, ні родичів, ні шкільних подруг. Тільки порожнеча, яка заповнювала собою все довкола.

Наступного дня стали з’їжджатися мамині сестри: рідна – тітка Віра, та двоюрідні – тітка Валя, та тітка Світла – вони жили в області. Тітки ходили по квартирі, щось обговорювали, діставали з шафи мамині речі. І потім цілий вечір готували на кухні.

Тася сиділа у своїй кімнаті. Тітка Віра принесла їй туди тарілку з картоплею та котлетою, але дівчинка ні до чого не торкнулася.

На поминки прийшли ще три жінки та двоє чоловіків, яких дівчинка до цього ніколи не бачила.

Відразу ж за столом почали вирішувати питання – що робити з Тасею?

Почав розмову Михайло:

– Ми з Катею не розписані були, просто разом мешкали. Тож дівчинці я ніхто. Квартиру цю через два тижні звільняти треба – мені одному двокімнатна ні до чого, я собі щось скромніше найму. Тож давайте, рідні, вирішуйте, хто Тасю до себе забере.

У кімнаті настала тиша – замовкли всі: і три сестри покійної, і дві її тітки. Лише переглядалися.

Нарешті одна з тіток сказала:

– А що думати? Катя тобі, Віро, рідною сестрою була, отже, тобі її доньку й виховувати.

– Ну то й що, що рідна? Ми з Катериною добре, якщо двічі на рік зідзвонювалися – з днем ​​народження та з Новим роком вітали одна одну. Я навіть не знаю, від кого в неї донька. Крім того, у мене своїх троє пацанів, мені її навіть розмістити ніде.

– Може ти, Світлано, візьмеш її? – Запитала Валентина. – Ти бідкаєшся, що грошей не вистачає, а за опіку якусь зарплату платять, плюс Тасі пенсію за матір призначать. До того ж твоїй Христинці дванадцять – їм удвох цікавіше буде.

– Ні! Ми нещодавно з Павлом з’їхалися. Я Христині веліла поводитися тихіше води нижче трави, а ви мені хочете чужу дитину нав’язати.

– Ні, і жодних грошей мені не треба, – відповіла Світлана. – Чому ти Валентина сама не хочеш Тасю взяти?

– Я інвалід – мені не дадуть, – відповіла Валентина, – крім того, я старша за вас, мені важко буде за дитиною доглядати.

Так і розійшлися, не визначивши подальшої долі Тасі, яка сиділа в сусідній кімнаті й чула, як торгується рідня.

З усього цього вона зрозуміла: жодна з маминих сестер не виявила до неї будь-якого інтересу. А коли вони вже одягалися в передпокої, тітка Світлана сказала:

– Була б ця квартира не орендована, а своя, тоді б ще можна було зв’язатися, а так – більше втратиш, ніж отримаєш, ще й перевірками всякими замучать.

Загалом саме до того часу, коли квартиру треба було звільняти, доля Тасі була вирішена: її визначили в місцевий дитячий будинок.

Передаючи дівчинку співробітницям опіки, Михайло на прощання сказав:

– Не тримай на мене зла, тепер наші шляхи розходяться.

У перший же день до Тасі підійшла висока дівчинка з густою копицею кучерявого волосся:

– Ти новенька? – Запитала вона. – Тебе як звати?

– Тася.

– Ти не бійся. В нас тут не так погано. Є нормальні вихователі, є й такі, яким на нас начхати. Але особливо шкідливих немає.

– Погано лише тому, хто один. Я тут уже місяць, давай триматись разом – так буде простіше. Мене Людкою звуть.

– У тебе теж батьки покійні? – Запитала Тася.

– Ні, мої живі. Але скоро, гадаю, будуть, бо не просихають. Їх батьківських прав позбавили й нас чотирьох сюди забрали – мене, та трьох моїх братів.

– Щаслива! – сказала Тася. – У тебе брати є.

– Та хоч би їх і не було. Молодший – Вовка ще нічого, а двоє старших мене все життя лупцювали, змушували готувати для них і прати, коли мати на ногах не трималася.

– А тобі скільки років? – Запитала Тася.

– Тринадцять, три місяці тому виповнилося.

– Я думала, що ти старше.

– Ні, просто у нас у родині всі високі: і дід, і батько, і брати.

Людка та Тася так і трималися разом до закінчення дев’ятого класу.

У той останній рік вони часто обговорювали своє майбутнє життя.

– Я хотіла б вступити до медичного коледжу, – сказала якось Тася. – Ми з мамою про це мріяли. Тільки не знаю, чи вийде.

– А чому не вийде? З хімії та біології у тебе п’ятірки, в атестаті, напевно, лише дві четвірки будуть. Крім того, ти не забувай, адже у нас пільги є. Хоча ти й без них вступиш.

– А ти так і вирішила на кухаря вчитися? – Запитала Тася.

– На кухаря-кондитера. Хочу пекти торти та тістечка, – відповіла Людка. – І щоб вони були повітряними, як хмари.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як нас четверо Наталя Ігорівна на конкурс вокальних ансамблів возила? Ми тоді ще стали лауреатами, і нас по телевізору показали?

– Так ми потім зайшли в кафе, і Наталя Ігорівна купила нам каву з тістечками. Ось вони мали такий повітряний крем.

Тася вступила до медичного коледжу та була однією з найкращих студенток групи, а коли вона навчалася на останньому курсі, їй виділили квартиру – невелику, з найпростішим ремонтом.

Але вона була дуже рада – вперше після років, які вона прожила в дитячому будинку та гуртожитку, у неї була кімната, яку не треба було ні з ким ділити, своя кухня та ванна кімната.

Дівчина намагалася зробити свою квартиру затишною: повісила світлі штори, поставила на підвіконня квітучу герань, постелила на кухонний стіл яскраву клейонку, купила дві червоні в білий горох каструлі, та ще дещо з посуду.

Звичайно, квартира виглядала біднувато, але тут можна було жити.

А якось сталася подія, яка дуже здивувала Тасю і розсмішила Людку.

Щойно закінчилися заняття, і Тася вже підходила до гардероба, щоб поїхати до дитячої лікарні, де вона підробляла санітаркою. У цей момент її хтось гукнув.

Це була тітка Світлана – двоюрідна сестра її мами. Та сама, що колись відмовилася взяти її до себе, щоб Тася не завадила її сімейному щастю.

– Тася, привіт! Ти пам’ятаєш мене?

– Пам’ятаю. Ви двоюрідна сестра моєї мами.

– А я й не знала, що ти тут навчаєшся. Уявляєш, мені Христина абсолютно випадково розповіла, що у них у коледжі в якомусь конкурсі перемогла наша тезка – Тася Пономарьова!

– Ну, Пономарьових багато, а ось ім’я Тася не часто зустрінеш. Ось я й приїхала, щоб переконатися, що ми родичі, – розповідала Світлана.

– Вибачте, я на роботу спізнююся, – сказала Тася і попрямувала до виходу.

Жінка йшла поруч із нею і продовжувала говорити:

– Тася, я чула, тобі квартиру дали. У мене до тебе невелике прохання: Христина лише на другому курсі, їй ще два роки вчитися, а сусідки у гуртожитку дуже невдалі попалися.

– Можна вона в тебе до закінчення коледжу поживе? Ми і за квартиру половину платитимемо, і продукти привозитимемо. Згодна?

– Ні, не згодна, – відповіла Тася.

– Ну, ти ж завжди була доброю дівчинкою! Невже тобі свою сестру не шкода?

– Я вже давно не така добра, як раніше. І мені не шкода Христину! Вам же усім не було шкода відправити мене до дитячого будинку?!

– Чому я зараз вас мушу пошкодувати? Я і в дитячому будинку жила, і в гуртожитку, і нічого, бачите – вижила. І Христина виживе.

У цей момент вони дійшли до зупинки. Тася увійшла в автобус, що під’їхав, двері зачинилися.

Світлана кілька хвилин постояла, дивлячись услід автобусу, що від’їжджав, потім повернулася і пішла назад. Як постелилися, недолугі, так і виспляться.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.